УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 225 відвідувачів

Теги
церква і суспільство Церква і політика Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі постать у Церкві Католицька Церква Церква і медицина іконопис Президент Віктор Ющенко Священний Синод УПЦ автокефалія краєзнавство молодь УГКЦ конфлікти Мазепа монастирі та храми України вибори шляхи єднання діаспора Ющенко церква та політика українська християнська культура Патріарх Алексій II Церква і влада Археологія та реставрація забобони Митрополит Володимир (Сабодан) секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат розкол в Україні комуністи та Церква педагогіка церковна журналістика УПЦ КП Голодомор Києво-Печерська Лавра милосердя Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






«Zaxid.net» (Україна): Церква на тлі виборів (Анатолій Бабинський)



«Zaxid.net» (Україна), Анатолій Бабинський, 06.01.10

Сталося так, що пік президентської кампанії в Україні збігся з найбільшими християнськими святами. Не виключено, що кандидати в президенти спробують, зважаючи на цей момент, використати Церкву як трибуну для передвиборчої агітації. Втім традиційні українські Церкви хотіли б зберегти політичний нейтралітет.

У взаємовідносинах Церкви і державної влади умовно можна виділити три парадигми, які тією чи тією мірою мають відображення в європейській історії. Схематично їх можна поділити, відповідно до трьох найбільших гілок християнства: католицтва, православ‘я та протестантизму. Католицьку парадигму відношення до політичної влади заклав ще Папа Геласій в V сторіччі і остаточно сформулював Папа Боніфацій VIII (1294-1303) в буллі Unam Sanctam, в якій викладено вчення, що, як Місяць усе своє світло отримує від Сонця, так і світський авторитет походить від Христа, а отже – від Папи як Його намісника. Відповідно до цього, для своєї легітимації політична влада потребує «благословення» глави Вселенської Церкви, в історії це виявлялось у вигляді коронацій європейських можновладців. Інша парадигма – православна, була витворена в умовах класичного періоду Візантійської імперії та своє втілення знайшла в правовому кодексі Юстиніана. Новела 105 Кодексу звучить так: «Імператор посланий людям Богом як живий закон». Далі йдеться про те, що головним чином вся влада в державі і Церкві, включно з питаннями віровчення, зосереджується в руках помазаника-імператора. Найрадикальніше цей принцип було втілено в Московській державі і довершено в часи Петра І, який перетворив Московську Церкву на державний департамент. Останній – протестантський принцип, який, відкидаючи значну частину сакраментального змісту Церкви, відкинув також і «таїнственний» погляд на світську владу. Розглядаючи земний устрій в суто практичному вимірі, протестанти намагаються брати активну участь в політичному процесі, базуючи свої програми на християнських цінностях.

Звичайно, з початком доби Просвітництва в раніше католицьких країнах запанувала секулярна модель відносин Церкви і держави, в якій перша є відділена від останньої. На територіях османського панування Православні Церкви злилися з національними рухами визволення з-під турецької влади, а в модернізованій Російській імперії Церква зайняла місце ідеологічного департаменту. Наша держава в силу багатої конфесійної палітри пережила в своїй історії практично всі згадані парадигми і процеси. В нашій історії є і папська коронація, і замкнення Церкви в межах державного апарату, і участь православних в національно-визвольному русі на початку та в кінці ХХ сторіччя, і протестантська політична активність.

Зазначу, що я свідомий умовності такого поділу взаємин Церкви і політики на парадигми, оскільки вони в переважній більшості не існували в чистому вигляді, а змішувались між собою.

 

