УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 74 відвідувачів

Теги
молодь церква та політика вибори діаспора церква і суспільство забобони УГКЦ постать у Церкві розкол в Україні Голодомор українська християнська культура Предстоятелі Помісних Церков іконопис конфлікти 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада Патріарх Алексій II Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат Церква і медицина Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика комуністи та Церква Мазепа Доброчинність милосердя автокефалія Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство педагогіка монастирі та храми України УПЦ КП Археологія та реставрація Церква і політика Києво-Печерська Лавра Католицька Церква Ющенко Президент Віктор Ющенко шляхи єднання секти






Рейтинг@Mail.ru






«Одеські вісті»: Один день Миколи Скорика



«Одеські вісті», Антоніна Бондарева, власкор «Одеських вістей», Болградський район, 24.09.2009

 

З перших днів роботи на посаді голови Одеської обласної ради Микола Леонідович регулярно буває у райцентрах та селах області, щоб знати про справжній стан справ на місцях. І давати конкретну адресну допомогу. Передусім у вирішення соціальних питань.

Над степовим обрієм виблискують благодаттю куполи Свято-Різдвяно-Богородичного монастиря. Сюди прокладеною новою дорогою сьогодні з ранку ринули тисячі людей. Вони їдуть на авто – нових та стареньких, автобусами – великими і маленькими, підводами, запряженими кіньми. Деякі жителі прилеглих сіл вважають за краще ходити до монастиря пішки.

Серед прочан сьогодні – і голова обласної ради Микола Скорик, який приїхав на запрошення Високопреосвященнійшого Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського, розділити свято – 85-річний ювілей монастиря.

Забігаючи наперед, скажемо, що під знаком світлого свята – Різдва Пресвятої Богородиці – цей робочий день керівника області буде сповнений богоугодними клопотами.

У храмі духовному

У монастирі сьогодні зібралося стільки народу, що до храму Святої Трійці, який вміщує понад три тисячі чоловік, багато хто так і не потрапляє. Ось і ми врочисту літургію провадимо на території монастиря.

Здається тут, за монастирською огорожею, інше повітря, інший світ. Можливо, це від пахощів чудових троянд, яких тут безліч? А можливо, від особливого настрою парафіян, які тихесенько перемовляються різними мовами – гагаузькою, болгарською, українською, молдавською, російською. Сьогодні усіх знову поєднує Пресвята Богородиця.

Бабусі із сусіднього з монастирем села – Олександрівки охоче мені переказують історію, почуту від батьків про чудесну появу цієї святині.

За переказом, монастир бере свій початок у 20-х роках ХХ століття. Першим свідком чудесного явища тут, у голих степах Бессарабії, Божої Матері був пастух Фома Таджи, коли вдалині від села він пас отару овець. Цариця Небесна отверзла уста німому пастухові, і він розповів односільчанам про чудесну зустріч із Матір'ю Божою.

У 1924 році в день пам'яті святої рівноапостольної Марії Магдалини жінки із села Олександрівки пішли до місця явлення Пресвятої Богородиці. Серед них була 49-річна Катерина Терзі, що несла хрест вдівства протягом уже 30 років. Прийшовши на зазначене місце, жінки нікого не побачили. Раптом Катерина сказала: "Дивіться, он Жінка нас кличе" і побігла в Її сторону. Вдова, яка впала перед Образом, що відкрився, на коліна, почула слова: "Скажи людям, щоб віру праву тримали і молилися Богові в покаянні, а Я тут знайшла собі зручне місце. Принесіть сюди освячену воду, свічі, ладан і олію – тут буде з часом монастир".

Простий народ з довколишніх сіл щиро вірив у явлення Божої Матері. Тисячі віруючих зі свічами в руках молилися у відкритому полі. Люди приносили різні пожертвування, на які незабаром вдалося побудувати каплицю.

І на підтвердження своїх слів бабусі показують Свято-Різдвяно-Богородичний храм, побудований на місці першої каплиці.

Старожили добре пам'ятають першу ігуменю матушку Алевтину (у миру – Анна Пісова), яка трудилася у цьому чині ні багато ні мало 42 роки, напевно, найважчих в історії обителі.

