УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 53 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі церковна журналістика педагогіка конфлікти забобони церква і суспільство розкол в Україні Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис діаспора автокефалія УГКЦ молодь Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II Церква і політика постать у Церкві Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква та політика монастирі та храми України Церква і влада Президент Віктор Ющенко Церква і медицина Голодомор Мазепа секти шляхи єднання Католицька Церква вибори краєзнавство милосердя українська християнська культура Доброчинність УПЦ КП Археологія та реставрація комуністи та Церква Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






«Український тиждень»: Сяйво снігів. Мандрівка на далекі північні Соловецькі острови



«Український тиждень», Мінаков Станіслав, без дати

На глуху північ, у ліси, на далекий архіпелаг у Білому морі тягне багатьох. Не тільки задля того, щоб пройтися на лижах по пухкому й товстому снігу, по дзвінкій кризі на тлі рідкісних пейзажів. Тут, на Великому Соловецькому острові, підіймається над водами мона­стир-фортеця. Це місце, пов’язане з багатьма духовними подвигами і стражданнями, – Соловки.

Летовище посеред моря

Ні, щоб вирушити туди літньою порою, коли з північно-карельського містечка Кємь на Соловецькі острови ходять різноманітні судна – державні й приватні. Так-от же примха мандрівника: саме взимку! До речі, неподалік Кємі російський режисер Павєл Лунґін знімав відомий кінофільм «Острів» (2006) – на тому місці, де в 1920–1930-х стояв пересильний табір, звідки ув’язнених баржами переправляли на Соловки.
Красиво злітає на лижах наш маленький літачок на борту якого із півтора десятка пасажирів, навантажений також моїм наплічником і лижами. Хвилююче летить над білими морськими просторами й сідає на острівний аеродромчик неподалік Соловецького кремля.

Дивно, як узагалі можна приземлитися, а точніше присніжитися, на такий маленький утрамбований клаптик землі посеред Білого моря. Як літак втрапляє з-під самого неба в цей засніжений прямокутник, незбагненно! Плюхається, як на черево, і котиться аж до кучугур, але пасажири не верещать – народ північний, стриманий.

Після прибуття я оселився в готелі, розташованому тут-таки на території кремля, що функціо­нально поєднує в собі музей-заповідник і монастир. Готель радше паломницький, аніж туристичний, займає кілька колишніх келій із напівкруглими арками. Ці помешкання в епоху більшовицьких репресій використовували як камери для зеків. Тому аура тут складна, відчуття суперечливі, хоча й серйозні. Замислено сьорбаючи чай, раптом здригнешся, коли в кутку порожньої кімнати рипне підлога.

Тюрма гетьмана Калнишевського

Ці місця в Білому морі – за 165 км від Північного Полярного кола, на островах Соловецького архіпелагу – собі для молитов обрали в XV столітті православні подвижники Зосима, Саватій і Герман. Згодом церква уславила їх як чудотворців. Нині тут розташовується Спасо-Преображенський  собор Соловецького монастиря.

Обитель спочатку отримувала дарунки від царя Івана Грозного: земельні угіддя (чомусь у Сумській волості України), дзвін, дорогоцінне церковне начиння. У роки ігуменства Філіпа Количева (1548–1566), майбутнього митрополита Московського, у монастирі стали будувати не лише з дерева, а й із каміння. Головні храми монастиря звели новгородські зодчі саме тоді.
Та митрополит Філіп був жорстким супротивником опричнини, критикував і самого царя, тож 1569 року прийняв мученицьку кончину від руки царського опричника Малюти Скуратова – той власноруч задушив ієрарха церкви. Так розплачувалися тоді за опозиційність.

Протягом сторіч ані англійські, ні шведські, ні норвезькі ескадри, що припливали до цього архіпелагу, не змогли захопити соловецьку фортецю через стійкість монахів-оборонців, а також непробивні стіни, зведені з місцевих біломорських диких валунів і гранітних брил.  

Звичайно, в іншу пору року можна було б пропливти човником по Великому Соловецькому каналу і протокам між островів, помилуватися рослинністю, яку тут здавна культивують ченці. Та зима нам дається для іншого. Тільки в цей час повною мірою можна відчути тугу засніжених просторів і чорних дерев, предметно подумати про суворість подвигу давніх молитовників і страшну долю душ, які вікували в тутешніх казематах. Спробуй-но посидь на ланцюзі в кайданах чверть сторіччя, до самої смерті, як-от соловецький в’язень, останній отаман Запорозької Січі гетьман Петро Калнишевський, який прожив тут, попри все, до 112 років.

Звір СЛОН

Так само як для інтервентів, неприступними виявилися ці стіні й для в’язнів більшовицького режиму, які тут утримувалися й тисячами гинули. Приблизно з 1920-х років це святе молитовне місце опоганили ленінці, воно перестало бути монастирем і почало називатися СЛОН – абревіатура, що російською мовою розшифровується як Соловецький табір особливого призначення. Згодом, із 1937 року, його перетворили на в’язницю суворого режиму. На Соловки засилали ­ієрархів Російської православної церкви, ченців і священиків, офіцерів та солдатів Білого руху. Комуністична влада відправляла сюди своїх політичних супротивників, неугодних їй представників творчої інтелігенції. З початку 1930-х на острови почали доставляти й розкуркулених селян із Росії, Білорусії, України.

