УКР РУС  


 Головна > Публікації > Довідкові матеріали  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 47 відвідувачів

Теги
діаспора Президент Віктор Ющенко конфлікти Доброчинність Вселенський Патріархат педагогіка постать у Церкві краєзнавство забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква автокефалія іконопис Священний Синод УПЦ УПЦ КП українська християнська культура Патріарх Алексій II Церква і політика Ющенко вибори комуністи та Церква Голодомор церква і суспільство Києво-Печерська Лавра УГКЦ Церква і влада Мазепа шляхи єднання Археологія та реставрація церковна журналістика 1020-річчя Хрещення Русі молодь Церква і медицина розкол в Україні милосердя секти Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика Предстоятелі Помісних Церков монастирі та храми України






Рейтинг@Mail.ru






Шляхи руського златоуста в Україні

  05 листопада 2009


Владислав Дятлов

Промовляючи ім'я видатної людини і бажаючи, щоб наш співрозмовник зрозумів, про кого йдеться, ми додаємо прізвище або прізвисько. Якщо ж говоримо не просто про видатну людину, а про святого, прославленого Церквою, то часто замість прізвища називаємо своєрідний додаток до імені. Додаток, що нагадує про найяскравішу чесноту угодника Божого (прав. Філарет Милостивий) або про місце подвигів (прп. Феофіл Київський), або останнього земного служіння (свт. Феодосій Чернігівський), або звершення чудес біля мощей (вмч. Іоанн Сочавський). І навіть якщо в останньому з місць свого служіння на землі подвижник пробув менше, ніж в інших місцях, згодом саме із цим місцем у багатьох асоціюються труди святого. З одного боку, додавання до імені подвижника назви місця останнього земного служіння нагадує людям про те, де саме відбулася найголовніша подія для святого - відхід до Бога. З іншого - назва, яка додається у цьому випадку до імені, ніби "заслоняє" інші місця трудів подвижника. Чи немає у цьому якогось "утиску"? Ні, в жодному разі. Адже потрібно не лише знати імена святих, але й читати їхні житія, тоді дізнаємося, які місця чиїми трудами освячені. А ще відзначимо, що у багатьох святих один лише перелік назв із географії їхнього земного служіння зайняв би цілий абзац. Як приклад - життя святителя Димитрія Ростовського, у миру Данила Туптала, всесвітньо відомого православного архіпастиря і духовного письменника, від дня кончини якого днями виповнюється три сторіччя.

Святителя Димитрія називають Ростовським за давньоруським містом Ростовом Великим, що у нинішній Ярославській області Росії. У Ростові Великому святитель Димитрій протягом восьми років, до самої кончини, займав архієрейську кафедру в сані митрополита. Тут прославилися чудесами і мирно спочивають святі мощі великого мужа. Однак попередні півстоліття, з моменту народження, угодник Божий провів у рідній Україні - духовній спадкоємиці Півдня древньої Русі. Багато храмів і монастирів України пам'ятають тепло рук і голос молитов святого Димитрія - хлопчика, студента, ченця, ієродиякона, ієромонаха, ігумена та архімандрита. Чимало тут і церковних престолів, освячених на честь святителя-земляка. Сьогодні місця, пов'язані з ім'ям свт. Димитрія в Україні є цілим сузір'ям православних святинь на просторах Середнього Подніпров'я і Чернігово-Сіверщини. Цим сузір'ям і хотілося б здійснити ювілейне паломництво.

Місто Макарів на Київщині

У своєму щоденнику ("Діаріуші") святитель писав: "Батьки мої Савва Григорович і Марія Михайлівна, законним шлюбом поєднані, християни благочестиві, у граді Макарові... Народила мене мати моя 1651 року, місяця грудня".

