УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 70 відвідувачів

Теги
шляхи єднання діаспора Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Президент Віктор Ющенко забобони Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика педагогіка Патріарх Алексій II Католицька Церква іконопис милосердя Ющенко постать у Церкві Священний Синод УПЦ вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство Церква і влада монастирі та храми України секти Доброчинність церква та політика Вселенський Патріархат 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП УГКЦ молодь комуністи та Церква Мазепа розкол в Україні церква і суспільство автокефалія Церква і медицина Церква і політика українська християнська культура конфлікти Голодомор Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






«Релігія в Україні»: Особистість і релігійна філософія Григорія Сковороди



«Релігія в Україні», Георгій Будкевич, 24.11.09

Два містики – філософський і ісіхастський

Містика Сковороди – це філософська містика. Тому вона неортодоксальна, бо в філософії не може бути ніякої ортодоксії чи єресі. Філософія – це вільна діяльність людського розуму та людського духу в цілому.

Сучасник Сковороди Паїсій Величковський є містиком в межах богословської ортодоксальної традиції. І його містика ортодоксальна, і саме вона сприяла відродженню православ’я, яке саме з учнями св. Паїсія прийшло в монастирі Російської імперії, - і зокрема в Оптину пустинь.

Можна сказати, що Григорій Сковорода і Паїсій Величковський – обидва учні Києвської Академії – заснували дві традиції, що в розвитку привели до формування двох різних типів мислення.

Традиція Сковороди – це традиція російської релігійної філософії, що була вся неортодоксальна, але завжди прагнула до того, щоб стати православною чи замінити собою православну теологію. Ця лінія занепала після смерті о. Сергія Булгакова.

Традиція Паїсія Величковського зробила можливим ісіхастське відродження в Росії XIX століття, центром якого стала Оптина Пустинь. В теології та релігійній філософії ця традиція, започаткована св. Паїсієм, змогла повноцінно виразити себе лише із появою богослов'я о. Георгія Флоровського. І на сьогодні в православній думці – теології і філософії – розвивається лише ця традиція.

Філософія як практика

Релігійна філософія Сковороди – це філософія практична, філософія як духовні вправи. Традиція такого розуміння філософії виникла в античності, продовжувала існувати в середньовіччя та епоху Відродження, але занепала в Новий час. Згідно із сучасними істориками філософії (П. Адо «Духовные упражнения в античности», «Что такое античная философия?»), першими філософію як єдність теорії та практики зрозуміли Піфагор і Сократ. Мистецтво мислити було при цьому однією із практик. Необхідним фундаментом  для мислення було саме моральне удосконалення, подолання пристрастей, практика поглибленого самопізнання. Вчення про філософію як духовні вправи було сформульоване в діалогах Платона, які самі підводили людину до ряду духовних народжень чи перенароджень. Духовні вправи опинилися в центрі філософії у стоїків. Саме завдяки цій античній традиції, розуміння філософії як практики святі отці називали християнську аскезу «нашою філософією», а титани Ренесансу і Монтень розуміли філософію як життєву мудрість.

