УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 15 відвідувачів

Теги
Археологія та реставрація іконопис Ющенко шляхи єднання Президент Віктор Ющенко церква і суспільство Церква і політика автокефалія комуністи та Церква милосердя Києво-Печерська Лавра УПЦ КП Доброчинність Мазепа секти Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II церковна журналістика Голодомор УГКЦ діаспора монастирі та храми України Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика педагогіка українська християнська культура постать у Церкві Церква і медицина Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат Католицька Церква вибори краєзнавство Церква і влада конфлікти Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні забобони молодь 1020-річчя Хрещення Русі






Рейтинг@Mail.ru






«Proua.com» (Украина): Бог пошле кого треба



«Proua.com» (Украина), Михайло Бриних, 09.10.2009

Не так давно почув розмову двох жіночок при вході до церкви. “Ти чула? Знову монахи побилися!”.

– “Та чула... Страшний суд! Тепер і в церквах немає благодаті...”. По цих словах мирянки синхронно перехрестилися й увійшли до храму.

Протягом цього року вітчизняні ЗМІ докладають чималих зусиль, щоб такі діалоги звучали дедалі частіше. Я вже й не дивуюсь, коли бачу в новинах черговий сюжет про митрополита-хабарника чи попа-пияка, а що вже й казати про нескінченні міжконфесійні сутички, бунти парафіян, кримінальну хроніку з монастирською братією в головній ролі тощо.

Усе це ніби просто поодинокі випадки, але прискіплива увага телебачення до гріхів духовенства ніяк не сприяє “відновленню справедливості”, – радше йдеться про банальну антиклерикальну пропаганду.

Звісно, я не прихильник тотального замовчування “іншого боку” церковного життя, дивує лише, що в розбожненому суспільстві “духовні скандали” так часто подають у якості першої страви.

Можливо, це суто моє суб’єктивне враження, але такої надмірної активності медіа у царині релігії не було від початку 90-х років, того феноменального часу, коли фактично кожен метикуватий гендляр міг цілком легально продавати свої рецепти спасіння. Тоді, під впливом трагічної афери “Білого братства”, ЗМІ також спрямовували і скеровували праведний суспільний гнів. А втім, об’єкти прискіпливої уваги були зовсім інші. Принаймні, священики православної церкви вкрай рідко з’являлися у рейтингу “вовків в овечій шкурі”.

Мені також довелося у ті роки побувати у багатьох офіційно зареєстрованих “релігійних громадах”, які на перших шпальтах іменували тоталітарними сектами. І спостерігати дивні й водночас дуже ефективні механізми духовного бізнесу. Найбільше враження залишив один комсомольський лідер, який зібрав чимало прихильників і заснував щось на кшталт циганського табору, де забезпечив людям абсолютне просвітлення й радісну зомбі-покору, а собі – цілком комфортне життя й регулярні закордонні “паломництва”. Спілкуватися з такими людьми важко. Їхня брехня з часом стає правдою (до того ж, єдиною у житті) для десятків прихильників, і руйнування цієї системи – безперечно корисне для суспільства, але нещадне до тих, хто “влип”.

Тодішній журналістський пафос часто обмежувався сприкреною констатацією, що в країні з такими потужними і давніми християнськими традиціями люди чомусь ні з того, ні з сього обирають шарлатанів і фальшивих пророків. Їх називали й нещасними жертвами атеїстичної доби, шукали пояснень у соціальних розчаруваннях, але мало кому спадало на думку ставити під сумнів авторитет того ж таки православ’я, й розкопувати причини у внутрішніх негараздах Церкви.

Хіба не було причин? Навпаки, компромату на православне духовенство і в ті роки можна було “накопати” без жодних зусиль.

Я, наприклад, часто згадую візит до ігумена одного з великих православних монастирів. Причина візиту була цілком світська, й ігумен запросив до своєї келії. Келією був окремий будиночок на території монастиря. Кімната, в якій ми спілкувалися, цілком могла би правити за доволі респектабельний офіс.

Зустріч ця відбувалася в час Великоднього посту, тож ігумен запропонував легкі рибні страви, якими не погребував би жоден ресторатор, і шампанське. У мене були трохи інші уявлення про монастирський побут, й ігумен ніби випереджав усі мої сумніви дивовижним потоком “пояснень”. “Це у мене був день народження, – казав він, – то директор заводу шампанських вин пожертвував діжечку”. Коли мій погляд ковзнув полицями, де під склом, як на виставці, були виставлені доволі коштовні митри, ігумен одразу взявся коментувати: “Ось цією мене нагородили, а ці дві вдалося купити за копійки”. Названі суми були настільки некопійчані, що залишалося тільки свистіти подумки.

Подальші пояснення ігумена стосувалися величезних букетів, – таких квіткових оберемків не приносять навіть на ювілейні концерти народних артистів. Ігумену ж ці квіти “просто друг подарував”. Далі вже й нецікаво перераховувати: неймовірний музичний центр (винятково для прослуховування духовних пісень), відео, величезний телевізор, – усе це були, звісно, дарунки і пожертви. Ігумен настільки захопився розповідями про щедрість Божу, що закінчив оповідь просто феноменальним акордом. “А нещодавно, – сказав він, блаженно усміхнувшись, – Господь послав мені машину, “Тойоту”. Настоятелю Господь “Мерседеса” послав, а мені – “Тойоту”. Дякувати Господу, тепер не так важко буде до бібліотеки добиратися”.

Не знаю, чи проступив на моєму обличчі подив, але очі монаха були настільки ясні й безжурні, ніби йшлося про абсолютно пересічні факти прояву Божої щедроти. Які навіть не потребують додаткових коментарів.

Правду кажучи, мені ще й до тих слів хотілося якось тихо й непомітно дременути. Та й в ігумена ще були якісь свої справи: під дверима його чекали послушники у джинсових костюмах.

Чи могла ця зустріч хоч якось позначитись на моєму ставленні до Церкви, чи бодай до цього монастиря? Звісно, що ні. На прощання мене мучила одна тільки дилема. Я хоч і не можу назвати себе релігійною людиною, але в роду мав багато поколінь священиків. Тож, попри всю світськість нашої бесіди, мав би взяти благословення – й лише тоді піти. Але якось дуже не хотілося цього робити.

Проте я з дитинства чув від батька одну історію столітньої давнини, згадка про яку миттєво знищила ці вагання. Настоятель одного провінційного храму посварився з місцевим промисловцем, “олігархом”, від чиєї щедрості багато чого в містечку залежало, й процвітання парафії зокрема. “Олігарх” навіть зарікся ходити до служби Божої, хоча й не міг виконати погрозу, яка могла б обернутися для нього відлученням від церкви. Тож після тривалої паузи він усе ж таки з’явився, і коли по завершенні літургії підійшов до хреста, священик тріумфував, аж світився від щастя.

“Олігарх” не стримався, й на повен голос промовив: “Чого радієш? Хіба не розумієш, що не до твоєї руки я припадаю, а до благодаті, яка через тебе, дурня, проходить?”.

Власне, коли я прощався з ігуменом, то все ніяк не міг змиритися з одним нюансом: благодать, звісно, може осінити навіть дурня, але чи поширюється ця щедрота через ділка в рясі? Чи існує межа людського цинізму, перед якою благодать закриває вікна-двері й оголошує перерву на Страшний суд? Зрозуміти це я не можу й досі, тому благословення все ж таки взяв. І шкодую про це значно менше, ніж, наприклад, про написання цього тексту.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.