УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 65 відвідувачів

Теги
секти Ющенко монастирі та храми України Мазепа комуністи та Церква розкол в Україні автокефалія Церква і влада Києво-Печерська Лавра Президент Віктор Ющенко молодь Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і медицина конфлікти діаспора краєзнавство церква і суспільство церква та політика Археологія та реставрація церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат педагогіка Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі Церква і політика Голодомор Католицька Церква вибори постать у Церкві забобони Доброчинність шляхи єднання УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура іконопис УПЦ КП милосердя






Рейтинг@Mail.ru






«Львівська газета»: Діалог мав би принести євангельський мир в Україну. Розмова з віце-ректором Українського Католицького Університету Миро­славом Мариновичем



«Львівська газета», Олександр Сирцов, 17.10.2009

Українські православні чи не вперше за час незалежності змогли сісти за “круглий стіл” перемовин стосовно подолання церковного розколу. Наразі складно сказати, наскільки ус­пішними будуть результати, однак у риториці релігійних оглядачів уперше з’явився обережний оптимізм.

 

Про перспективи діалогу між двома найбільшими православними конфесіями – розмова з віце-ректором Українського Католицького Університету Миро­славом Мариновичем, людиною, яка має змогу спостерігати за цим процесом з боку, зберігаючи при цьому об’єктивність щодо всіх учасників процесу.

– Пане Мирославе, процес об’єднання православних Церков в Україні почався ледь не від самого розколу. Однак так чи інакше якихось навіть міні­мальних успіхів не вдалося досягти. У чому причина?

– Досі діяла стара модель, тобто ви, люди поза огорожею Церкви, повертаєтеся до неї, розкаявшись і пообіцявши, що більше не грішитимете. Йшлося не про об’єднання, а про повернення заблудлих чад у лоно Церкви. Ця модель була безперспективною. Нині маємо зустріч двох церковних спільнот на більш-менш рівноправній основі. При цьому знайдено нову формулу, яка раніше була немислима: використання титулів, що їх має кожна Церква, хоча за цим не стоїть еклезіальне визнання. Скажімо, Патріарха Філарета в цій комісії називають Патріархом. Це гарна формула, що передбачає пошанування іншої сторони. Бачу багато позитивів того, що модель порозуміння змінено на реаліс­тичнішу. Чи буде вона успішною загалом – побачимо.

Уперше в мене з’явилося відчуття, що цей процес може дати якісь позитивні плоди і що сьогодні українські православні є ближчими до об’єднання, ніж були до початку роботи цієї комісії.

– І все ж таки, що стало безпосереднім поштовхом до початку діалогу? Чи можна це пов’язувати з візитом Московського Патріарха Кірілла в Україну?

– Циркулює кілька варіантів відповіді. Один із них такий: нинішній процес відображає прагнення Москви випередити Константинополь, оскільки той рано чи пізно може визнати наші Церкви канонічними, а це означатиме, що Білокам’яна цю партію програє. У такому разі УПЦ МП є простим виконавцем задуму Кремля. В іншій інтерпретації нинішній процес є, буцім, автономною ініціативою УПЦ, яка має свій інтерес, оскільки об’єднане православ’я перетворює ук­раїн­ську Церкву на одну з найпотужніших і утверджує її інтереси у православному світі.

– Однак чимало релігійних оглядачів говорить про існування в самій УПЦ МП двох, так би мовити, фракцій – промосковської та проукраїнської. Якщо говорити про співвідношення сил поміж ними, то чи не свідчить це про певне переважання проукраїн­ської фракції?

– Оцінювати співвідношення їхніх сил можна за якимись непрямими ознаками. Скажімо, те, що в Церкві було вирішено питання виразно проросійського “Всеправославного братства”, для мене є ознакою того, що сильнішою стала проукраїнська фракція. Візит Кірілла мав на меті підсилити проросійську фракцію. Про це свідчить і вибір тих осіб, які були наближені до Московського Патріарха під час від­відин, і його риторика, і його обі­цянка приїхати наступного року в Одесу до єпископа Агафангела. Не впевнений, що йому вдався візит. Хтось із релігійних оглядачів порівняв приїзд Кірілла з цунамі. Українським православним слід було вчасно сховатися, щоб цей потік пройшов повз них і не зачепив. Реальне життя змушує Церкву робити те, що вона мусить. Але постає запитання: це об’єднання – гра на користь Москви чи на користь УПЦ МП? Але навіть якщо це гра, то вона об’єк­тивно схилятиме УПЦ МП ставати Церквою українською.