Український мікс парадигм

Буття України, починаючи з 1991 року, теж багате різними виявами та міксами цих парадигм. Говорячи про цьогорічні вибори президента України, варто спершу звернути увагу на попередні виборчі перегони, оскільки 2004 року ми спостерігали пік залучення церковних організацій у політичний процес. Тоді команда Віктора Януковича, використовуючи адмінресурс та тиск на керівництво Української Православної Церкви (Московського Патріархату), фактично зробила з неї рупор політичної агітації серед вірян найбільшої церковної структури України. Результат був прямо протилежний – в регіонах, де зосереджено найбільшу кількість парафій цієї Церкви (Центральна та Західна частини України), Янукович вибори програв. Це стало серйозним свідченням того, що належність до Московського Патріархату не є гарантією того, що вірні сповідують такі ж проросійські принципи, які декларує Віктор Янукович. Однак варто зауважити, що не завжди церковні лідери УПЦ (МП) вдавались до агітації під тиском, серед значної частини духовенства та вірян (головно Південного та Східного регіону) ідеологія Віктора Федоровича є популярною і в агітацію вони включались за власною ініціативою (це, до речі, далося взнаки і цього року). Що стосується інших Церков, то в їх храмах, безумовно, також звучали агітаційні проповіді, однак це було частіше внутрішньою ініціативою або результатом тиску місцевих органів влади та рідко виходило вище парафіяльного рівня.

Феноменом виборчої кампанії і 2004, і 2009 років, є те, що в Україні, яку часто називають православною країною, переважає зовсім не православна парадигма відносин Церкви і держави. Залучаючи до свого агітаційного процесу ту чи ту конфесію, кожен кандидат намагається виглядати благословенним в очах своїх виборців (католицька парадигма). Практично кожен кандидат у своєму агітаційному арсеналі має низку сюжетів та матеріалів (прямого або опосередкованого змісту), де його право на владу легітимізується присутністю духовної особи. І бажано, щоб вона була у високому церковному сані.

Для порівняння, такий театральний хід (а з боку кандидатів це не більше, ніж театр для глядачів-виборців) неможливий в сусідній Росії. У тамтешніх умовах державна влада не піде «під благословення» релігійних лідерів, а навпаки, останні поспішать після інтронізації заручитись підтримкою та укласти договір про співпрацю із світськими правителями. А надалі мовчки або вголос благословлятиме будь-які ініціативи влади, включно із боєголовками.

 

Ющенко і помісна Церква

Отож, «вибори 2010». Віддаючи данину Президенту Віктору Ющенку, який завершує свою каденцію, розпочну з його церковної PR-кампанії. Світський двигун уконституювання в Україні єдиної і незалежної (саме так слід розуміти з його уст слово «помісна») Православної Церкви Віктор Андрійович має стабільну підтримку з боку церковних очільників, які бачать долю українського православ‘я саме так, як він. Тому для нього відкриті будь-які храмові двері проукраїнських Церков, з лідерами яких Віктор Ющенко періодично зустрічається. Мабуть, завдяки цій розрекламованій позиції не було додаткової агітації з церковної кафедри. Єдиним значним фактом використання амвону політиком стали відвідини чинним Президентом влітку 2009 року паломницького центру у Зарваниці, куди з’їхалось понад 80 тисяч прочан. І заява прес-служби, яка намагалася наголосити на неполітичному візиті Президента засвідчила, що це все-таки був програмний момент. Такі ж думки мені доводилося чути і від очевидців найбільшого українського паломництва. В кінці-кінців цей візит не мав би такого ефекту, якби Віктор Андрійович бував у Зарваниці щороку, а не на передодні виборів.

 

Церковний вектор передвиборчої агітації Тимошенко

Зарваницю в ті дні відвідав не тільки Президент, але й прем’єр-міністр України – Юлія Тимошенко. Бойова сестра Віктора Ющенка по Майдану, Юлія Володимирівна в Західній Україні намагається зберегти лице проукраїнського лідера і в цьому ракурсі не проти скористатись церковним ресурсом. Повертаючись до Зарваниці, пригадаю, що шапка горіла не тільки в прес-служби Віктора Андрійовича, але так само речники Юлії Володимирівни переконували всіх, що прем‘єр була у Зарваниці виключно як прочанка, а не як політик. Взагалі церковний напрям агітаційної кампанії Юлії Тимошенко був направду найбільш вишуканий, мобільний та масовий. Юлія Володимирівна зуміла сфотографуватися на фоні всіх ключових фігур українського церковного життя. Зустріч із Московським та Єрусалимським Патріархами (від останнього вона отримала найвищу нагороду Єрусалимської Церкви), 50-хвилинна аудієнція у Папи Римського, зустріч із офіційними особами Вселенського Патріархату на якій вона, переступивши свої колишні принципи (нагадаю, що Ю.В.Т. свідомо відсторонилась від участі у заходах, присвячених візиту Вселенського Патріарха в Україну, щоб не нашкодити налагодженню зв’язків із керівництвом Росії), висловила свою принципову підтримку відкриттю представництва Вселенської Патріархії в Україні. На фоні попередньої незаангажованості Юлії Володимирівни в церковні справи така активізація релігійного життя свідчить тільки про одне… Окрім зустрічей на зовнішній церковній арені, Юлія Тимошенко зустрілась із главами всіх українських конфесій.