На той час містечко Макарів поблизу Києва вже мало свою історію. Колись тут стояло село Вороніно, яким володіли литовські вельможі Івашенцевичі. У середині XVI ст. Макар Івашенцевич почав жити тут постійно, і його нащадки перейменували Вороніно на Макарів. Наприкінці сторіччя Литва та її володіння у Південній Русі ввійшли до складу Польщі, проти панування якої не раз повставало населення Подніпров'я. Одне з повстань, під проводом гетьмана запорізьких козаків Богдана Хмельницького, привело до небувалих перемог над польською армією, а ці перемоги надихнули всю Південну Русь, або Україну, до продовження боротьби з Польщею. Польських хазяїв прогнали і з Макарова. До того ж жителі містечка утворили свою військову сотню і записалися в козаки. Серед них і Савва Туптало. Через два роки в сім'ї Савви Григоровича народився син Данило - майбутній святитель Ростовський.

Війна Хмельницького з Польщею йшла з перемінним успіхом, і в 1660 р. польські хазяї спробували відновити в Макарові колишній порядок. Невдовзі Савва Григорович, який уже був козацьким сотником, переїхав із сім'єю до Києва...

Сьогодні Макарів - райцентр Київської області. На повороті до міста по трасі Київ-Житомир подорожніх зустрічає пам'ятник святителю Димитрію. Ще один, більший за розмірами, пам'ятник встановлений у самому Макарові. Там же, в Макарові, у храмі святого пророка Божого Ілії, зберігаються частиці святих мощей Ростовського архіпастиря. Перст угодника Божого, принесений у дар із села Полонки на Чернігівщині, поміщений в особливу раку. Інша частиця, трохи менша, вміщена в ікону подвижника. Ім'я святителя Димитрія присвоєно місцевому Будинку дитячої та юнацької творчості.

Свято-Миколо-Притиський і Свято-Димитрівський храми Київського подолу

У період дитинства й отроцтва Данила Туптала древній Київ - матір міст руських - змінював свій зовнішній вигляд: отримуючи один за одним опіки війни, місто знову й знову відроджувало православні храми і монастирі.

Планування Києва було своєрідним. Від часів стародавньої Русі місто мало, як велося у середньовічній Європі, дві основні частини: нагірну - укріплену, і нижню - торговельно-ремісничу. До нападу монголів у 1240 р. нагірну цитадель Києва, розташовану на Старокиївській горі, називали Горою, а нижнє місто - Подолом. На Горі стояли головні храми і княжі палаци. Після монгольського розорення палаци зникли, частина храмів Гори занепала і перетворилася на руїни, а роль цитаделі перейшла до сусідньої, Замкової гори, названої так за дерев'яним замком, побудованим на ній литовцями у XIV ст. За Хмельницького замок, зайнятий уже польською адміністрацією, опустів, а згодом був розібраний. Хмельницький звернувся за військовою підтримкою до Росії. Завдяки цьому до Києва прибув військовий гарнізон, який відновив фортецю на Старокиївській горі. Так ядро міста почало знову набувати структури, яка склалася в домонгольський період.

Існувала й інша особливість - простір Києва ще у давньоруську епоху мав ніби два виміри: власне містом були Гора з Подолом, але в широкому сенсі Києву належали й віддалені від нього на кілька кілометрів монастирі й заміські княжі двори. Після монголів двори також зникли. А монастирі, в переважній більшості, залишилися та, як і раніше, вважалися частиною міста, хоча між ними і Подолом зі Старокиївською горою простягалися ліси та поля.

Усе це важливо знати, щоб хоч якось уявити собі, яким бачив Київ юний Данило. Перед його поглядом поставала ціла низка дерев'яних фортець і слобід, садиб з такими ж дерев'яними або кам'яними церквами й монастирями, що простягалися на багато верст на живописних пагорбах і в долинах правого берега Дніпра. І всі забудовані ділянки, незалежно від призначення, увінчувалися банями храмів, яких ставало все більше, оскільки епоха панування Польщі відходила в минуле, а разом з нею - й утиски Православ'я на землях Південної Русі. Київ, названий давньоруським книжником Другим Єрусалимом, утримав за собою це почесне звання...

