УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 35 відвідувачів

Теги
церковна журналістика українська християнська культура Археологія та реставрація Патріарх Алексій II милосердя забобони молодь Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков автокефалія конфлікти церква та політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина монастирі та храми України вибори секти постать у Церкві педагогіка Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП Церква і політика краєзнавство комуністи та Церква Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат Голодомор Ющенко розкол в Україні Мазепа УГКЦ шляхи єднання іконопис церква і суспільство Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) Священний Синод УПЦ діаспора Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






«Суботня пошта» (Львів): Кам’яний свідок українськості Надсяння



«Суботня пошта» (Львів), Юрій Гаврилюк, 05.08.2009 

Рукотворні пам'ятки старовини - це цінність особлива, адже дають нам змогу неначе доторкнутися до давно вже минулого часу, відчути присутність наших пращурів. Одним із таких свідків минувщини, який уже більше як півтисячі років уперто долає простір віч­ності, є мурована Онуфріївська церква у Посаді Риботицькій, на південний захід від Перемишля.

 

Найдавніша частина цього, колись монастирського, храму - вівтар із готичними елементами на щиті - змурована була десь на зламі XIV та XV сторіч. У XV ст. постав масивний квадратний неф із оборонною вежею над ним. Не пізніше як 1506 року, коли на її стінах з'явилися вишкрябані в тиньку написи із цією датою, добудовано другу вежу - із бабинцем та каплицею на другому поверсі (слугувала вона монахам для вранішніх та вечірніх молитов). Отже, церква мала оборонний характер, про що нагадує як архітектурна форма будівлі і товщина стін, так і збережені досі бійниці.

Посада Риботицька розташована над берегом річки Вігор (Вягор), притоки Сяну. Саме над Вігром у 1099 році відбулася переможна битва війська руських правителів Перемишля і Теребовлі - Володаря і Василька Ростиславичів з угорськими полками короля Коломана. У другій половині XIV ст. коли Перемищину захопив польський король Казимир Великий, околиця була ще слабо заселена, але діяли вже тут три православні монастирі із невеликими осадами при них. Одним з таких примонастирських поселень була осада при монастирі св. Онуфрія, записана у латиномовному документі із 1367 року просто як Honoffry (Онуфрій). Згодом виникло тут більше село, згадуване вперше наприкінці XV ст. під назвою Посада, до якої пізніше додано прикметник Риботицька - від приналежності до земельної латифундії із центром у Риботичах.

Оборонний характер побудованої тоді Онуфріївської церкви не був якоюсь примхою, оскільки траплялися ще в тому часі набіги кримських татар. Розташований на невеликій гірці храм обведено ще кам'яним муром, якого нижні партії були реконструйовані під час ремонту у 1980х роках. Другий пояс мурів оточував монастирські будівлі, розміщені у підніжжі церковного узгір'я. Монастир, від 1692го уніятський, існував до половини XVIII ст., коли його братія, не дуже, зрештою, численна, перенеслася до Добромиля. Існує здогад, що у підземеллях церкви поховано Михайла Копистенського, у 1591 - 1610 роках православного перемиського єпископа, який походив із руської шляхти, котрій належало розташоване поряд Посади село Кописно.

 

До 1940х років Онуфріївська церква у Посаді була філіальним храмом парафії в Риботичах. У селі проживало тоді близько 600 мешканців, переважно українців­греко­католиків (окрім кільканадцятьох римокатоликів та десятків євреїв). Улітку 1945 року українців із Посади виселено в Україну, у село Жнибороди біля Бучача, на місце виселених звідси поляків. Натомість залишені українцями господарства у Посаді спалили у жовтні 1945 року українські партизани - щоб не зайняли їх поляки, виселені із Західної України. Зараз проживає тут близько 50 осіб, переважно поляків.

 

Позбавлена своїх натуральних опікунів Онуфріївська церква була пограбована та здевастована. Згодом ця унікальна історична пам'ятка, найстарша мурована церква на території Польщі, була взята під державну опіку і ремонтувалася у 1960х та 1980х роках. Зараз є музейним об'єктом, адміністрованим польським Національним музеєм у Перемишлі.

Під час реставрації у 1960х роках відкриті були настінні розписи із XVI ст., витримані у візантійському стилі. Хто був автором цих розписів - важко сказати. Могли це бути й місцеві монахи, які згодом дали початок т. зв. риботицькій іконографічній школі. Її центром стали Риботичі, які наприкінці XV ст. отримали міські права. Спричинило це наплив польського та єврейського населення, але, хоч багатонаціональне, містечко зберігало перевагу українського населення. Наприкінці XVІІІ ст. становило воно дещо більше ніж половину мешканців, а напередодні ІІ Світової війни мало здецидовану перевагу - дві третини із 1400 мешканців були греко­католиками.

Перша згадка про майстрів церковної іконографії у Риботичах з'являється у 1589 році, коли діяв тут Прокіп Попович із Дубравки, який малював ілюстрації до Євангелій. Малювання ікон, які з часом відійшли від візантійських зразків та набрали народного, натуралістичного характеру, найбільш розвинуте було від половини XVII ст. до початків XVIII ст., а твори майстрів риботицького кола потрапляли до церков майже на всій території Карпат. У ХХ сторіччі більшість із них потрапила до музейних колекцій - як до фондів Національного музею у Львові, так і польських музеїв у Сяноці, Ланцуті, Перемишлі та Кракові (передусім із місцевостей, із яких українців виселено у 1944 - 1947 роках). У ХІХ - ХХ століттях іконографічні традиції підтримувала ще родина Мельничків, яка займалася різьбленням та розмальовуванням іконостасів.

При нагоді варто згадати, що у Риботичах народився один із чільних українських громадських діячів міжвоєнного Львова Михайло Хронов'ят (1894 - 1981), у 1930х директор "Маслосоюзу", голова "Сокола­Батька" та член головної ради "Сільського Господаря" і Товариства "Просвіта". Але українська історія Риботичів була перервана у 1946 році, коли відбулося насильне виселення у Радянську Україну. Побудовану у 1775 році церкву Різдва Богородиці деякий час використовувано як склад, а у 1960х роках знищено. Залишилися ще мурована плебанія із ХІХ ст. та близько 20 українських пам'ятників на греко­католицькому цвинтарі, але і їх щораз менше видно посеред нових польських поховань, адже цвинтар став уже комунальним.

Що ж сказати - Перемищина, як і інші регіони на захід від "лінії Керзона", стала свого роду бамперною зоною, розтрощеною при зударі українського і польського національних масивів. Але, незважаючи на жахливий розмір знищень, сліди українського минулого надалі видимі в краєвиді долини Вігору, і не буде перебільшенням, коли назву його магічним. Бо чи ж може бути гарніше і зворушливе, як вид білих стін Онуфріївської церкви, облитих срібним світлом весняного місяця? Чесне слово - одна ця картина може стати, ще й із надлишком, винагородою за здолання півтисячі кілометрів поміж Більськом та берегами Вігору і Сяну. А зі Львова ж набагато ближче...

 Більськ на Підляшші, Польща

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.