УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 63 відвідувачів

Теги
Митрополит Володимир (Сабодан) забобони церковна журналістика педагогіка українська християнська культура Ющенко діаспора комуністи та Церква секти Священний Синод УПЦ постать у Церкві Голодомор УПЦ КП Католицька Церква розкол в Україні молодь монастирі та храми України Церква і політика автокефалія церква і суспільство вибори Церква і медицина Патріарх Алексій II Археологія та реставрація іконопис краєзнавство шляхи єднання Церква і влада Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа Києво-Печерська Лавра УГКЦ Вселенський Патріархат Предстоятелі Помісних Церков церква та політика Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Золоте кільце Харківщини



«Український тиждень», Мінаков Станіслав, 43 (104) за 23.10.2009

 

Навколо екс-столиці України, історичного центру Слобожанщини, згуртовано ціле сузір’я містечок і селищ, які можуть зацікавити будь-якого культурного мандрівника

Дендропарк Каразіних у Червоному Куті, маєток мистців Лансере й Бенуа в селі Нескучне, де виросла художниця Зінаїда Серебрякова, Ізюм, де Йоасаф Білгородський (Горленко) знайшов на купі вугілля чудотворну ікону Богородиці. А ще Богодухів, Куп’янськ, Зміїв, Сковородинівка!.. Кожному населеному пункту Харківщини варто було б присвятити окрему книгу, але поки що трохи про деякі з них.
 
Наталіївка: храм автора Мавзолею
 
Неподалік Харкова, по сусідству з Мурафою, розташоване село Наталіївка, яке понад століття тому збудував знаменитий цукровий магнат Павло Харитоненко для улюбленої доньки. Із селом сусідить храм Усемилостивого Спаса – будівлі нещодавно виповнилося 105 років. Це місце відоме парафіянам, а також фахівцям архітектури й краєзнавцям, любителям старовини, туристам і грибникам.
 
Чимало часу тут простояли, прикрашаючи в’їзд до Наталіївки, дві кам’яні скіфські баби, що зберігалися на харківській землі протягом ледве не тисячоліття. Місцеві мешканці називали їх «Дідом і Бабою», але кілька років тому статуї хтось спиляв і викрав.
 
А чому дивуватися, якщо наші ж співгромадяни тут-таки повідбивали ноги Христові Розп’ятому, виліпленому на південному фасаді храму російським скульптором Сєрґєєм Коньонковим. Наталіївський храм у радянські часи перероблявся то під більярдну, то під бібліотеку, то під котельню. Тепер поблизу живуть ченці, у храмі ведуться служби. На кутих дверях церкви висить кольорова принтерна роздруківка з розкладом служб (по суботах о 14.00, по неділях о 8.00). Нам пощастило: бабуся в біленькій хустині милостиво відмикає несподіваним прочанам масивні двері.
 
Храм цей створив 35-річний архітектор Олексій Щусєв, який пізніше, у радянські часи, став відомим як автор Мавзолею Леніна й Казанського вокзалу в Москві. З Україною його теж дещо пов’язує. Учасник реставрації (1904–1908 рр.) давньої церкви Св. Василя Великого в Овручі, яку збудував у XІІ ст. знаменитий Петро Мілонєг. Церква лежала в руїнах із часів Батия. Щусєв також звів Троїцький храм у Почаївській лаврі.
 
А цукровар Павло Харитоненко розбив у Наталіївці парк із газонами й квітниками, рідкісними породами дерев, зокрема карельською березою, а в центрі поставив двоповерховий просторий будинок, архітектурою подібний до швейцарських шалі або англійських котеджів.
 
 
Шарівка: парк і палац
 
Якщо ви любите щось по-німецькому суворо організоване, прагнете орднунгу (наскільки взагалі він можливий у наших слобожанських краях), вирушайте до Шарівки.
 
