УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 89 відвідувачів

Теги
краєзнавство вибори шляхи єднання милосердя розкол в Україні українська християнська культура Католицька Церква УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) молодь Церква і влада педагогіка Священний Синод УПЦ церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина Києво-Печерська Лавра церква та політика Патріарх Алексій II Церква і політика Президент Віктор Ющенко Голодомор забобони Археологія та реставрація Доброчинність Вселенський Патріархат Предстоятелі Помісних Церков іконопис конфлікти діаспора секти монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство комуністи та Церква Ющенко автокефалія постать у Церкві УПЦ КП Мазепа






Рейтинг@Mail.ru






«Одеські вісті»: Роздуми над книжкою - Світ очима медика



«Одеські вісті», Богдан Сушинський, 13.08.2009

Олексійчук Микола. Війни і мирний час в дзеркалі військово-лікарської експертизи. Одеса, 2009 рік

Зізнаюся, що коли цей фоліант обсягом понад сімсот сторінок потрапив мені до рук, я спочатку вирішив, що йдеться про черговий вузьковідомчий нарис, яких останнім часом видається у нас у величезній кількості. Але вже після кількох прочитаних сторінок змінив свою думку. Так, книжка полковника медичної служби, заслуженого лікаря України Миколи Олексійчука, який упродовж багатьох років очолював військово-лікарську комісію при 411-му шпиталі Одеського військового округу, теж присвячена діяльності цієї комісії, яку, за повідомленням самого автора, в 1992 році він привів до присяги на вірність українському народу. Тож природно, що в своєму нарисі Олексійчук віддав данину шани багатьом колегам: і тим, хто служив під його командуванням, і тим, хто стояв біля витоків формування військово-лікарської комісії та визначав національні канони військово-медичної експертизи. Проте заслуга автора в тому, що, перш ніж вдатися до подібної відомчого хроніки, автор зумів відтворити чи не всю історію військової медицини, починаючи від найдавніших часів. Я належу до людей, які завжди були ближчими до пацієнтів, аніж медиків, але нарис Олексійчука сприйняв, як захоплюючий пригодницький роман.

Ми з вами чимало читали про спартанців, про війни афінян, але хто й коли розповідав нам про те, як було налагоджено медичну допомогу давньогрецьким воїнам, і взагалі, чи існувала така допомога? А тут раптом читаю: «З поля бою поранених виводили або виносили «дружинники», нерідко вивозили на бойових колісницях. Рани обмивались теплою водою, посипались болевгамовними порошками і перев’язувались… Допомога і утримання хворих і скалічених покладалась на державу. Кожен афінянин поряд із фізичним тренуванням і військовими вправами вивчав прийоми першої допомоги при пораненнях. У військових походав на 1000 воїнів призначався один лікар. Особливо значних досягнень зазнала в древній Греції військова хірургія…». Подібний огляд військової медицини подається тут за французькими, німецькими та матеріалами інших країн і народів.

І медики, й історики України мають бути вдячними авторові цієї книжки за той значний – за обсягом і змістом – матеріал з національної військової медицини, який йому вдалося зібрати на сторінках своєї дослідницької праці. При цьому дуже важливо, що розвиток військової медицини Олексійчук відтворює на тлі національно-державного та військового становлення українського народу: і в ті часи, коли українські землі перебували у складі польсько-литовської держави та в складі власне Польші; і за часів Богдана Хмельницького та подальшої гетьманської України, і, звичайно ж, за часів Української Народної Республіки (УНР, Грушевський, Винниченко) та правління гетьмана Скоропадського і Петлюри.

«Військова медицина Речі Посполитої, читаємо в цій праці, – в цілому відповідала рівню Західної Європи. В гарнізонах з кількістю особового складу 1000 і більше чоловік створювались лазарети, в яких, крім лікарів, працювали фельдшери (цирульники). Санітарні вимоги до влаштування військових таборів, вибору місця для забору води з річок, вимоги до гігієни воїнів були зібрані в єдиний документ, який протягом десятиліть слугував законом для армійських формувань. Лікарі… мали грунтовну медичну підготовку, навчаючись у Кракові, Вітенберзі, Падуї, Парижі, Празі; лікарі українського походження навчались, крім цих навчальних закладів, також у Києві, Острозі, Львові, Замості. Для транспортування шпиталю, який супроводжував війська М. Глинського у битві з татарами в 1505 р., знадобилось 150 кінних підвід і 50 гарб, запряжених волами. В самому шпиталі було 10 лікарів, 15 цирульників, 50 чоловік обслуги». І це, зверніть увагу, на початку ХVI століття.