У Києві Савва Григорович оселився з сім'єю на Подолі, біля парафіяльної Свято-Микільської церкви, що називалася в народі "Миколою Притиском". Коли у великому місті кілька храмів присвячені одному й тому самому святу або святому, до назви їх додають якісь уточнюючі слова. Так, на Подолі в Києві було три храми свт. Миколая Мірлікійського: "Микола Добрий", "Микола Набережний", "Микола Притиск". За місцевим переказом, назва "Притиск" походить від того, що одного разу чудесною силою був зв'язаний на місці - "притиснутий" - злодій, який намагався пограбувати церкву. А за науковою гіпотезою, неподалік від храму стояла "притика" - причал на річці Глибочиці, що впадала на Подолі у Дніпро.

Документально існування церкви "Миколи Притиска" зафіксовано в 1611 р. На плані міста 1695 р. вона ще виглядає дерев'яною. Однойменний кам'яний храм на Подолі, який зберігся до наших днів, побудований з цегли, характерної для київських споруд рубежу XVII-XVIII ст.ст. Існують дані про антимінс, виданий Свято-Миколо-Притиській церкві митрополитом Київським Варлаамом Ясинським († 1707). Отже, юний Данило застав храм ще дерев'яним. Що стосується кам'яного, то оскільки дата його спорудження відома за непрямими даними, залишається тільки припускати: якщо нову церкву збудували у другій половині 1690-х років - Данило міг бачити її, будучи в Києві у 1697-му; а якщо будували вже на початку 1700-х - це побачив уже тільки Савва Григорович, який поховав дружину наприкінці XVII століття і помер у 1703-му...

У 1830-х роках кам'яний будинок родини Тупталів, що стояв біля "Миколи Притиска", був розібраний через ветхість. Притиська церква дійшла до нас в оточенні пізніших прибудов XVIII-XIX ст.ст. Як і більшість святих місць, пов'язаних із земним життям святителя Димитрія, вона пережила запустіння в богоборчу епоху ХХ ст. і подальшу реставрацію (храм перебуває у віданні УПЦ КП).

Відійшовши на три квартали на північ від "Миколи Притиска", ми опинимося на території, де стояла ще одна знаменита подільська церква - храм святих рівноапостольних Константина і Єлени. Вперше він позначений на плані Києва 1695 р. У другій чверті XVIII ст. дерев'яну споруду замінили кам'яною, яка, у свою чергу, була знищена в 1930-х роках Тепер на місці храму розташована школа. Але святе місце не залишилося без соборної молитви: на церковному подвір'ї існував іще один храм - святителя Димитрія Ростовського, що діє сьогодні біля школи. У середині того ж таки XVIII ст. у закутку садиби Свято-Константино-Єленинської церкви звели кам'яну дзвіницю з дерев'яною галереєю, що оточувала її. Поки йшло будівництво, відбулася канонізація святителя Димитрія, і тому в другому ярусі дзвіниці встановили престол на честь Ростовського архіпастиря. Влаштування цього малого храму мало особливе значення - адже Свято-Константино-Єленинська парафія була однією з найближчих до "Миколи Притиска", де мешкала сім'я новопрославленого угодника Божого! У 1860-1865 роках до дзвіниці прибудували кам'яну храмову споруду в стилі українського бароко, куди й перенесли потім Свято-Димитріївський престол. У радянський період дзвіниця втратила верхній ярус, а приєднана до неї барочна будівля XIX ст. використовувалася то як склад, то як шкільний спортзал (у 1940-х роках тут на деякий час відродилася парафія). У 2005 р. Свято-Димитріївська церква була відремонтована і знову відкрилася для богослужінь (УПЦ).

