УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 67 відвідувачів

Теги
розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков церковна журналістика діаспора Президент Віктор Ющенко Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор постать у Церкві Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну забобони милосердя Церква і політика українська християнська культура церква і суспільство автокефалія комуністи та Церква монастирі та храми України педагогіка конфлікти Священний Синод УПЦ церква та політика Доброчинність Патріарх Алексій II УПЦ КП Мазепа Католицька Церква шляхи єднання вибори молодь Церква і медицина секти УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: У чужий монастир із нашим уставом. Маленька Україна в Сербії



«Закарпаття OnLine», Олександр Гаврош, Ужгород-Руський Керестур (Сербія), 19 листопада 2009

Двоповерхова ошатна будівля монастиря сестер-служебниць розташована відразу за кафедральним собором у селі Руський Керестур. Це поселення у Сербії відоме тим, що заснували його вихідці із Закарпаття ще 1751 року. З того часу тут живуть наші далекі "родичі". Хату під монастир подарувала сестрам самотня набожна літня жінка. З того часу він суттєво виріс.
Мій тутешній проводир – панотець Михайло Малацко натискає ґудзик дзвінка і нам відчиняє молода черниця, яка, угледівши нас, аж розцвітає.

Ми проходимо до затишної кімнати і через хвильку до нас виходить усміхнена старша монашка в окулярах, у темно-синіх шатах із чорною хусткою, гарно зав’язаною на самій маківці. Вони з отцем довго і приязно вітаються. Прийшла черга знайомитися і мені. Представляюся і розповідаю про мету свого візиту.

- Сестра Юлія Бойчук, настоятелька Провінції святого Йосифа згромадження Сестер-служебниць непорочної Діви Марії, – чую у відповідь. Ми з отцем сідаємо на канапі. Господиня частує нас "соком". (Так у Воєводині називаються будь-який солодкий напій – чи то газована вода, чи компот).

Цей український чернечий чин заснований у Галичині 1892 року. Нині сестер-служебниць у світі є близько тисячі. Найбільша їхня провінція в Бразилії. Окрім того, є осередки в Україні, Канаді, США, Польщі, Словаччині, Сербії. Головний Дім під час війни і комунізму був перенесений до Риму.

Чернече покликання сестер-служебниць – працювати "для темних людей Русі": виховання дітей і молоді, праця з хворими і старими, піклування про красу Божих храмів.

Сербська провінція нараховує 64 сестер. Цікавинка її в тому, що до неї входить і спільнота сестер-служебниць на Закарпатті. (Монастирі є в Ужгороді, Мукачеві та в Усть-Чорній). Перші монахині  з’явилися в Сербії у 1906 році. З того часу вони міцно заснувалися у греко-католицьких поселеннях. У 1915 постав їхній монастир у Коцурі, в 1927 році – у Руському Керестурі, в 1953-му—у Вербасі, в 1984 році – у Новому Саді, у 1988-му – у Шиді, у 1989-му – у Дюрдьові.

Настоятелька сербської провінції сестра Юлія розповідає про себе.  Народилася вона у містечку Вербас, куди батьки-українці примандрували з Боснії. А дід і баба ще побачили світ в Україні. Галицька еміграція до Боснії – одна із маловідомих сторінок нашої історії.

Відібравши наприкінці ХІХ століття від Туреччини Боснію, австро-угорський уряд почав її колонізувати, як сто п’ятдесят років перед цим колонізував Воєводину. Серед переселенців було й кілька тисяч галичан.

Переселялися  галичани на нову землю під тодішньою офіційною назвою "русини". Але коли в Україні прогриміли національно-визвольні змагання 1917-1920 років, галичани вслід за своєю старою батьківщиною, з якою мали дуже тісний зв'язок, (адже переселилися лише двадцять років перед цим),  із самоназви "русини" перейшли на самоназву "українці".         
 
Під час Другої світової війни українці-галичани, які опинилися в самому епіцентрі протистояння у Боснії, на яку претендували і серби, і хорвати, стикнулися з великою жорстокістю, як з боку одних, так і других. Бо одні звинувачували їх, що підпорядковуються Папі Римському, а другі, що є за обрядом православними. У підсумку українцям-греко-католикам було спричинено чимало кривди, палилися хати, вбивалися священики та активісти.

Уникаючи терору, галичани масово покинули Боснію після Другої світової війни і переселилися до Бачки поблизу тих місць, де мешкали закарпатські переселенці. Сестра Юлія – одна із нащадків цієї нової хвилі переселення вже в межах Югославії.

Згадує, як дитиною завжди заворожено дивилася на монашок у Вербасі: "Коли бачила їх на вулиці, аж серце стискалося". Родина була побожна. Мама на Великдень готувала паску не тільки для свої родини, але й ще для двох злиденних. У черниці дівчина вирішила піти у 16 років. "Ми думаємо, що це ми обираємо дорогу в житті. Ні, насправді обирають нас", -- каже вона, тримаючись рукою великого срібного хреста на грудях.

