УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 77 відвідувачів

Теги
Церква і медицина українська християнська культура секти Вселенський Патріархат діаспора 1020-річчя Хрещення Русі забобони Предстоятелі Помісних Церков УПЦ КП розкол в Україні комуністи та Церква Священний Синод УПЦ церква і суспільство церковна журналістика автокефалія краєзнавство Мазепа постать у Церкві молодь Церква і політика Голодомор Католицька Церква Церква і влада вибори милосердя Києво-Печерська Лавра Патріарх Алексій II УГКЦ педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання конфлікти Доброчинність іконопис монастирі та храми України церква та політика Археологія та реставрація Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






«Слобідський край» (Харків): З ім’ям покровителя Харкова



«Слобідський край» (Харків),  Микола Тараненко, 23.01.10

П’ять років злинуло, відколи в Харкові з велелюдними врочистостями був освячений новозведений Свято-Олександрівський храм.

Знаменного для Харкова своїм 350-річним ювілеєм року митрополит Харківський і Богодухівський Никодим у співслужінні єпископа Ізюмського Онуфрія, вікарія Харківської єпархії, та єпархіального духовенства благословили освятою на достославну дорогу благочестя справді унікальну святу обитель. Не тільки з огляду на її дивовижний архітектурний стиль чи тому, що та постала першою православною культовою спорудою в індустріальному Орджонікідзевському районі міста. На карті Харкова з’явився перший і єдиний досі православний храм на честь місцевого святителя й небесного покровителя півторамільйонного міста.

Барокове диво

Слобожанську столицю тепер уже просто неможливо уявити без цього величного храму. П’ятиглава диво-церква більш ніж на півста метрів увись гордо підноситься по проспекту Косіора в районі ХТЗ. Благовійно осяває позолотою дивовижних церковних бань із сонцесяйними хрестами на маківках, притягує небайдужим поглядом до декоративно витонченої кованої церковної огорожі з ошатними надвірними вратами й прикрашеної зусібіч вишуканими скульптурними образами ангелочків. До святої обителі нескінченним потоком іде й іде боголюбивий люд, звертаючись з молитвою до Бога у біді, нужді чи будь-яких недугах. Здається, кожен, хто переступає поріг Свято-Олександрівського храму, назавжди виносить з нього те відчуття благодатного спокою та життєвої сили, яким наповнюється душа. І часом навіть не віриться, що цьому собору людських душ усього-навсього п’ять благословенних літ.

– За серйозними мірками, 5 років – мовби ще й не ювілей, – розмірковує наразі 58-річний настоятель храму на честь Святого священомученика Олександра, Архієпископа Харківського, секретар Харківського єпархіального управління, кандидат богослов’я протоієрей Михаїл. – Бо ж якщо слідувати букві безсмертної латини, ювілей – це 50. Але в наш швидкоплинний час суспільної непевності і нестабільності, коли багато що вмирає, ледь устигнувши народитись, і 100 днів часто-густо відзначаються як велике свято.

– У даному ж разі, отче Михаїл, певно, є всі підстави говорити про справді-таки вельми помітну й знакову для слобожанської православної громади круглу дату?

– Якщо в пам’яті людській, можливо, дещо встигло вже й стертися за цей проміжок часу, то Бог уклав у нього вже стільки відслужених тут літургій, стільки молитов, отриманих вірянами духовних зцілень, що годі й порахувати! Воїстину, храм цей – намолене, святе місце. Бог благословляє його по-особливому ще й тому, що на теренах усієї нашої єпархії даний храм посідає виняткове місце, бо збудовано його на честь одного з тих істинних великомучеників і сповідників благочестя, хто в страшні часи переслідувань і гонінь Святої Церкви віддав за віру своє життя. Того самого, котрий навіть під шаленим тиском погроз комуністичних богоборців і принизливих ультимативних вимог закрити останній у передвоєнне лихоліття діючий у Харкові храм Казанської Божої Матері на Лисій Горі не убоявся сказати: «Я швидше віддам своє життя, перш ніж остання молитва, остання лампада згасне в моєму місті». У страхітливому сталінськими репресіями 1937 році цими словами він, по суті, підписав собі смертний вирок…