Києво-Братський Богоявленський монастир і Києво-Могилянська академія

Неподалік від "Миколи Притиска" розкинулася головна площа Подолу, нині - Контрактова. Зі сходу на неї виходила садиба Богоявленського Києво-Братського монастиря з Києво-Могилянською академією, яка розміщувалася у ньому.

Ще в 1615 р. знатна мирянка Єлизавета Гулевичівна, бажаючи зробити внесок у справу зміцнення Православ'я, гнаного тоді в Україні католицькою владою Польщі, пожертвувала свій двір у престижній частині Подолу для влаштування монастиря і школи. В організації обох закладів брали участь члени Київського братства - створеного з метою взаємодопомоги в умовах релігійної дискримінації об'єднання православних мирян, яке на той час тільки формувалося. У 1632 р., коли гоніння трохи послабшали, святитель Петро Могила, митрополит Київський, об'єднав відкриту ним незадовго перед цим у Києво-Печерській Лаврі школу-колегіум з Братською школою. Так виникла Київська колегія, на розвиток якої святитель віддав великі кошти. У короля Польщі владика Петро домігся права іменувати Колегію Академією, але парламент не ухвалив цього рішення. Остаточне присвоєння Колегії нового статусу відбулося вже у 1701 р. ухвалою російського государя.

На знак подяки святителю Петру Могилі Академію назвали Києво-Могилянською. Вона була найбільшим для свого часу православним вищим навчальним закладом з міжнародним авторитетом. Саме сюди Савва і Марія віддали навчатися сина Данила, коли йому виповнилося 11 років.

Майже весь монастир, включаючи престольну Богоявленську церкву, був тоді дерев'яним. Винятком був кам'яний трапезний храм. На рубежі XVII-XVIII ст.ст., коли Данило вже був широко відомим духовним мужем, у Києво-Братській обителі звели ряд нових кам'яних споруд, серед яких величний Богоявленський собор і більш упорядкований академічний корпус. Останній буде надбудований у 1740-х роках й отримає те нове архітектурне завершення, яким відомий і понині. У XVIII-XIX ст.ст. у монастирі з'явиться ще чимало кам'яних споруд, а в ХХ ст., після закриття обителі, Богоявленський собор і надбрамна дзвіниця будуть розібрані, а на місці святих воріт з'явиться грандіозна будівля Київського вищого військово-політичного морського училища. Тепер ця споруда - головний корпус заснованого в 1992 р. цивільного Національного університету "Києво-Могилянська академія", який розділив колишню монастирську садибу з однією з київських лікарень.

Слід зазначити, що за 300-річну історію обителі в ній потрудилися багато прославлених Церквою святих. Одні подвизалися просто у складі братії (як прп. Іона Київський), інші навчалися в Академії (як наш свт. Димитрій Ростовський), треті - навчалися і викладали (як свт. І­оасаф Бєлгородський), четверті - очолювали монастир з Академією (свт. Мелетій Харківський), п'яті - і навчалися, і викладали, й керували обителлю з її вищою школою (свт. Інокентій Херсонський). Якщо назвати всіх цих угодників Божих поіменно, їхній сонм становитиме цілий Собор Києво-Братських святих!..

Хоча документальних подробиць про студентство Данила історія не зберегла, можна не сумніватися, що він навчався старанно і з користю провів відведений йому в Академії час.

Як відзначають біографи, за кілька років навчальні класи довелося залишити: через нестатки воєнного часу заняття в Академії були тимчасово припинені. Але освоєння Данилом наук на цьому не завершилося: намітивши свій подальший шлях, він продовжив самоосвіту в чернечій келії.

(Далі буде)

Матеріал надано «Церковною православною газетою»

«Церковна православна газета», №120 (246), вересень 2009 року.
Підписний індекс: російською мовою - 96137, українською - 96145.

Фото Павла Рубцова

Автор: Владислав Дятлов
   
Пам’ятник свт. Димитрію на трасі Київ–Житомир

Пам’ятник свт. Димитрію на трасі Київ–Житомир