Поза офіційним лицем кампанії відбувалась робота з Церквами на місцях. Так, на Львівщині представники Юлії Володимирівни звертались до місцевого греко-католицького духовенства з проханням про молитву за чесні вибори (!!!) і жертвували немалі суми «на Служби». Перед Літургією парох повинен був оголосити, в якому наміренні молиться парафія та хто склав пожертву. Висновки, думаю, читач зможе зробити самостійно… І це тільки поодинокі факти, про які я дізнався без надмірних зусиль.

Примітним фактом також стала зустріч голови єпископської конференції Римо-Католицької Церкви в Україні Мечислава Мокшицького із главою уряду України, на якій він висловив прохання продовжити терміни для перебування на території України римо-католицького духовенства з інших країн (а їх більше половини). За неофіційним свідченням, скорочення цих термінів перебування відбулось після того, як римо-католики провели святкову інтронізацію нового митрополита в дні жалоби за жертвами Голодомору в Україні. Юлія Тимошенко пообіцяла продовжити дії документів для іноземних священиків. Що пообіцяв їй митрополит, наразі невідомо (у нас так просто ніхто нічого не робить), але цілком можливо, що це стане відомо після виборів. І особливу увагу, на мою думку, треба буде звернути на процес повернення колишньої римо-католицької нерухомості.

Унікальний склад команди Юлії Володимирівни дозволяє освоювати майже нікому недоступний дотепер протестантський сегмент електорату, важливий тим, що є надзвичайно активним і має неабиякі амбіції виявити себе в політичному житті країни. Публічні молитви за чесні вибори, які плавно перетворювались на молитви за Ю.Т., організовані протестантами, траплялися і раніше. Однак цього року відбулась вже безпрецедентна подія: голова Держкомнацрелігій Юрій Решетніков, який змінив на цій посаді Олександра Сагана, закликав учасників зібрання однієї із протестантських Церков помолитися за Юлію Тимошенко. Якби пан Юрій був просто пастором цієї спільноти, це була б доволі пересічна подія, однак посадовцю такого рангу ці слова можуть бути зараховані виключно як агітація.

Загалом, як було сказано вище, церковний вектор передвиборчої агітації Юлії Володимирівни є найбільш масштабним та комплексним. Вона спокійно може похвалитися благословеннями (в очах багатьох вірян це виглядає саме так) найвищих церковних ієрархів світу, а також її команда намагалась донести достоїнства свого кандидата до вух кожного віруючого.

 

Релігійна незграбність Януковича

Віктор Янукович, команда якого вже мала досвід використання церковних кафедр з метою агітації, як показує цьогорічний передвиборчий процес нічого, не навчилась з 2004-го. Тиск на керівництво Української Православної Церкви безумовно був і цього разу. Однак залучати до своєї програми УПЦ (МП) Януковичу стало набагато важче. І відбувається це завдяки саме тому невдалому для нього 2004-му. Керівництво УПЦ (МП), проаналізувавши свої дії за ці роки намагалось усіма силами відсторонитись від української політики. Важливим висновком стало також усвідомлення того, що більша частина пастви не підтримала проросійських гасел Януковича. Однак ті, хто п’ять років тому підтримував Віктора Федоровича з власної ініціативи, роблять це і сьогодні. Ще задовго до початку передвиборчої кампанії митрополит Одеський Агафангел (Саввін), відомий своїми українофобськими виступами проголосив Януковича найбільш гідною кандидатурою на пост Президента України, а всіх, хто голосуватиме за нього, назвав людьми із здоровим глуздом. Далі ще була низка емоційних компліментів від представників УПЦ (МП) Півдня і Сходу України. Час до часу доводиться чути, що агітація триває, але це явище не набрало масового характеру.