Сковорода приймає ідеал практичної філософії із платонізму та стоїцизму. Згідно із Платоном, метою філософії є виховання розуму, волі та чуттєвості людської душі, а не здобуття теоретичних знань. Шлях виховання можливий для того, хто усвідомив, що його особистість відрізняється від його тіла, є духовним Я. Той, хто з усією серйозністю прийме цю першу істину, зрозуміє, що пристрасті та гадки, які звичайно приймаються за бажання і думки, є наслідками впливу тіла, а не породжені особистістю самою по собі. Бути філософом - означає не лише пережити цей поворот до внутрішнього від зовнішнього, але і йти шлях філософського виховання вчителем («пайдея») та самовиховання («софросіне»). Вершиною цього шляху є мудрість. В цьому стані душа, що вже наблизиться до довершеності, буде близькою до світу першопричин, буде ясно пізнавати Джерело всіх матеріальних та ідеальних світів – Благо. При цьому філософ прагне не лише до пізнання Істини, але і до блаженства, яким супроводжується це пізнання. Із Платона Сковорода приймає загальний задум філософії як духовного сходження, із стоїцизму – конкретні духовні вправи з досягнення безпристрасності, з виховання учнів через написання листів із нагадуваннями важливих істин. Всі філософські твори Сковороди написані не в руслі потуг модерної філософії відкрити теоретичну істину та узагальнити результати наук, в техніці «нагадування», що була розвинута в платонізмі та стоїцизмі. Душа сама по собі вже знає істину, але це знання є дещо забутим – тому філософ в живій бесіді чи за допомогою діалогів нагадує істину. Мета філософського спілкування - в бесіді чи через твори і досягненні осяяння, інсайту, а не в передачі суми знань. Така точка зору платонізму. Згідно ж із стоїками, філософія має певну кількість «догматів», тобто найзагальніших положень, які вчитель усно пояснює учням. Завдання ж листів вчителя до учнів, віршів, символічних малюнків – нагадати про те, що говорилося усно. Вчитель навіть може писати самому собі, щоб нагадати пізнане та укріпити себе в установці на безпристрасність. Всі прийоми античних філософів були не лише усвідомлені Сковородою, але і застосовувались ним особисто.

Коли філософія мислиться лише як теоретична наука, то філософ не зобов’язаний втілювати у власному житті ті принципи, які він вважає необхідними для людства. Наприклад, деякі сучасні теоретики розповідають про необхідність економити ресурси землі, але виходячи останніми із лекційної аудиторії, не вимикають світло. Для античних філософів і їх вірного учня Сковороди такі теоретичні і практичні розколи – аномалія. Сковорода приходить до висновку про необхідність втечі від світу – і реально тікає, стає мандрівником, який скрізь не в своєму домі, не зв’язаний суспільними обов’язками. Ця втеча від світу є філософською, а не християнською. Філософ втікає від пристрастей до свободи, до духовного бенкету мислення і вільного спілкування. Втеча від світу, яку здійснює монах – це усамітнення і передача власної свободи в руки вчителя, старця. Сковорода не пішов в ченці і не став учнем монахів. Він втік у вільні філософи і від учнів не вимагав послуху, але чекав вільного саморозвитку. Всяка схожість втечі Сковороди із практиками християнського благочестя – зовнішня. Він не був ні «мандрівником», ні «юродивим». Він був філософом – таким, яким були звичайно філософи в античності, – від Піфагора до Прокла. Він йшов шляхом втечі «єдиного в мені до Єдиного в усьому» (Плотін), шляхом, який передбачав досягнення моральної безпристрасності, філософського споглядання та містичного осяяння. Ця філософська святість цінувалася отцями Церкви як можлива ступінь до шляху власне християнської святості. Але сама по собі ця філософська святість не може замінити християнського благочестя і сама до нього не приводить. Тому філософська духовність Сковороди – це така собі паралельна реальність до християнської чернечої духовності. І небезпека в тому, що самі по собі паралельні лінії не сходяться. Як казав про власний досвіт св. Григорій Ниський, одного разу необхідно перестрибнути безодню між філософією та християнством, полюбивши замість Єдиного, філософів Живого Бога християн: люблячого Отця, смиренного Сина, животворящого Духа. Св. Григорій Ниський свідомо зробив цей крок. Григорій Сковорода свідомо залишався філософом. Тому Григорій Ниський – християнський теолог, Григорій Сковорода – релігійний філософ. І ці значення виявляють принципові відмінності.

Перетлумачення християнського неоплатонізму

Центром теоретичної концепції Сковороди стала знаменита онтологія трьох світів, якими є космос, людина і Біблія. На нашу думку, безпосереднім джерелом для цієї концепції було аналогічне вчення християнського неоплатоніка св. Максима Сповідника.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.