УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 100 відвідувачів

Теги
Церква і медицина Церква і влада церква і суспільство розкол в Україні секти українська християнська культура краєзнавство Священний Синод УПЦ автокефалія УГКЦ Вселенський Патріархат Католицька Церква Археологія та реставрація діаспора милосердя шляхи єднання Патріарх Алексій II конфлікти УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор Церква і політика церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Києво-Печерська Лавра Ющенко вибори педагогіка Мазепа постать у Церкві іконопис церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) Президент Віктор Ющенко молодь комуністи та Церква забобони монастирі та храми України






Рейтинг@Mail.ru






«Закарпаття OnLine»: У закарпатському Мукачеві мешкає сімейство Отченашів



«Закарпаття OnLine», Тетяна Грицищук, "Старий Замок "Паланок", 05.11.09

У Мукачеві мешкає сім'я, яка має прізвище Отченаш. Почувши його, багато хто робить квадратні очі, хоча слово це, здавалося б, з нами щодня. Бо ж головна молитва християн - Отченаш. Носії цього прізвища розповіли мені, що дехто, почувши його, падав від сміху, а були й такі, що обходили довкола, розглядаючи наче інопланетян. - Народився я в селі Рогожани Володимир-Волинського району на Волині, - розповідає 32-річний Руслан Отченаш. - Тут побачила світ і моя мама. Батьків рід походить з села Ізов, що за три кілометри від Рогожан. Нині там мешкає чимало Отченашів, і всі вони є представниками одного роду. Дід Григорій був комуністом, військовим. Служив навіть у Прибалтиці - у Панівежисі. Мав двох братів і сестру. Вже всі повмирали. Взимку поїдемо на Волинь, аби бабу Марію розпитати про рід Отченашів.

Його походження вирішив дослідити. У "Контактах" створив власний клуб "Отченаші всіх країн, єднайтеся". Членами товариства стало вже 18 чоловік, переважно жителі східних областей України - Луганської та Донецької. З розповідей діда мало що пригадую, бо на той час не задумувався над особливістю та незвичністю свого прізвища. Дід помер 10 років тому. Дядько Володя недавно розказав, що він, як й інші сільські хлопці, дуже хотів здобути вищу освіту. В райкомі йому сказали, що до інституту вступить тільки тоді, якщо змінить прізвище.

Він цього не зробив. Мій батько Леонід, закінчивши ПТУ, перед армією влаштувався до місцевого колгоспу трактористом. Йому теж казали змінити прізвище, бо воно, мовляв, має релігійне забарвлення, а на той час радянська влада змушувала вірити в партію і Леніна, а не в сили Отця небесного. Мене, як й інших радянських школярів, також прийняли в жовтенята, піонери. У сьомому класі з однокласником Віталієм Киричуком на дошці, стінах у класі та коридорі малювали тризуб, по школі розповсюджували листівки із гаслом "Україні - незалежність!", перестали носити галстуки. З піонерів нас погнали. Директор викликав до кабінету і пригрозив, що коли не припинимо свої витівки, то виключить і зі школи. На щастя, у країні сталися незворотні історичні процеси: Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною суверенною державою.

В обласному військкоматі мені дали направлення до ракетної частини в Миколаїв. Коли зачитували прізвища призовників перед "покупцями", підполковник Анатолій Котєльніков, почувши Отченаш, попросив мою особову справу. Так я потрапив до Мукачева у військову частину А2607. Коли їхали в поїзді, мене відразу старшим призначили: відповідав за документи хлопців. Після строкової служби ще сім років був контрактником. Хлопці звертались до мене по-російськи "отєц" або казали "Отченаш, іже єсі". Офіцери водили додому й показували своїм дружинам. Деякі кепкували: "З таким прізвищем треба йти в попи, а не в армії служити". До розмови приєднується 26-річна дружина Тетяна: - Ми жили на третьому поверсі, а Ваня, хлопець і майбутній чоловік моєї старшої сестри Віки, із двома прапорщиками - на першому у квартирі, яку знімали. Ваня казав, що з ними живе парубок, у якого прізвище Отченаш. Не знаю чому, але того хлопця дуже хотіла побачити.

Напередодні Святого вечора Ваня спитав: "Можна, ми прийдемо колядувати?" Годині о п'ятій хтось зателефонував: "Ти уже святкову вечерю приготувала?" - спитав мене незнайомий голос. "Хто це?" "Руслан". "Який Руслан?" "Твій хлопець", - каже серйозно. "Я й не знала, що у мене є хлопець", - здивовано відповіла. За вечерею познайомилися з колядниками. Руслан і виявився тим парубком, що телефонував і мав прізвище Отченаш. Кілька разів ходила з хлопцями до кафе, Руслан просив дозволу провести. А вже 8 Березня запропонував одружитися. Купив шампанське, цукер¬ки, два великі букети троянд: один подарував мені, а другий мамі. У червні, на моє 17-ліття, заручилися, а у вересні відгуляли весілля. З Тетяною траплялося чимало випадків, коли люди обурено гримали на неї: "Та не моліться ви стільки, а скажіть нарешті своє прізвище". - Священик, який нас вінчав, почувши прізвище, ска¬зав: "Ого, та ви ще святіші, як ми". Коли навчалася в Мукачівському училищі на бухгалтера, то проходили медогляд у жіночій консультації. Підійшла моє черга.

Лікар-гінеколог питає: - Як прізвище? - Отченаш, - відповідаю. - Не бійтеся, не треба молитися, ми тільки подивимося. - Я не молюся. Отченаш - це моє прізвище. Лікарка замовкла, а потім, як розсміялася, я аж зніяковіла. Не розумію, чому із прізвища сміятися, та ще й такого?! - знизує плечима жінка. - Після пологів лежу в палаті Мукачівського полового будинку. Що п'ять хвилин відчинялися двері, і люди в білих халатах запитували: "Хто тут Отченаш?" Дивилися на мене і йшли геть. Через рік прийшла народжувати вдруге, мене впізнали відразу: "О, наша Отченаш вернулася". - Учителька Ольга Миколаївна казала, що у мене дуже хороше прізвище, - ділиться семирічний син Денис - другокласник. - Моя вчителька Наталія Богданівна сказала, що таке прізвище чує вперше в житті, - каже першокласниця Даринка. Тетяна тимчасово не працює. Родину забезпечує господар - Руслан працює на місцевому підприємстві з виготовлення та встановлення жерстяних виробів. Жінка розповіла мені, що має трьох матерів і батьків. Вони всі люблять її, як рідну кровинку. -До шести років була Тетяною Василівною Олексик і жила з мамкою, няньком та на два ро¬ки старшою сестрою Вікторією у Доробратові на Іршавщині. У шість років стала мукачівкою Тетяною Рашидівною Абдурахмановою.

Мамина сестра - тітка Магдалина та її чоловік - удочерили мене. У них не було своїх дітей. Тож часто брали мене до себе на квартиру, на море. Мені хотілося більше жити у місті, ніж у селі. Тому й погодилася переїхати жити з ними. "Папою" вуйка кликала майже відразу. А от тітку мамою - не скоро стала називати. Про мою історію в школі не знали. Коли навчалася у 9-му класі, то своїй найкращій подрузі - однокласниці Наташі - розповіла, що маю двох матерів і двох батьків. Обидві матері постійно приділяли мені увагу, пестили. Рідна мамка потім ще народила брата і сестру.

До свекрухи звертаюся мамо, а свекра кличу татом. Свекруха Валентина Олексіївна відразу мене полюбила. У телефонних розмовах та при зустрічах каже: "Дитинко моя", "Танюшко"...


   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.