Розбіжишся швидко на лижах у сонячну пречудову днину в бік грандіозної гідротехнічної споруди – рукотворної дамби завдовжки 1 км, що з’єднує острови Великий Соловецький і Велика Муксалма, – і раптово перечепишся поглядом об колючий дріт. А за ним залишки вертухайських вишок і кістяк барака, що зяє очницями вибитих вікон.

Чи не в ньому (або десь неподалік) згинули священик і вчений Павєл Флоренський, філософ Лев Карсавін? Й цвіт української культури: Лесь Курбас, Гео Шкурупій, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний... Чи не тут гнув горба, тягаючи каменюччя, Дмітрій Ліхачов, тоді ще не академік російської словесності, а збирач словника кримінальної фені? Так, десь тут. І ще сонми невідомих, за різними свідченнями, загалом близько мільйона, людських душ. А самі вертухаї, начальнички? Вони теж нерідко міняли статус на зеківський і також гинули. У затоці стирчить із льоду Уклінний хрест пам’яті жертв репресій.


Й усе ж віруючі зеки, попри страждання, які їм доводилося терпіти, всі приниження, вважали за велику честь жити й потерпати на місці подвигів преподобних засновників Соловецької обителі.

Секирна Голгофа

Від Соловецького кремля до цієї гори заввишки 71 м відстань – 11 км островом. Бігти на лижах доводиться засніженою дорогою. Час від часу лижника обжене джип або вантажівка, але рідко. Місця тут нелюдні. Якщо йти неспішно, за дві години можна потрапити на гору Секирну, на вершині якої відкрита північним нордам церква Вознесіння Господня. Скит на Секирній горі з’явився на згадку про чудо, яке побачив тут преподобний Саватій 1429 року: жінку два ангели сікли різками, примовляючи: «Тут не годиться жити звичайним людям – тільки ченцям».

У світловому барабані храму діє маяк. З південного сходу біля підніжжя колись стояла каплиця, але вона збереглася лише на картині Миколи Нєстєрова «Мовчання» (1903). Навкруги сніги, але перед моїм внутрішнім поглядом завмер цей літньо-вечоровий нєстєровський пейзаж. Недарма ж Нєстєров зауважив: «Соловки – це місце, де Христос близько».

У період Соловецького ­ГУЛАГу й репресій тут, у Вознесенському храмі, облаштували штрафний ізолятор. Це була каторга на каторзі. Рятуючись від лютих морозів, штрафники в неопалюваному храмі лягали спати щільними штабелями, і не всі, хто опинявся в нижніх рядах, доживали до ранку. На зорі закляклі трупи, як колоди, спускали із Секирної по спеціальному де­ре­в’яному жолобу. Були тут у сталінських садистів й інші «розваги». Один із начальників СЛОНа приїжджав сюди на полювання: постріляти в’язнів.

Із Секирної гори відкривається чудовий краєвид на всі чотири сторони світу. Однак піднявшись сюди на лижах дорогою, що веде до храму, тепер мовчки дивлюся вниз, на дерев’яні сходи, вкриті снігом. Беру лижі й пішки поволі тихо йду вниз із «Секирної Голгофи».

По Білому морю яко по суші

Один із п’яти проведених на Соловках днів, окрім бігання лісами, музейними експозиціями, відвідування церковних служб, я віддав походу не по суші, а по воді. Спершу гадалося, що маю хороший досвід подолання замерзлих водойм: бігав на лижах по Онезькому озеру, біля Кіжей, та й по річках поблизу Архангельська… Однак соловецька морська дійсність здивувала. Намірившись пройти 4 км «по морю яко по суші» до Малого Заяцького острова, на якому стоїть дерев’яна каплиця Андрія Первозваного, я одразу зіткнувся з тим, що йти заважали тороси величезного розміру. Довелося їх щораз обходити, даючи гак за гаком і неабияк гаючи час, сили і нерви. До того ж було похмуро, години за дві пішов сніжок, що позбавив будь-якої візуальної перспективи, а це на білій рівнині завжди загрожує цілковитою втратою курсу.

І що ж? «Раптово розверзлося небо», десь так! Просто переді мною, по курсу мого, вже майже навпомацки, руху, я побачив у небі сірий хрест каплиці над цибулинкою купола, а довкруж нього – райдужні концентричні кола! Справді, читали ми про чудернацькі оптичні ефекти в полярних широтах, викликані магнітною природою (на кшталт «гало»), але хто відповість, чому саме мені, у цей час і в цьому місці, явлено отаке? Це сяяння тривало з півгодини.

Якщо будете на Соловках, не забудьте постояти, притулившись спиною до валунів фортечного муру, тихо дивлячись у далечінь. І у вас назавжди залишиться відбиток цієї картини: Біле море, безкінечний простір і час... А якщо пощастить – радісні й тривожні спалахи північного сяйва.

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.