Шарівский парк – за 60 км від Харкова. Датований він початком ХІХ ст. Заснований за поміщиків Ольховських, один із яких, беручи участь у Вітчизняній війні 1812 року, побував у Парижі, надивився тамтешніх версалів і замислив створити щось схоже у себе. Наприкінці XІХ ст. хазяїном маєтку став ще один багатий цукровар – Леопольд Кеніг. На початку ХХ ст. садиба отримала закінчене композиційно-архітектурне рішення: парадний в’їзд оформили у псевдоготичному стилі із зубцями й башточками.
 
Головною прикрасою Шарівского парку є двоповерховий, із парадним під’їздом замок-палац. Вхід оформлений двома прямокутними колонами, що підтримують вузький балкон. Нижче від замку розташовані тераси, такі собі «сади Семірамі­­ди». На нижній терасі висаджено дві алеї пірамідальних вікових дубів. А ще нижче – невеликий мальовничий ставок, що заріс ряскою, і за ним ще один.
 
Біля насипу, який розділяє ставки, височіє самотній дуб. У парку таких поважних дерев понад 20, їхній вік – від 200 до 500 років. Є дуб і 600-літній. Обійшовши Великий Став, можна побачити будиночок лісника, а в низині – Камінь Кохання (завширшки метр на два). Легковірні подейкують, що коли на нього залізти з дружиною чи коханкою, любов буде вічна.
 
Поблизу віддаленого ставка є «бездонна» яма з чорною водою – хтось може розповісти вам про метеорит, який начебто сюди колись упав. Але ж колодязь цей восьмигранний, правильної геометричної форми. Виходить, зроблений людьми.
 
У Шарівці все оповито плющем і виноградом. Архітектура парку створює враження, нібито з будиночка ось-ось вийде гном або гоббіт. У замку-палаці 26 кімнат і три зали, однак навряд чи варто заходити всередину: там нині санаторій для хворих на туберкульоз. Утім, це не заважає здалеку милуватися парком та озерами. А в один із приїздів я таки зважився й умовив тамтешнього працівника показати примітні куточки палацу, де не мешкають хворі. Найбільше вразила бібліотека, що масивними палями впирається у високу стелю, а також гігантський камін.
 
Люботин: біля призабутих Святополків
 
У містечку Люботині, райцентрі, розташованому на захід від Харкова, як запевняють краєзнавці, деякий час жив на дачі філософ Микола Бердяєв, уродженець Києва. Люботин розкинувся в долині, а тому дуже мальовничий. Цю красу видно здалеку ще з вікон електрички (сюди хвилин 40 їзди від Харкова), та й із маршрутки також, що добігає сюди ще швидше. Заглянемо й у цей куточок Слобожанщини.
 
На околиці Люботина реставрується збудована 1843 року церква Св. Миколи. Поруч із нею знаходимо кам’яний хрест, що вже напівобсипався, і дві плити. Це поховання князів Святополк-Мирських. У брежнєвські часи склеп розграбували і сплюндрували вандали.
 
Цікава військова кар’єра князя Дмитра Святополк-Мирського (1825–1899). Харківський дослідник Д. Губін зазначає, що цей нащадок української й литовської шляхти виріс в Алжирі й, приїхавши на батьківщину, не знав ані слова російською чи українською. 1844 року Святополк-Мирський вступив на військову службу в царську армію, воював під Севастополем, на Кавказі. На території Кутаїської губернії він запроваджував місцеве самоврядування й суд присяжних; одружився там із грузинською княжною Софіко Орбеліані. Дослужився до генерала від інфантерії й згодом опинився на посаді харківського генерал-губернатора в один із найдраматичніших моментів історії імперії. 1 березня 1881 року терористи підірвали кортеж російського царя Олександра ІІ. Потім усіма західними та південними губерніями Російської імперії прокотилася хвиля єврейських погромів. Цареві намісники нічого не змогли вдіяти зі шквалом насильства ніде, крім Харкова. Дмитро Іванович у ті дні заборонив продаж спиртного й особисто попередив обивателів, що за участь у безладді піддаватиме військовому трибуналу, який має право карати аж до розстрілу. Ці заходи не скасовувалися до 1917 року.
 