На початку 60-х років, коли почалася нова хвиля гонінь на руську Православну Церкву, влада ухвалила рішення щодо закриття Свято-Різдвяно-Богородичного монастиря. Сестрам обителі оголосили про їхнє виселення. Як розповідають люди, Матір Божа у ті дні явила чудо від своєї ікони "Тихвінської": лик Пречистої стемнів, а з очей Богородиці потекли сльози. Працівники, які приїхали із технікою для руйнування храму Різдва Пресвятої Богородиці, довідавшись про це, відмовилися виконувати отримані вказівки. І те, що сьогодні до монастирських святинь припадають представники влади, це дає надію на відродження, – говорять люди.

А тоді, у жорстокі часи богоборства та переслідувань, свята обитель була єдиним рятівним острівцем серед пустелі безвір'я півдня Бессарабії. Саме сюди сходилися тисячі богомольців у пошуках духовної підтримки. Невеликі за своїми розмірами Свято-Різдвяно-Богородичний та Свято-Архангело-Михайлівський храми вже не вміщували у своїх стінах усіх прочан, безліч їх молилося на монастирському дворі. Дана обставина спонукала матінку Євфросинію, що стала ігуменею монастиря у 1987 році, до спорудження нового трипрестольного собору. І у 1990 році розпочалися будівельні роботи.

Здавалося, це диво: після розпаду Союзу усе навкруги валилося, а в степу, удалині від населених пунктів, росли стіни величного храму. Завершувати розпочате будівництво собору на честь Святої Животворящої Трійці випало ігумені Єрмогені (у миру – Ірина Кюлафи). У 2004 році врата величного храму розчинилися для усіх прагнучих припасти до наших духовних джерел.

Бабусі показують мені чорно-білу фотографію монастиря 30-річної давнини – так, усе тут дуже змінилося. Монастир обнесений гарною огорожею з башточками по кутах. Сюди прокладений 7-кілометровий газопровід і чудова дорога. Тільки за останній рік на території обителі встановлено хрест із розп'яттям Ісуса Христа, побудовано чудовий двоповерховий будинок, на першому поверсі якого розмістилися майстерні, а на другому – зручні кімнати для прочан. Це – вже другий готель для приїжджих, що моляться, адже їх стає все більше й більше. А ще цього року молитвами та зусиллями сестер побудована купіль біля колодязя із животворящим джерелом.

...Сходами, що йдуть під воду, можна спуститися і за бажання зануритися з головою. Холодна джерельна вода раптом... зігріває ноги.

Матушка Єлена, до обов’язків якої входить стеження за чистотою та порядком навколо джерела, із задоволенням розповідає нам випадки чудесного зцілення парафіян і прочан з далеких міст і сіл. А також повчальні історії про те, як нешанування святого джерела оберталося покаранням.

У матінки Єлени – молодої черниці з дивовижно добрими очима, як і в інших насельниць цієї обителі, дуже багато обов'язків – послухів. Крім святого джерела, вона опікується найстаршою схимницею, 95-річною матушкою Анною. Вона дзвонить на дзвіниці і співає у церковному хорі. Дуже часто доводиться займатися іншими роботами, адже монастир має у своєму розпорядженні 40 гектарів землі, тут є ферма, теплиця, город, виноградники і навіть власна пасіка!

Тут, у монастирі, кожна черниця може реалізувати свої, Богом дані, таланти та здібності. Так, матушка Вікторія пише ікони. Є черниці, які вишивають світлі образи бісером. Ці ікони стають прикрасами численних храмів. Буває, роблять замовлення приватні особи. Є в монастирі і швацька майстерня, і палітурня.

Розповідь матушки Єлени перериває чудесний дзвін – літургія закінчена, починається хресний хід.

Сьогодні той рідкісний день, коли ніхто, користуючись нагодою зустрічі з головою обласної ради, не підходить до нього вирішувати ті або інші питання. Тому що усі вони – мирські.

З нагоди ювілею монастиря Микола Скорик передав матушці Єрмогені подарунок – телевізор.

 

У храмі культури

...У Палаці культури пронизливо дзижчить дриль. То там, то тут стукають молотки – до завершення ремонту залишилося всього десять днів.

Село Червоноармійське, у якому живуть 6,5 тисячі людей, працюють дві середні школи, у перших числах жовтня відзначає 200-річний ювілей. У рамках підготовки до святкування із обласного бюджету було виділено 150 тисяч гривень на ремонт Палацу культури – найбільшого на півдні Одещини, із залом на 970 місць.

Цей палац був побудований у 1967 році, і востаннє ремонтувався років двадцять тому. Ремонт цього культурного центру був передбачений комплексною програмою розвитку Придунав’я, але після "жовтогарячої революції" цю програму, на жаль, було покладено під сукно.

