УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 279 відвідувачів

Теги
вибори Церква і політика конфлікти Ющенко церква і суспільство українська християнська культура Католицька Церква Церква і медицина церква та політика Києво-Печерська Лавра Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква 1020-річчя Хрещення Русі Археологія та реставрація секти забобони Доброчинність Вселенський Патріархат милосердя УПЦ КП краєзнавство монастирі та храми України Мазепа Церква і влада Священний Синод УПЦ постать у Церкві молодь шляхи єднання педагогіка діаспора Голодомор розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков автокефалія Президент Віктор Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика іконопис Патріарх Алексій II УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Межигірський тренос. Козацький монастир під Вишгородом: обрив історії



«Український тиждень», Панченко Володимир, 42 (103) за 16.10.2009

Є  історичні місцини, які не втрачають своєї енергетики, попри те що на них уже давно немає й сліду бодай якихось споруд – свідків подій. Чимало людей відчувають потребу їх відвідати. І сумно стає, коли, наприклад, лідер опозиції преспокійно купує для власного вжитку добрячий шмат такого історичного ландшафту. Втім, не я перший сумую за долею Межигір’я.
 
Якогось вечора рука мимоволі потяглася до томика праць професора Михайла Максимовича – і ось що я вичитав у його замітці «Нечто о Межигорье», надрукованій 30 вересня 1864 року в «Киевских епархиальных ведомостях»: «Будучи на короткое время в Киеве, я слышал, что через несколько недель Межигорье будет продаваться с публичного торга… Скорбная мисль не покидает меня и в моем хуторском уединении: что, если Межигорье достанется в руки какого-нибудь предприимчивого жида?! … (У середині ХІХ століття це слово активно вживалося на Правобережній Україні й не мало тих негативних конотацій, які були привнесені згодом. – Ред.) Оскорбительно было бы для нас – его обладание тем дорогим для здешнего края местом, куда являлись некогда на молитвенные подвиги и пострижение такие люди, как патриарх Иоаким Савелов, митрополит Тимофей Щербацкий, епископ Иоасаф Горленко и многие другие (…).
 
Но, нет! Межигорью не следует перейти не то, чтобы в жидовские руки, но и в частную собственность всякого торгаша и промышленника; и мне сдается, что до того не допустят ни Печерская Лавра, ни другие монастыри киевские, со своим архипастырем; что они, общими силами, при содействии благотворительных мирян, возмогли бы оплатить Межигорье и открыть его по прежнему для общежительства братского…»
 
145 років минуло відтоді, як на Михайловій горі, що навпроти Канева, в «хуторском уединении» писалися ці слова, але й тепер переймаєшся хвилюванням їхнього автора, стурбованого долею Межигірської святині. Тим більше що, як відомо, все в цьому світі повторюється. Максимович остерігався, що Межигір’я потрапить у «частную собственность торгаша», а нам уже й остерігатися нічого. Потрапило.
 
Знакова обитель
 
Михайло Максимович, відвідавши 1857 року колишній монастир, міг ще побачити Преображенський храм і Петропавлівську церкву (зведену з волі кошового отамана Петра Калнишевського), а також підземну Святоонуфріївську церкву, міг помилуватися Дзвонковим «світловодним ключем» із його дивною водою. Він добре знав історію обителі, тому душа його переймалася священним трепетом…
 
Заснували монастир грецькі ченці, які прибули до Києва невдовзі після хрещення Русі. Неподалік Вишгорода вони знайшли заховану від очей місцину, оточену пагорбами й лісом, і почали облаштовувати тут своє чернече життя. Так з’явився над Дніпром Спас Білий – як нагадування про іншого Спаса, того, що на Берестовій, біля Лаври. Чого тільки не було в його багатовіковій «біографії»! Опіка київських князів – і Батиєве спустошення (ХІІІ століття); часи Великого князівства Литовського – і набіг кримського хана Менглі-Гірея 1482 року, коли було сплюндровано і Київ, і Межигір’я.
 
У ХVІ столітті монастир кілька разів переходив до рук світських осіб. І тільки 1576 року король Стефан Баторій повернув Межигір’ю його права та володіння. Проте тепер землю київську тривожило своїми походами запорозьке козацтво, яке не бажало миритися з тим, що Київ належить князям Острозьким, волинським панам.
 
Утім, розквіт Межигір’я пов’язаний саме з одним із Острозьких – князем Костянтином Костянтиновичем. На початку ХVІІ століття значення Межигірського монастиря було таким важливим, що він, як пише Максимович, став «другою Лаврою». 1610 року монастир отримав грамоту на ставропігію, себто автономію, що передбачала підпорядкування безпосередньо константинопольському патріархові. 1620-го козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, ревний захисник православ’я, приймав у Києві патріарха Феофана, який відновив православну Київську митрополію, причому не останню роль у цій справі відіграло якраз «особливе наполягання козацького гетьмана». Відтоді протягом століття Межигір’я мало славу козацького монастиря. Ним опікувалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Данила Апостола.
 