Я прошу провести мені екскурсію цим першим у моєму житті жіночим монастирем, в якому живе  17 сестер. Починаємо з каплиці з гарним різьбленим іконостасом, де черниці щодня моляться. У коридорі зауважую велику гарну картину "Прийняття християнства Русі-України" зі святими -- князем Володимиром та княгинею Ольгою – в центрі. Поруч на стіні під старомодною назвою "Наші уряди" розписані обов’язки кожного члена громади.

Читаю: " сестра Емілія – випікає просфору", "сестра Марія П. – окінчує всі справи у канцелярії", "сестра Йосифа – молиться за нас", "сестра Дорофея – має дбати про господарку і кури", "сестра Арсенія – катехізація, прання і прасування, порядки на 2-му поверсі, бібліотека", "сестра Емануїла – шиття, квіти на поверхах, розвозить обіди, допомагає сусідці Такачці", "сестра Францішка – порядки в церкві, прання церковної білизни, миття авт, сходи", "сестра Георгія – телефон, вулиця, подвір’я, капітульна зала",  "сестра Фаустина – працює в Карітасі, порядки на стриху", "сестра Магдалина і сестра Веніямина – праця на кухні"…

- Ого, яка дисципліна, -- дивуюся. – Як у армії!

Усього я вичитати не встиг, бо сестра Юлія вже вела нас на внутрішнє подвір’я. Тут черниці навіть спробували зробити невеличкий альпінарій із фонтанчиком, але він щось забуксував і наразі не працює. Йдемо далі, де зеленіються грядки. Місце під город виділили монастирю сусіди. Тут сестрички вирощують зеленину. Адже мусять самі себе утримувати. За правилами свого згромадження, вони мають жити не багатше за вірян.

Сестра Юлія розповідає, що вчора викопали буряки. А завтра сапатимуть капусту. Уперше бачу на городі підв’язані огірки. Помідори і квасолю привезли аж із Закарпаття. Вони рясно вродили на благодатній воєводинській землі.

Власне монастир сестер-служебниць сміливо можна назвати маленькою Україною. Тут панує не тільки українська мова, але й український дух. Половина сестер приїхали з України.

У спіжарці (коморі), яка розташована у підвальному поверсі монастиря, красуються повні полиці із банками, закладених овочів та фруктів. Тут ми застаємо за роботою трьох дівчат.   Сестра Фаустина (Фельцан) -- із села Великі Ком’яти Виноградівського району Закарпаття. Сестра Магдалина (Бенчак) – із Тересви Тячівського району. Третя сестра – Йосафата (Марунчак) у білому фартусі у синій горошок із села Круковець Самбірського району Львівщини.

Кажу, що хочу їх сфотографувати для газети. Вони сміються, але беруть у руки банки із закладками на зиму. На прощання дають мені літр абрикосового варення. "Це вам!" -- кажуть сором’язливо сестри. – Будете в Україні їсти і нас згадувати. І передавайте вітання всім українцям!".

Ми ж тим часом підіймаємося на другий поверх. В одній із кімнат бачимо сестричку у білій сорочці, яка сидить за вишивкою. Сестра Михайлина (Попович) – із Синевира, села, розташованого біля знаменитого озера на Закарпатті. Розповідає, що вже п’ятий рік у Сербії. Півроку була в Римі. Вишиває цілий комплект для церкви у Канаді: хоругви, скатертину на престол. Її старша на два роки сестра Гавриїла – теж тут монахинею. Запитую, чи батьки не журилися, що вони двоє пішли у черниці. Відказує, що ні, бо всього мають шестеро дітей.

Заходимо у простору, світлу бібліотеку, якій міг би позаздрити і який-небудь коледж. Читаю таблички на нових стелажах, закритих скляними дверцятами: "Українська проза", "Християнська поезія", "Українські народні пісні", "Життя святих", "Шевченко", "Історія монастирів", "Вишивка", "Кухня"…

За комп’ютером у кутку сидить сестра Емануїла (Кіндзерська), родом із села Горішня Вигнанка Чортківського району Тернопільщини. Біля монітора – два синьо-жовті прапорці та лялька гуцула у кептарику та постолах. Розповідає, що шиє ризи для священників і веде мене до кімнати, в якій стоять швейні машинки з наклеєними лінійками на столах для викройки.

Каже, що найбільші проблеми у сестричок виникають із візами, адже в Україну доводиться добиратися транзитом через Угорщину, яка є членом Шенгенської зони. Тому додому їздять не так часто.

Ця несподівана зустріч із "маленькою Україною" у далекому  Руському Керестурі була приємною, несподіваною і символічною. Без сестер-служебниць, їхніх дбайливих рук та милих голосів у церкві тутешня греко-католицька громада  втратила би щось суттєве, світле і чисте.

Це як прохолода гірського джерела, з котрого починається у верхів’ях Ясіня Чорна Тиса. Аби подолавши кордони і народи, ліси і пущі, повноводно влитися у Дунай – за п’ятдесят кілометрів звідси. Ставши срібною ниткою, яка єднає минуле із сучасним, нащадків із предками.
 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.