Сам Віктор Федорович за прикладом інших кандидатів заручився позірним благословенням Московського Патріарха, від якого довгий час не відходив під час візиту російського гостя в Україну влітку цього року. А також здійснив паломництво на монашу гору Афон в Греції, мабуть, щоб втерти носа прочанці Юлії Володимирівні, бо, як відомо, на Афон жінок не пускають.

Загалом церковний напрям Віктора Федоровича є найменш мобільним і відкритим. Якщо практично всі основні кандидати на пост глави держави можуть спокійно зустрічатись і робити агітаційні фотографії зі всіма без виключення церковними ієрархами України, то спектр зустрічей Віктора Федоровича обмежений ієрархами Московського Патріархату. Неможливо навіть припустити передвиборчу зустріч Януковича із Київським Патріархом Філаретом чи Блаженішим Любомиром (Гузаром), в очах електорату це означало б здачу всіх принципів і позицій.

Тиск на керівництво УПЦ (МП), безумовно, був. Про це свідчить телевізійний рекламний ролик за Віктора Януковича, в якому бере участь єпископ Святогріський Арсеній, а далі йдуть кадри за участі духовенства і кандидата Віктора Федоровича. Я більш ніж впевнений, що головною метою команди Януковича було посадити в кадр Блаженішого Володимира (Сабодана), але їм це так і не вдалось.

Водночас вузька конфесійна заангажованість кандидата Януковича робить його мало привабливим для представників інших конфесій. На це накладається також те, що половина людей, які вийшли на Майдан, належали до Московського Патріархату.

Окрім основних кандидатів на пост глави держави, тільки деякі використовували прямо або опосередковано церковний важіль.

 

Згадаймо й інших

Варто згадати хіба Арсенія Яценюка та Олега Тягнибока. Церковний елемент був присутній в Арсенія Петровича опосередковано, однак він був такий же незрозумілий, як і вся його передвиборча кампанія. В передвиборчій агітації Арсенія не вистачало лише гасла "Нова євангелізація".

Церковна агітаційна кампанія Олега Тягнибока базувалась головним чином на націоналістичному елементі, який ще багато де присутній в Українській Греко-Католицькій Церкві. Пам‘ять про буремні 90-ті, коли Церква виходила із підпілля пліч-о-пліч із національним відродженням, ще спонукає деяких вірних до активної агітації за націоналістичні політичні сили. Мені особисто не раз доводилось бачити розповсюдження агітматеріалів «Свободи» поблизу греко-католицьких храмів і як правило це здійснювали самі вірні.

 

Українські церкви схиляються до політичного нейтралітету

Підсумовуючи огляд передвиборчої кампанії 2009 року та залучення до неї Церков і церковних організацій, слід відзначити ще кілька моментів, які виявились поза цим оглядом. Попри те, що передвиборча кампанія в Україні відповідає більше католицькій парадигмі, де кандидата немов благословляють на «королівство», в середовищі двох найбільших Православних Церков не останнє місце займають ідеї православної парадигми. І в Московському, і в Київському Патріархатах є прагнення зайняти панівне, привілейоване місце в конфесійній палітрі України, тим самим сформувати симбіоз держави і Церкви, як наприклад в Росії. Де Патріарх РПЦ доповідає президенту про реформи у внутрішньому житті Церкви, а влада спокійно відсуває на маргінес всіх конкурентів державної Церкви. Кожна з Православних Церков України бачить відповідно свого «православного царя».

Паралельно з цим в Україні стрімко починає розвиватись протестантська парадигма. В середовищі українським спадкоємців Лютера все гучнішими стають голоси йти в політику і будувати державу на християнських засадах.

Загалом за останні 5 років традиційні Церкви України дедалі обережніше ставляться до політичних процесів в державі, та на офіційному рівні намагаються якомога більше дистанціюватись від політиків і наголосити на невтручанні своєї конфесії в політичні ігрища. А в багатьох, хто був охочий до співпраці, наступило неабияке розчарування. Так, нещодавно один православний єпископ жалівся мені, що в одному селі де вони «зробили» партійній організації «N» більше половини голосів на виборах в ВР і за що ті обіцяли збудувати громаді храм, він так і не дочекався допомоги. І таких випадків, гадаю, є доволі багато по всій Україні і в кожній конфесії.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.