1686 року константинопольський патріарх Діонісій уступив Київську митрополію Московському патріаршому престолу. Митрополитом обрали Гедеона Четвертинського, якого посвятили в Москві. Лаврський архімандрит Варлаам Ясинський і чернігівський архієпископ Лазар Баранович, посилаючись на право ставропігії, протестували, але справу було зроблено. А належне політичне забезпечення здійснив гетьман Іван Самойлович.
 
І все ж Межигірський монастир залишився козацьким. Тим більше що Терехтемирівська обитель, яка виконувала ту саму місію з 1576 року аж до часів Руїни, зазнала нищівних спустошень. Сам кошовий отаман Іван Сірко приїздив до Межигір’я (1676 рік), щоб закріпити домовленість: монастир стає військовим (себто пов’язаним із Військом Запорозьким), натомість саме Запорожжя віднині мало бути його парафією. Кожен козак мав за обов’язок поклонитися святому Спасу Межигірському. А завершувати своє бойове життя він міг тут, у святих місцях, у пустинножительстві та молитвах. Для старих козаків спеціально було збудовано шпиталь. 1679 року тут знайшов свій останній притулок Остап Гоголь – предок Миколи Васильовича (його портрет висів у монастирській церкві поруч із портретом Богдана Хмельницького). Тут-таки, за легендами, поховали й легендарних полковників Семена Палія та Самійла Самуся.
 
Вочевидь, до тієї самої пори (початок ХVІІІ століття) належить і створення «Межигірського літопису». Він невеликий за обсягом, проте охоплює події мало не сторічного періоду (1608–1700 роки). Хроніст фіксував передусім якісь незвичайні події та природні катаклізми: спалення Київського замку після удару блискавки, землетрус, затемнення сонця, мор, нашестя 1624-го «сарани великої» (яка «йшла мимо Переяслава і очерет поїла, і овес на нивах»), великі битви, смерть Петра Могили (його погреб описано особливо детально) та Богдана Хмельницького, отруєння московського царя Федора Іоановича, взяття Кезикермена військами гетьмана Мазепи та князя Шереметьєва… Проте цікавили літописця й події, здавалося б, буденні. Записав він, приміром, що в травні 1626 року митрополит Іов Борецький «викопав колодязь проти воріт монастирських святого Михайла Златоверхого». І гадай тепер: може, то теж була неабияка подія?
 
Монастир – мануфактура – технікум
 
Спокійних часів в історії Межигірського монастиря було небагато, проте фатальною для нього виявилася остання чверть ХVІІІ століття. На російський престол зійшла Катерина ІІ. 1775 року за її велінням було зруйновано Запорозьку Січ, а потім настала черга монастирів. Указ імператриці від 10 квітня 1786 року передбачав «преобразование монастырей Малороссийских». Це означало, що деякі з них – ті, які мали український дух, – просто закривалися. Така доля спіткала і Густинську обитель біля Прилук, і Межигірський монастир. Козацька Україна припиняла своє існування.
 
Саме в ту пору Катерина ІІ перебувала в Києві, звідки мала пливти вниз по Дніпру до Криму. В Києві імператриці захотілося побачити і Межигір’я, звідки їй доставляли воду із Дзвонкового джерела. Але сталося непередбачуване: саме того дня, коли Катерина ІІ мала виїздити до Вишгорода, монастир згорів, ніби не бажаючи відкритися очам цариці.
 
Мине з десяток років, і в спустошеному Межигір’ї відкриють фаянсову фабрику.
 
12–13 червня 1843-го до колишнього Межигірського Спаса припливли на плоту Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Шевченко зробив замальовки цих святих місць, а згодом, уже на засланні, написав поему «Чернець», у якій згадав старого Семена Палія, який із київського Подолу вирушає до монастиря. Поет докоряв йому за непорозуміння з Іваном Мазепою.
 
Монастир відродився аж наприкінці ХІХ століття, проте що доброго могло його очікувати в більшовицькі часи? 1923 року в Межигір’ї відкрили художньо-керамічний технікум (у ньому працювали такі визначні художники, як Василь Седляр та Оксана Павленко), а в 1930-ті монастирські споруди розібрали. Потім тут була «дача Щербицького», на території якої час від часу шукали бібліотеку Ярослава Мудрого, що начебто була колись тут захована. Проте марно. Бібліотеку не знайшли, а монастир так більше й не відновився. Залишилися гори, ліс, Дзвонкова криниця і тоненька стежечка до неї біля високого зеленого паркана, за яким тепер зовсім інші, занурені в мирські пристрасті, господарі.
 
 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.