Про медицину запорізького козацтва та й взагалі про медицину часів Козаччини, писано чимало. Тому одразу зауважу, що серйозною вадою праці Олексійчука є те, що, захоплюючись постатями Б. Хмельницького, І. Мазепи, К. Розумовського та ін., їх біографіями та військово-політичними інтригами тих часів, він на певний час забуває, що покликаний не переказувати вже давно досліджену та описану історію козацтва, а перейматися розвитком тогочасної медицини, і це дещо знижує вартісність його праці. Та коли він усе ж таки згадує про її істинне тематичне призначення, з’являються цікаві штрихи, які стосуються особливостей харчування українців, їх особистої гігієни та народної медицини. Наприклад, цікавим є зауваження, що до початку ХIХ століття в Україні не торгували солодощами і що до розвитку цукроваріння в Україні майже не траплялося випадків захворювання на діабет. Щоправда, це твердження можна поставити й під сумнів: а хто провадив масові обстеження українців, і чи знали тогочасні українці про існування такої хвороби, як діабет?

Та це лише побіжні зауваження, які не впливають на загальну оцінку даного дослідження. Зокрема, дуже цікавим, а головне, «за темою», видається мені розділ «Військова медицина. Соціальне забезпечення» часів Козаччини та гетьманської України. Дуже важливо, що в ньому Олексійчук подає огляд усіх наявних на той час шпиталів, а також монастирів, ченці яких переймалися справами медицини. «Осередками грамоти, лікарської справи, опіки в українських землях, – цілком справедливо зазначає він, – завжди були монастирі. Наука, зокрема і медицина, прийшла до них не тільки з грецьких метрополій, але і з католицьких орденів Європи, а згодом і уніацької (греко-католицької – Б.С.) церкви, яка максимально наближала догмат християнства до народних потреб. Перші оформлені лікувальні заклади (шпиталі) з’явилися саме при уніацьких храмах. Перший відомий шпиталь, який офіційно належав реєстровим козакам з 1575 р. був розташований на території Трахтемирівського монастиря. За статтями Стефана Баторія в 1617 р. Трахтемирів з селами, монастир, шпиталь повністю переданий для лікування і утримання поранених, або літніх козаків. В договорах з Польщею і Москвою підкреслювалась належність монастиря і шпиталю з богадільнею козацьким військам».

Як уже мовилося, не менш цікавими відомостями ділиться з нами автор і торкаючись медицини часів УНР та сучасної незалежної України. Збільшується «читабельність» книжки і завдяки низці дуже цікавих епізодів із практики самого автора та його колег, членів військово-лікарської комісії. Чого варта лише новела про те, як, будучи членом цієї комісії Групи радянських військ у Німеччині, Олексійчук особисто оглядав ув’язненого в міжнародній в’язниці Шпандау сподвижника фюрера Рудольфа Гесса. Не менш захоплюючою видалася мені й новела «Експертиза денщика білого генерала Дутова», в якій розповідається, як уже на початку 80-х років з’ясувалося, що поранений у боях «червоний кавалерист» Фрол Сєдих насправді був денщиком білокозацького генерала Дутова, який справді воював у чині есаула, але проти червоних, і поранений був, як зазначалося в архіві Червоного Хреста, під час раптової атаки ескадрону червоних, що прорвався через лінію фронту. До речі, чи не з таких історій і народжувалися відомі анекдоти про «червоних» та «біляків»? З не меншою цікавістю прочитується і новела «Помилка Генерального штабу».

Незважаючи на окремі зауваження, які можна і треба висловити авторові, загалом його працю слід оцінювати досить високо, пам’ятаючи при цьому, що йдеться про серйозний внесок у пізнання історії вітчизняної медицини.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.