У сонмі святих

… Добру славу й чудотворну молитву священомученика Олександра (в миру – Петровського Олександра Феофановича) пам’ятають не тільки в Харкові. Дива, які творив святий, і праведність його життя по праву піднесли його ім’я до сонму канонізованих святих і достойного пошанування владики. Навіть скупі факти з історичних джерел, переплітаючися з переказами, здатні тепер відтворити дивовижний образ самовідданого ревнителя архіпастирської діяльності, вірного Христовій Вірі до самої своєї смерті. Майбутній харківський архієпископ, котрому судилося стати, по суті, останнім правлячим архієреєм Харківської єпархії довоєнної пори, кажуть, народився 1851 року в родині диякона на Волині. Зумів здобути чудову світську освіту, закінчив юридичний факультет, затим Волинську духовну семінарію. Божий промисел привів його до Козельщинської жіночої обителі Полтавської єпархії. Пізніше він став єпископом Вінницьким, митрополитом Київським, екзархом України. З 1937 року був призначений керуючим Харківською єпархією. Однак уже в липні 1938-го його зухвало заарештували сталінські опричники НКВС. Хіба багато треба було в ті страхітливі часи поголовних репресій для того, щоб безоглядно запідозрити когось у контрреволюційній пропаганді й агітації, безпідставно звинуватити в належності до якоїсь вигаданої антирадянської шпигунсько-монархічної організації?! Спішно знайшовся привід висунути звинувачення проти архієпископа і в начебто шпигунстві його на користь Польщі, мотивуючи тим, що харківський владика народився в Луцьку, який входив до 1938 року до складу Польщі, а там продовжував мешкати його брат. Не раз жорстоко допитували боголюбивого старця. Десять місяців архієпископ Олександр мусив чекати суду. 17 травня 1939 року Військова колегія Верховного суду СРСР його навіть виправдала й направила справу на дорозслідування. А рівно через місяць військовим трибуналом Харківського військового округу архієпископа Олександра було засуджено до 10 років тюремного ув’язнення. Потому вирок знову скасовували й справу знову направляли на дорозслідування. Змучений катуваннями й знущаннями 89-річний архіпастир помер у тюремній лікарні 24 травня 1940 року. Про страждання владики в тюремних застінках НКВС та факт його мученицької смерті, певно, достеменно відомо лише одному Богові. Колишні тюремні співробітники, правда, стверджували, що його начебто задушили. Служителям комуністичного культу наказали спалити тіло владики, проте співчуваючим архієпископу дивом удалося таємно вивезти його на підводі за межі в’язниці і з усіма почестями, в архієрейському обладунку, знову ж таки потайки поховати святителя на Залютинському цвинтарі… Тільки трохи більше півтора десятиліття тому – 1993 року – на клопотання митрополита Харківського і Богодухівського Никодима архієпископа Олександра було реабілітовано, рішенням духовного синоду потім причислено й до лику святих. Рака з його мощами знаходиться тепер у Свято-Благовіщенському соборі Харкова.

Коли повертається минуле

– Так ось услід за реабілітацією й прославленням священомученика Олександра в лику святих, – продовжує нашу бесіду протоієрей Михаїл, – було прийнято рішення побудувати в Харкові на його пам’ять, а також у пам’ять усіх новомучеників Слобідського краю нову величну церкву. Для зведення її обрали пролетарський Орджонікідзевський район, де тривалі десятиліття ніколи доти не мали свого храму.

– Вам же, наскільки знаю, практично з нуля випало й будувати цей храм, бути і натхненником богоугодної справи, й стати, по суті, головним виконробом на новобудові?

– Вдячний долі, що уготувала мені такий промисел Божий. Я ж якраз тоді з волі митрополита Никодима переїхав для богослужіння в Харківській єпархії після більше десяти років послушництва в далекій Канаді, де служив настоятелем Патріаршого собору в місті Едмонтон і секретарем Патріарших приходів РПЦ у Північній Америці. З благословення владики судилося й відкрити перший в Орджонікідзевському районі приход, і взятися за будівництво нового храму. Якщо гадаєте, легко було, то глибоко помиляєтеся. Навіть з остаточним визначенням місця будівництва поблизу тодішнього Палацу піонерів в Орджонікідзевському районі довелося немало поневірятися. Пам’ятаю, щонайменше тричі засідала міська комісія з архітектури і містобудування, пропонуючи 9 ділянок у будь-якому місці району, тільки не тут. В свою чергу сам невідступно наполягав: для величного храму має бути тільки це місце. Кажу: тут засяє благодать Божа! Врешті-решт, Бог благоволив до того, що було затверджено місце зведення нового храму саме в цьому людному місці по проспекту Косіора.

– Висотний храм справді вельми органічно й гармонійно вписався в місцеве середовище.

– Пригадую, 5 травня 2000 року, коли почали копати котлован під мурований фундамент, раптом наче з відра ринув рясний дощ, залило котлован, ніби в рукотворне джерело перетворило. Сиджу-журюся над тим котлованом, аж тут один із перехожих зі своїм явно недоречним жартом: «Чого, мовляв, панікуєш? Запустіть рибок у рукотворний ставок – хоч юшку з того потім матимете…». Самому ж було в ту мить зовсім не до жартів. Довелося підкопувати котлован ще на півметра глибше, вилучати обшир промоклої землі… Так почалося будівництво. Ніколи не забути майже чотирьох з половиною років тих будівельних робіт. Особисто доводилося неодноразово взуватися в гумові чоботи й виконувати обов’язки виконроба. Це були роки моїх невпинних молитов за майбутній храм. Але згадую про це тепер з неабиякою теплотою. Мушу сказати, що в будівництві храму заручилися підтримкою і з боку керівництва Орджонікідзевського району, і низки розташованих на його теренах провідних підприємств, у тому числі ХТЗ, заводу «Південкабель», Харківського м’ясомбінату тощо. Усіляко пішов назустріч благочинній справі й підрядник будівництва в особі «Житлобуд-1» (керівник – Харченко Олександр Михайлович). Всіма керувало бажання звести духовну обитель і в цьому індустріальному районі міста.