Пішовши у відставку, князь оселився в маєтку Гієвка у Люботині й звідти писав колишньому товаришеві по військовій службі, графові Льву Толстому: «Не можна кудись рухатися, а тим більше направляти інших, не знаючи, куди й навіщо. От чому я зажив у селі».
 
Друга призабута могила належить його синові Петрові (1857–1914) – міністрові внутрішніх справ Росії у 1904–1905 роках. Не зумівши запобігти Кривавій неділі 9 січня 1905 року, коли поліція розстріляла мирну маніфестацію, Петро Святополк-Мир­­ський пішов у відставку. І тут, на околиці Люботина, збудував шко­­­лу, лікарню й аптеку. 
 
Чугуїв: вотчина Рєпіна
 
Чугуїв – на південний схід від Харкова. Якась година їзди будь-яким видом транспорту, рух жвавий.
 
Місто будували козаки-запорожці й російські служиві («москалі») на чолі з Максимом Ладиженським. Дослідники повідомляють, що більшість козаків осіли не в самому Чугуєві, а на хуторах навколо. Забілили крейдою мазанки, під плугом піднялася земля-цілина. Козаки засіяли величезні поля яриці, поставили пасіки й млини. Працьовиті українці були щасливі, що в них прибуло землі. Але ж оселили їх тут задля дозорної прикордонної служби! Тож у вільнолюбного козацтва почалися тертя з воєводою, котрий, як кажуть, зловживав владою і навіть привласнював гроші козаків. Тоді на чолі із сотником Розсохою вони підняли бунт і пішли на батьківщину, в глибинну Україну.
 
Натомість Чугуїв заселили російські стрільці, козаки, дворяни. У спустілих українських хатах зазвучала російська мова. Сюди ж утік 1639 року після свого повстання проти поляків гетьман Яків Остряниця із загоном козаків. Наприкінці XVІІ ст. до Чугуєва переселилися для несення військової служби «друзі степів» калмики, а в середині XVІІІ ст. – полонені німецькі солдати.
 
На початку XІX ст. по всій імперії військовий міністр Алєксєй Аракчєєв заходився засновувати військові поселення – міста-казарми. Українцям це не сподобалося, вони почали бунтувати проти тиранії й муштри. Найбільше повстання у військових поселеннях спалахнуло саме в Чугуєві 1819 року. Аракчєєв власноруч утихомирював заколотників, і Чугуїв став місцем розправи. Батьки повсталих дітей наказували не просити пощади в карателів. Ці чугуївські події знайшли відгук у Гоголя та Пушкіна: прозаїк змалював їх у «Тарасі Бульбі», тільки переніс місце публічної страти із Чугуєва до Варшави, а поет відзначився епіграмою на Аракчєєва: «У столиці він – капрал, у Чугуєві – Нерон».
 
На цих теренах козацька брага бродила і в часи визвольних змагань у 1920-ті, про що свідчить популярна кінокомедія «Весілля в Малинівці» (село під Чугуєвом). У ній було показано замовчуваних радянською історіографією гуляйпільських та слобожанських отаманів-анар­­хістів, хоча й у кривому дзеркалі соцреалізму.
 
Чугуїв знаний також тим, що тут жив Ілля Рєпін. Живописець народився в сім’ї військового поселенця-рекрута, який відслужив у війську 25 років. Шанувальники реалістичного живопису в маленькому будинку на вул. Рози Люксембург, 8 (яка тут, звісно, ніколи й не ночувала) знайдуть Меморіальний будинок-музей Рєпіна. Основну увагу в експозиції приділено саме чугуївському періоду його творчості, а також українським зв’язкам художника. Крім рєпінських оригіналів, тут зберігаються роботи художників його оточення: Валентина Сєрова, Миколи Пимоненка, Володимира Маковского.
 
«Золоте кільце» Харківщини милує око й тішить душу поціновувачів історії. Що не селище – діамант, шкода, що шляхи до кожного з них не надто протоптані й заасфальтовані.
 
 
 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.