УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 605 відвідувачів

Теги
Голодомор Митрополит Володимир (Сабодан) Католицька Церква Церква і політика вибори краєзнавство Патріарх Алексій II забобони Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі Церква і медицина Президент Віктор Ющенко УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство секти Священний Синод УПЦ українська християнська культура шляхи єднання автокефалія церква та політика Вселенський Патріархат Мазепа діаспора Церква і влада Археологія та реставрація Ющенко милосердя іконопис конфлікти комуністи та Церква розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков педагогіка Києво-Печерська Лавра монастирі та храми України молодь постать у Церкві церковна журналістика УПЦ КП






Рейтинг@Mail.ru






«Zaxid.net» (Україна): Село Уріж проти Львова



«Zaxid.net» (Україна), Галина Пагутяк, 06.10.2009

Уріж належав до землі Перемиської, а Львів – до Львівської. Кордонів як таких в Речі Посполитій не було, і шляхта родичалася зі шляхтою – давній спосіб вберегти себе від зазіхань сусідів, що зараз вже зовсім не актуально.

Львів – місто  добре знане в Європі, а Уріж, що лежить від нього за 90 км, ніколи не мав магдебурзького права, і нікому не спадало на думку назвати його містом, хоча Уріж існував ще задовго до Львова, судячи з його кельтської назви «Uruz», що означає ворота. Природну браму утворюють дві гори, між якими тече річка Бистриця Тисменницька, і вздовж річки в гори тягнувся Соляний шлях на захід, через перевали, дорога веде далі в гори, а потім державний кордон – стоп, не пройдеш. Далі буде Перемишль.

А колись тут була одна держава, що називалась Річ Посполита. Охороняли Соляний шлях спершу відважні сакси, звідки веде свій початок і відомий шляхетський рід «Саси». Уріж був шляхетським селом, відтак  наших людей прозивають досі «кафтанами» а сусідів з Нагуєвич – «зваричами», бо ті варили сіль. Прізвиська не мають ображати того, хто бодай трохи тямить в історії. В Урожі нащадки давніх шляхетських родів, прізвища яких ми зустрічаємо в старих документах, живуть досі, уже без герба, хоч і з гонором. Вони нічого не пам’ятають про своє минуле, ані крихітки, але виглядають так само, як їхні предки: ті самі типи обличчя, вдача, навіть традиційні імена в кожній родині. Винницькі, Ільницькі, Страшевські, Татомири, Квятківські... Геральдичні студії легко докажуть нам ступінь спорідненості між галицькими родами, міжнаціональні зв’язки, і це буде надзвичайно потужним джерелом історії нашого краю. В Національному музеї у Львові є зал портретів 16-18 сторіччя, звідки на мене дивляться очі моїх предків Винницьких, Шептицьких, Гербуртів, а відтак ниточки тягнуться до письменників Миколая Рея і Фредра через Гербуртів та Шептицьких. І кожен з нас, маючи трохи терпіння та бажання, може віднайти собі родичів. Уся галицька шляхта, велика й мала, складає одне родовідне дерево, але відтворити його – справа дуже складна.

 Тому я почну з невеликого шматка історії, в основу якого ліг відомий і в нових часах конфлікт між православними та уніатами, конфлікт, що триває досі, реанімований за часів Незалежності політиками. До віри в бога цей конфлікт не має жодного стосунку: Господу байдуже, до якої церкви ходять християни – УКГЦ, УАПЦ чи до РКЦ. Людям – ні, бо йдеться про гроші й політику. Так було в 17 сторіччі, куди ми вирушаємо просто зараз, і так воно залишається й у 21-му.

 ...Уріж належав до землі Перемиської, а Львів – до Львівської. Кордонів як таких в Речі Посполитій не було, і шляхта родичалася зі шляхтою – давній спосіб вберегти себе від зазіхань сусідів, що зараз вже зовсім не актуально. Але родичання теж не гарантувало безпеки. Шляхта воювала, позивалася, знову воювала. Воювати було легко. Як пише Владислав Лозинський, шляхтич за вбивство шляхтича мав відсидіти рік у в’язниці й заплатити штраф. Ото й усе. Але за наругу над католицькими святинями могли скарати на горло.

