УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 90 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Митрополит Володимир (Сабодан) Голодомор молодь автокефалія Доброчинність УГКЦ діаспора Католицька Церква Археологія та реставрація комуністи та Церква українська християнська культура Президент Віктор Ющенко краєзнавство Предстоятелі Помісних Церков забобони Вселенський Патріархат Церква і влада педагогіка Києво-Печерська Лавра церковна журналістика Мазепа Церква і медицина вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну 1020-річчя Хрещення Русі іконопис Церква і політика Патріарх Алексій II постать у Церкві Священний Синод УПЦ милосердя секти УПЦ КП розкол в Україні Ющенко церква та політика монастирі та храми України церква і суспільство конфлікти






Рейтинг@Mail.ru






«Вісник & Ко» (Луцьк): 60 років у духовному сані та стільки ж – у парі



«Вісник & Ко» (Луцьк), Марія Дубук, 30.11.2009

Подружжя Никанора та Марії Шимків познайомилося... у храмі

Вона – переселенка з Холмщини. Він – рівненський юнак, який після Великої Вітчизняної війни у 1946 році вступив до Волинської духовної семінарії. Саме в Луцьку у храмі і познайомилося майбутнє подружжя. Отак у мирі, злагоді та любові прожили разом 60 літ.

У дитинстві дуже боявся, щоб церковний дзвін вдома не застав

Батюшка Никанор родом із села Хорупань Млинівського району Рівненщини. Його батько загинув на війні. Але ще змалку привчив хлопця ходити до місцевого храму. Вже семилітнім малий Никанор сам біг до церкви. І все боявся, щоб церковний дзвін, який лунав на все село перед початком служби, не застав його вдома. Бо ж це був сором спізнитися на богослужіння.

– Тому я змалку прислужував батюшці, був паламарем, співав на кліросі. І так полюбив церкву, що твердо вирішив стати священиком, – розповідає митрофорний протоієрей Никанор Шимко. – Тому-то після війни у 1946 році вступив до Волинської духовної семінарії. Саме в Луцьку у храмі ми зустрілися з моєю матушкою Марією. Одружилися у 1949-му. А вже 1951 року я отримав прихід у селі Хорлупи Ківерцівського району. Згодом переїхали на Рівненщину у село Аршичин, яке неподалік від мого рідного. Там прослужив аж 16 років.

– Ой, невтішні були 60-ті роки. Адже храми закривалися. Були гоніння. І біля церкви, яку відвоювали люди і де мав служити батюшка, стояла міліція, щоб не допустити селян до молитви. А влада як протестувала! Бо ж з церкви хотіли зробити спортивний зал, – продовжує матушка. – Але Бог дав, пережили негаразди, і люди відстояли храм. Хоча у ті радянські часи були й приємні моменти. Люди могли прийти на молитву і о четвертій годині ранку, і о сьомій, а потім ще бігли на роботу. Щиро молилися!

У сімдесятих роках священика з Рівненщини переводять у Луцьк. Але вже через кілька років Шимки знову збираються в дорогу. За океан.

– Ми вісім років жили у місті Едмонтон в Канаді. Туди мене відрядила Руська православна церква у вісімдесятих роках. Адже в Канаді багато православних родин, а от своїх священиків не було, – пояснює батюшка. – Мав аж десять приходів (протяжність території – понад 600 кілометрів). Але відстань – не завада молитві. Тим більше, що діти наші були вже дорослі, залишилися в Луцьку зі своїми сім’ями. А ми з матушкою жили суто церковним життям. Тож за вісім років у нас з’явилося дуже багато друзів, з якими спілкуємося ще й зараз.

– А які Ваші враження від життя за кордоном?

– Звичайно, вже тоді матеріальний рівень життя в Канаді був набагато вищим, ніж у нас. Старше покоління не забуло нашої віри, більш трепетно молилося у храмі. А от молодь... Третє-четверте покоління українців у Канаді, які вже поодружувалися з представниками інших національностей і віросповідань, буває, що і мову українську забувають, і до православ’я ставляться більш як до традицій, а не до віри.