Плечем до плеча

Усе це – вже бентежні спогади. І сторінки історії. Свято-Олександрівський храм же встиг стати духовним стрижнем індустріального району – і в прямому значенні як культова споруда, і в переносному – як символ віри. Краса храму, в споруді якого найяскравіше втілився стиль українського бароко й подібного якому тепер не знайти не тільки на Харківщині, а й по всій Україні, не може не вражати. Здається, тут є якась утаємничена символічна магія, здатна прилучити сюди багатьох вірян. Найприкметніше ж, що й спроектували цей храм самі харківські зодчі. Відомим слобожанським мистцям Юрію Шкодовському, Павлові та Сергію Чечельницьким поталанило створити справжній храмовий шедевр, утілити в проекті культової споруди заввишки 52,4 метра й корисною площею в більш ніж 3 тис. кв. метрів, по суті, найпередовіші технології сакрального будівництва. За певними даними, тепер за узвичаєним обчисленням над рівнем моря це чи не найвища точка в Харкові. Конкурувати з ним може хіба що старовинний Успенський собор в історичному центрі слобожанської столиці.

– Кажуть, унікальність вивершеної храмової споруди в районі ХТЗ встигла якнайвище поцінувати навіть міжнародна спільнота авторитетних зодчих? – допитуюся в отця Михаїла.

– Що правда, то правда. Храм був відзначений гран-прі на Міжнародній виставці сакральної архітектури. Приємно усвідомлювати, що приз було присуджено журі у складі представників України, Білорусі, Росії, Словаччини та Польщі. Храм Священомученика Олександра відзначений також дипломом Держбуду України. Така висока оцінка міжнародного архітектурного співтовариства особливо важлива, позаяк зайвий раз підтверджує самобутність архітектурно-храмової школи слобожанських зодчих.

Утім, не лише своєю будовою неповторний цей храм. Мистецьким узірцем може слугувати і його внутрішнє оздоблення, вишуканий розпис його стін, і храмова територія.

Горить свіча

– Вправі пишатися, що не має аналогів, приміром, наш храмовий іконостас, виконаний методом удільного наскрізного різьблення й покритий червоною сузальною позолотою, – хвалиться сам настоятель храму. – Стіни святої обителі прикрасило чимало зібраних унікальних старовинних ікон. Православні ж віруючі не потребують доказів того, що будь-яка ікона – це не просто витвір рук людських, що на образі з моменту його освячення почиває Дух Святий. Але для зміцнення у вірі Силою Божою ікони являють чудотворну силу. Моя ж мрія – якомога швидше завершити розпис усього храму. Плануємо збудувати і свій церковний адміністративний центр, де мала б бути конференц-зала, архів, бібліотека, своєрідний музей історії нашого церковного приходу. Втішені, що торік рішенням Харківської міськради прихрамову площу на розі проспектів Фрунзе та Косіора вже перейменовано в Свято-Олександрівський майдан. Прибрав собі назву Олександрівського й докорінно реконструйований сквер (бульварна частина проспекту Фрунзе) навпроти храму. Плекаємо надію, що ближчим часом буде перейменований у Свято-Олександрівський і сам проспект Косіора – відповідні документи для перейменування наразі вже підготовлені топографічною комісією при Харківській міськраді. Ймовірно, вже цьогоріч на День міста на прихрамовій площі вдасться встановити й пам’ятник Святому священомученику Олександру. За оголошеними під кінець минулого року результатами бліц-конкурсу серед місцевих скульпторів на кращий пам’ятник священномученику Олександру, його переможцем стала випускниця Харківської державної академії дизайну і мистецтв, скульптор Анна Іванова. Якраз же 2010 року виповнюється 60 років із дня мученицької кончини в застінках НКВС небесного покровителя Харкова.

Настоятель храму отець Михаїл разом із двома своїми помічниками отцями Сергіями у Божих молитвах повсякчас прагнуть донести до своєї пастви слово Господнє, духовним промислом борються і вболівають за кожну людську душу. Спромоглися організувати при храмі вже й свою бригаду іконописців. А в ближчих намірах – відкриття навіть власної іконописної школи. Ознайомлення з християнською етикою, Законом Божим, молитвами, піснеспівом – основні напрями роботи чинної при храмі недільної школи, яку вже зараз навідують більше півтори сотні дітей. Під склепінням Божого храму тепер зазвучали багатоголоссям церковні піснеспіви, лунає хвала Господові. Храм живе повнокровним життям згуртованої духовної громади. Мов коштовний камінь, сяє в дивовижній своїй духовній аурі. Мудро ж бо мовлено: аніж проклинати темряву, ліпше запалити свічку! Непогасну свічу святої віри, що світить і освітлює, зігріває і окрилює, збагачує й очищає душу.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.