– Однак у цьому процесі дещо випала третя, найменша деномінація українського православ’я – УАПЦ. Хоча, з іншого боку, її ієрархи заявили про бажання увійти під омофор Константинополя.

– Добре розумію позицію владики Ігоря Ісіченка. Вона чітка і має моральну й еклезіальну мотивацію. І коли він орієнтується на Константинополь, то за цим стоїть візія Церкви. Щодо орієнтації іншої частини УАПЦ, то я цього сказати не можу, бо не розумію її мотивації. Не довіряю тому, що вона озвучує, тому що не довіряю предстоятелю цієї Церкви після брутального викинення з приміщення патріархії УАПЦ у Києві владики Ігоря Ісіченка та редакції газети “Наша віра”. Припускаю, що за згаданою заявою УАПЦ стоїть апаратна гра, прагнення підсилити свої позиції в час переговорів між УПЦ МП та УПЦ КП. Тобто якщо ви нас не хочете, то ми можемо піти до Константинополя.

– У цій розмові ви постійно згадуєте Константинополь як один із чинників об’єднання українського православ’я. Однак, з огляду на ситуацію в самому Константинопольському патріархаті, його реальну слабкість, наскільки він може втрутитись у ці процеси?

– Якісь шанси та можливості в нього таки є. І під час візиту Вселенського Патріарха до Києва не можна було відкидати загалом досягнення якоїсь угоди. Просто склалися різні інтереси і ніякої угоди не було підписано. Можливості Константинополя обмежують два дуже потужні чинники. Перший – це позиція Московського патріархату, який дуже не хоче підсилення Константинополя за рахунок України і прагне втримати свою монополію на українське православ’я. Другий – позиція Туреччини, яка не хоче посилення Царгородського патріархату як впливової загальносвітової сили. Турецька влада трактує його винятково як Церкву хрис­тиянської меншини у своїй державі. І все ж, навіть з урахуванням цього Константинополь­ський Патріарх може ві­діграти в історії України важливу роль. Уже той факт, що Константинополь є конкуруючим чинником, впливає на позицію Москви, змушеної йти на більші компроміси.

– Пане Мирославе, ви говорили про чинники здебільшого конфесійно-політичні. Але, напевне, є тут і ще один, суто матеріальний. Унаслідок імовірного об’єднання треба буде щось робити з єпархіями, адже їх межі у всіх трьох Церков часто накладаються одна на одну.

– Очевидно, що є ця проблема. Наприклад, є прагнення Константинополя не стільки визнати незалежність українського православ’я, скільки підсилити свої позиції за рахунок численних українських парафій. Адже зараз він має дуже мало парафій, що дає Москві підстави публічно і з презирством говорити, мовляв, який же це другий Рим, якщо він має жменьку парафій.

– Якщо говорити про суто церковний аспект, то Церква має бути єдиним тілом. Натомість у такому разі йдеться про відокремлення національних конфесій. Наскільки це відповідає церковним канонам?

– Від того факту, що є національні Церкви, нічого не змі­ню­­єть­ся. За еклезіяльною логікою, люди повинні знати першого, хто урядує. Для патріарших Церков є патріарх, для інших структур – єпископ. Тому я не бачу великої проблеми, якщо відбувається поділ Церков за державами. Проблема виникає там, де принцип етнічності починає домінувати над принципом євангельським. Від того, що Церква має багато структурних одиниць, не змінюється головне – вона є сопричастям менших структурних одиниць.

Є інший момент, про який варто згадати, – мета об’єднання. Якщо метою об’єднання православних Церков в Україні є справді намагання вирішити православний розкол і привнести євангельський мир в українське суспільство – це прекрасно. Але може бути інша мета об’єднання, за якою стоїть російська модель конфесійного протистояння. Мовляв, об’єднаймося, православні, щоб дати відсіч і відсунути католиків і протестантів. Якщо за цим об’єднанням є такий момент, то він може бути потенційно небезпечним для України.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.