Служив батюшка в Канаді англійською та церковно-слов’янською мовами. У спілкуванні між українцями, каже, переважав галицький акцент, оскільки саме з Галичини у Канаді багато переселенців.

– Однак ми дуже зраділи, коли віднайшли й волинські поселення. Одне з них називалося Горинь, – мило усміхається матушка Марія, розповідаючи про життя за океаном. – Нам так приємно було, коли зустріли навіть вихідців з Боголюбів, що біля Луцька. Тепер з багатьма, хоч пройшло тридцять літ, підтримуємо теплі стосунки. Навіть після повернення до Луцька їздили в гості до канадців, вони відвідують нас. Листуємося ще й тепер. А Роман та Марія Шапки, добрі наші друзі, навіть працювали в Києві у навчальних закладах, де виховувались дві доньки Президента України Віктора Ющенка. Було подружжя в нас у Луцьку. Дуже подобається їм Україна, Київ, Києво-Печерська лавра. І навіть мріють колись повернутися з Канади в Україну. Тому не дивно, що і нас дуже тягнуло додому. Так засумували за рідним Луцьком, за дітьми, онуками, що ніби на крилах летіли на Волинь.

Він ніколи не сказав: «Ти дурна...»

Отож після тривалого відрядження за кордоном отець Никанор продовжив службу у Свято-Покровському храмі. Більше 20 років був благочинним Луцької округи. Але тепер, зізнається, у 81 рік, вже підводить здоров’я.

У вересні Шимки відсвяткували 60-річний ювілей подружнього життя. У грудні отець Никанор відзначатиме стільки ж літ, як він у духовному сані.

– Аж не віриться, що стільки прожито, – каже матушка. – Ми були в Канаді і знали подружжя, яке святкувало таку ж дату. Тоді думалося: як же це багато! А пролетіли роки, і, дякувати Богу, ми до цієї пори дожили. Дочекалися четверо онуків і стільки ж правнуків.

– А що головне для молодого подружжя? Адже в Україні ситуація з розлученнями невтішна: на 400 тисяч шлюбів припадає 200 тисяч розлучень. Тобто щороку кожен другий розпадається. Чому?

– Мабуть, немає любові, а це головне, – переконаний священик. – Це той фундамент, на якому будується сім’я. Якщо любові не буде чи хтось її забере, в сім’ї не буде ладу.

– А я хочу додати, – каже матушка Марія. – Якщо жінка бачить, що не може чоловіка перемогти (бо ж на початку подружнього життя всі хочуть один одним верховодити), то нехай пристосовується до нього. Інакше ладу не буде. Тобто має бути повага один до одного, не треба, як кажуть, лізти на рожен. Ми прожили з батюшкою 60 літ, і він мені ніколи не сказав: «Ти дурна...» А як часто подібними словами подружжя обзивають один одного. Сказали ці слова, а потім й інші непристойності дозволяють... Отак мир у хаті й зникає. Ми ніколи не сварилися. Коли я бачу, що батюшка приходить втомлений, засмучений, я ніколи не лізу йому в душу, ні про що не питаю. Завжди тільки поцікавлюся, чи не голодний він. А якщо захоче розповісти про свої проблеми, то сам поділиться наболілим. Бо оце випитування тільки сіє недовіру. Тож молодим сім’ям хочеться побажати любові й поваги. Бо тоді всі проблеми вирішуватимуться спільно, не буде обмовляння один одного. Бо сімейне щастя не в багатстві (воно наживне), а в теплих стосунках, мирі, спокої, чого не купиш ні за які гроші...

Схоже, що саме цими надбаннями най-більше й дорожать Шимки. Хоча є в митрофорного протоієрея Никанора й інші відзнаки – як державні, так і церковні. Наприклад, у 2008 році Президент України нагородив поважного священика орденом «За заслуги» III ступеня. А православна церква – орденами преподобного Нестора Літописця трьох ступенів, орденами преподобного Сергія Радонезького та Різдва Христового, ювілейною медаллю «10 років Харківського собору».

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.