Незважаючи на злиденне фінансування соціально значимих об'єктів із державної скарбниці, Одеська обласна рада знайшла можливість виділити гроші на ремонт і цього сільського храму культури. Як освоєно кошти? Як кажуть, краще один раз побачити, – тому під час робочої поїздки М. Скорик побував у селі Червоноармійському.

За словами директора Червоноармійського палацу культури Пантелія Кирмизи, на виділені гроші вдалося освіжити ліплення у великій залі для глядачів, заново задрапувати тканиною стіни, капітально відреставрувати крісла, упорядкувати вестибюль та побудувати внутрішні туалети.

Звичайно, чекають своєї черги фасад, сходові клітки та третій поверх палацу площею 325 квадратних метрів. Оглянувши хід освоєння бюджетних коштів, М. Скорик відзначив, що є бажання зробити капітальний ремонт цього Палацу, але, на жаль, сьогоднішнє фінансування області – донора державної скарбниці – не дозволяє цього зробити.

Треба відзначити, що осередками культури, зокрема й Червоноармійським палацом, опікується Болградська районна рада. Минулого року з районної скарбниці було виділено 25 тисяч гривень. За ці кошти вдалося реставрувати круглу залу, призначену для одружень. Усі роботи – від ремонтних до пошиття оригінальних портьєр – колектив виконував своїми руками. Тепер у цій чудовій залі проходять не лише урочистості під марш Мендельсона, тут збираються на урочисті вечори з нагоди професійних свят колективи, тут провадяться дискотеки.

Голова обласної ради відзначив ту велику роботу, яку провадять культармійці Кубея, і подякував їм за вагомий внесок у збереження та розвиток національного етносу, його культури, підкреслив, що такий досвід гідний уваги та похвали. Тут працюють три самодіяльні колективи зі званням "народний". Серед них – духовий оркестр із 57-річною історією та ансамбль "Кадинжа", який об'їздив із гастролями уже півсвіту. Крім цього, у палаці культури є три колективи естрадного танцю, діти та дорослі тут займаються вокалом. Як сказав П. Кирмизи, самодіяльні артисти можуть дати повноцінну концертну програму будь-якою мовою – гагаузькою, болгарською, українською або російською.

 

І в майбутньому храмі нашого милосердя

...Ще чотири роки тому в шпиталі Болградської аеромобільної дивізії поправляли своє здоров'я військовослужбовці. Тут функціонували хірургічне, терапевтичне, інфекційне та ЛОР-відділення, а також лабораторія, зубопротезний і рентген-кабінети. Але дивізію розформували, і будинок шпиталю був залишений напризволяще. На превелику силу вдалося домогтися передачі об'єкта місту, яке, звичайно, не мало коштів і можливостей відновити його функції – спасибі, охороняли.

На останній сесії Одеської обласної ради було ухвалено рішення щодо приймання із комунальної власності територіальної громади Болграда до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області будівель та споруд колишнього військового шпиталю, для того, щоб у перспективі відкрити тут регіональний центр реабілітації дітей півдня Одещини із обмеженими фізичними можливостями.

За словами голови Болградської районної ради Івана Насипаного, попереднє вивчення питання показало, що таких дітей чимало – близько чотирьохсот.

Побувавши на об'єкті, голова облради побачив, у якому занепаді перебувають будинки та споруди. Ще недавно затишний доглянутий зелений двір шпиталю перетворився у непрохідні джунглі. Бур'яниста трава проросла не лише через асфальтове покриття двору, але навіть на сходах парадного під'їзду. Вибиті вікна, розкурочена система опалення, штукатурка, що відпала зі стін, завершують картину злочинної безгосподарності. Але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять.

– Справа потрібна та важлива, тому будемо починати, – коротко сказав М. Скорик.

Він, як усім відомо, завжди приймає близько до серця усе, що стосується долі дітей, покращення умов їхнього життя, навчання та відпочинку. І не вистачає газетної сторінки, щоб розповісти про те, що зроблено М. Скориком як керівником облради для підростаючого покоління.

Звичайно, щоб "голі стіни" перетворити у спеціалізовану установу для інвалідів, будуть потрібні сотні тисяч гривень. Але коли йдеться про здоров'я та добробут дітей-інвалідів, гроші рахувати не прийнято – їх треба добувати.

Сьогодні навіть багата журналістська фантазія не може намалювати дитячий сміх у стінах зруйнованого шпиталю. Але ж ще зовсім недавно і монастир був одноповерховим...

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.