У селі Уріж й сусідніх Винниках двоє Винницьких - Теодор і Федорко – ворогували між собою, і справа закінчилася тим, що у відповідь на збройний напад Федорка під час Різдвяних свят 1650 року з пограбуванням і побиттям слуг, Теодор із жоною Мариною, що їздила на коні незгірше драгуна, вдягаючи для цього штани, і з пістолями за поясом, вчинили акт кривавої помсти. Марина виколола очі Федоркові, а потім хтось відтяв убитому ворогу ще й... розумієте, що саме. А одним з синів Теодора Винницького був  Антоній, владика перемиський, персонаж нашої історії.

У жодній енциклопедії ви не знайдете про те, що Антоній ( в миру Олександр) був спершу лицарем, воював проти турків, виконував потаємні доручення для польського короля, перш ніж стати ченцем і зробити кар’єру аж до митрополита київського, далі мав оборудки з Москвою, однак не визнав її зверхності. Його життя надзвичайно цікаве й драматичне, однак історики церкви делікатно оминають витівки Винницького, часом навіть дуже дотепні, коротко вказуючи, що той був противником унії і так ніколи й не перейшов до неї, і що похований він у Лаврівському монастирі, де начебто похований сам князь Лев Данилович. Унія загнала владику Антонія в глухий кут, але він до останку намагався її вкусити.

 Є два епізоди, коли село Уріж в обличчі Антонія Винницького виступило проти Львова. У першому епізоді Уріж виграв справу, в другому – програв. Усе це, на перший погляд, справи конфесійні, але важливо пам’ятати, що коли хтось слабший бореться проти сильного, він заслуговує на повагу. Мені здається, Антоній Винницький був більше майстром розв’язання суперечок ефектним шляхом.

Судитися він не любив, і самі натяки на подібне вирішення справи викликали в нього лють. Але й не любив кровопролиття. Вмів завоювати приязнь і дрібної шляхти, до якої належав, і простого люду. І був здатний на непересічні вчинки, такі, які важко передбачити людям, що звикли йти або вправо, або вліво, тільки не навпростець. Гарний девіз був би для нього: «Так є, але так не повинно бути». Кілька разів він намагався змінити хід історії, майже досягав свого, і... скочувався додолу.

 Отже, епізод перший, коли Львів йде в наступ на Уріж.

 Історія з Євзебієм Книшевичем

  (літо 1664 року, діялось в Урожі)    

  Євзебій Книшевич, настоятель Чернілавського уніатського монастиря, мав щось проти православного Антонія Винницького, вів за його плечима якусь хитру гру, позивав, і, можливо, шантажував, бо врешті перемиський владика вдався до рішучих дій. У ті часи існувала практика захоплення монастирів, тож Євзебій був певний, що ворог його вчинить так само, і  був насторожі. Однак Винницький вже багато стратив на тих міжконфесійних набігах, і зробив інший хід. Діждавшись моменту, коли Євзебій, переодягнувшись в одіж домініканця, інкогніто вирушить до Любліна, він викрав його і привіз до монастиря Св. Спаса ( поблизу Старого Самбора). Оскільки Книшевич почав вдаватись до теологічних дискусій, яких колишній вояк терпіти не міг, Винницькому спало на думку змусити Книшевича зректися католицької віри. На восьмому місяці тиску, але не тортур, той таки зрікся. Владика Винницький вирішив, що після такої ганьби той назавжди припинить інтриги, й відпустив ченчика на всі чотири сторони. Однак Євзебій подав до суду позов щодо вчинення наруги над домініканським орденом. Очевидно, справу розглядав суд Інквізиції, і Винницького засудили на смерть.

Поки справу розглядали, старий Теодор подався до Кракова і, маючи зв’язки при дворі, якимось дивом домігся від короля охоронної грамоти для сина. Це ж була не Іспанія, де церква ставила себе понад світською владою. Антоній перебрався до Урожа й підготувався до зустрічі. Після Зелених свят зі Львова прибуває ціле військо на чолі з недоброзичливцями Винницьких достойними Єжи Солінським, Каролем Корняктом та Андрієм  Фредро, а також приїхав перемиський староста Мадалінський. У них було 140 вояків і гонор великої шляхти. Прецінь, аж зі самого Львова прибули. Вони прибули, щоб забрати Винницького, звинуваченого в тяжкому злочині проти домініканського ордену. І тут їх зустріло щонайменше 700 чоловік шляхти і стільки ж селян зі списами, косами та шаблями. Все ще покладаючись на авторитет Львова, Мадалінський вручив папір з вироком, а йому у відповідь – грамоту з королівською печаткою. Мусили панове зі Львова зняти капелюхи перед печаткою і поїхати назад. Правда, вони оштрафували шляхетську дрібноту за неповагу до влади, але, до бою не дійшло. Винницький здобув блискучу перемогу, не проливши ні краплі крові. Бо сам він завжди казав, що краще чинити «по-сухому», а не «по-мокрому».

Владислав Лозинський, який оповідає цю історію, не був українським патріотом і не коментував цієї теми. Але в цьому випадку люди, що вийшли супроти влади, були патріотами свого Урожа і своєї віри, яка після Зборівської угоди трохи почала виходити з приниженого стану. Я в цьому певна. То був бунт села проти найповажнішого міста в Галичині, і поодинокий випадок тріумфу села над містом. 

 

   Завоювання Львова

(весна 1668 року. Дія відбувалася у Львові)

А друга історія – це історія поразки. Уріж був для Антонія Винницького домом, родинним вогнищем, тут його прийняли б усілякого – як бідного, так і вбогого. І через деякий час він здійснює найвідважніший вчинок у своєму житті: захоплює церкву на Святоюрській горі у Львові. 

Хай недовго, але Антоній Винницький отримує моральну сатисфакцію, захопивши церкву Святого Юра у славному місті Львові, повторивши діяння Богдана Хмельницького. Митрополит підтримував стосунки з Києвом віддавна, навіть колись офірував Києво-Могилянському колегіуму 200 злотих. Він виконував політичні доручення гетьмана Павла Тетері, при чому з польським королем теж мав непогані стосунки, зрештою, не так з королем, як з сеймами і сеймиками, які гуртували українську шляхту. А тим часом унія наступала, і ворогом номер один  Антонія Винницького став новопризначений владика львівський Йосиф Шумлянський.

Унія розмежовувала Україну, втрачалась надія на її об’єднання. Чи був Антоній Винницький емісаром Москви, невідомо. Але очевидно, що він не хотів йти під руку московського патріархату чи перебиратись до Києва на старості літ. Він хотів бути паном на своїй землі. Маючи чималий досвід в захопленні монастирів, Антоній Винницький захоплює за час відсутності Шумлянського Святоюрську гору, яка й нині добре укріплена. У нього всюди своя агентура, ну, й гроші, звичайно, для підкупу. І якийсь час він позирає на Львів згорда оком переможця, і втрачає пильність. Хоча існують причини більш об’єктивні того, що трапилось у ніч з 17 на 18 квітня 1668 року. Варту підкупили, і Винницький опинився у пастці. Похапцем накинувши рясу, він вистрибнув у вікно. І тут, як напівглузливо-напівзахоплено пише Владислав Лозинський, дорогу йому перепинив вояк. Безоружний Винницький зірвав з шиї коштовний митрополичий хрест, тицьнув його воякові й зник у темряві. Він цілий день переховувався в дуплі дерева, а потім покинув гору. Може, це й легенда, може, її вигадали кляті ляхи, але факт, що Антоній Винницький втік. І ще 11 років, аж до самої смерті, намагався повернути незворотній політично-релігійний процес. Він помер у Святоонуфріївському монастирі в Лаврові, що на Волині, але поховали його в іншому Лаврові, тому, що біля Старого Самбора. В Урожі ж ніколи не було монастиря.

  Ось таким був Антоній Винницький, український шляхтич з Урожа, і шкода, що він не залишив по собі мемуарів, й історія його життя як людини не була ніким записана, окрім Владислава Лозинського. Тому його тінь не дає мені спокою, і я добре знаю, що завоювати Львів надовго ще не вдавалося нікому. Як, зрештою, і Уріж.

 При написанні статті я послуговувалася книгою Вл.Лозинського «Правом і Лівом» (Prawem i lewem) та іншими, більш офіційними, історичними джерелами.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.