УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 62 відвідувачів

Теги
діаспора Археологія та реставрація іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) Вселенський Патріархат краєзнавство Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ Церква і медицина Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні Доброчинність комуністи та Церква українська християнська культура постать у Церкві педагогіка монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання Церква і влада забобони Католицька Церква церква та політика вибори Патріарх Алексій II Голодомор секти молодь Президент Віктор Ющенко УПЦ КП милосердя УГКЦ автокефалія церковна журналістика Ющенко Мазепа конфлікти церква і суспільство Церква і політика






Рейтинг@Mail.ru






«Волинь» (Луцьк): Давня святиня біля Стоходу і Прип'яті



«Волинь» (Луцьк), 22.12.09

Село Бучин колишнього Пинського повіту на Любешівщині свої витоки бере у сивій давнині, про що засвідчують кам'яні знаряддя праці, знайдені тут. Його вигідне розташування в так званому заріччі, створеному там, де Стохід впадає в Прип'ять, по якій пролягав у середньовіччя шлях із варяг у греки, визначило важливу роль Бучина. До обох рік у заріччі добратись трудно - через чисельні багна, болота, порослі кущами. Але саме ця важкодоступність в давнину була головним природним фактором безпеки для тогочасних мешканців Бучина, який знаходився в теперішньому урочищі Острівки, де нині церковиця і храм Св. Миколая. Лише пізніше в ХVІ ст. мешканці села через часті спустошливі повені перебралися на більш підвищену місцевість за греблю, де нині забудоване село
     
     Як хто нівечить Божого храму, того знівечить Бог, бо храм Божий Святий, а храм той - то ви!
     
     Ап. Павла Послання до коринтян 3.17.

     

     Володимир РОЖКО, історик-архівіст
     
     ПОКРОВ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ НАД ПОЛІССЯМ

     Місцеві жителі назву села виводять від слова «буча», яку тут знімала водна стихія, пошкоджуючи селянські оселі, посіви, сіно, худобу, птицю і т. д. Одначе автор вважає, що його походження від готського слова «буши» (кучі), видозміненого в часі на «бучи». Перші писемні згадки про це поселення належать до ХVІ ст., коли воно, як і всі навколишні, належали українським православним князям Пинським, яким селяни відбували різні повинності та платили данину: птицю, рибу, хутра звірів, гриби, ягоди й інше.
     Князі Пинські дбали не лише про безпеку краю, своїх володінь, вони турбувалися і про чистоту людських душ і вибудовували храми Божі, щоб у них яскраво горіла свічка віри Христової, святого українського православ'я. Святині будували з дерева, коштом боголюбивих князів. Наприкінці ХVІ - початку ХVІІ ст. на Острівку, серед заплав річок Прип'яті і Стоходу, було побудовано церкву Св. Миколая. З того часу місце це стало святим, його святість набута молитвами предків, з'явленням тут чудотворного образу Пресвятої Богородиці.
     Народні перекази походження святого чудотворного образа Богородиці пояснюють так: водяна повінь принесла його до Острівка і його знайшли тут місцеві рибалки, які про святиню розповіли князю, а той вирішив побудувати тут церкву і помістити в ній ікону. В часі вірні побачили, що біля неї відбуваються чудесні духовні і фізичні зцілення. Вищою церковною владою це було перевірено і стверджено, що образ має чудодійну силу та занесено його до переліку чудотворних образів глибокого Полісся.
     Образ, без сумніву, італійського походження ХVІ-ХVІІ ст. і, на думку автора, належав римо-католицькій чи руській унійно-православній церкві, про що свідчить його коронування, як також зображення Богородиці не строго класичне, а більш народне. Біля чудотворного образа Божої Матері Бучинської впродовж віків відбувалися зцілення, про що свідчили підвіски з металу і воску, залишені зціленими, як також сама книга обліку фізичних і духовних зцілень, яка зберігалася в святині до 1915 року і зникла разом із церквою в ході запеклих боїв. Про них засвідчують чисельні поховання вбитих воїнів царської і австро-німецької армій як у самому Бучині, так і в навколишніх лісах, зокрема, могила донських козаків у лісі праворуч від дороги до села.
     Одначе святий чудотворний образ вдалося врятувати, і він зайняв знову своє найдостойніше місце у відбудованому храмі в двадцятих роках минулого століття. Сучасна церква Св. Миколая нагадує свою попередницю: трьохнавна, вівтарем на схід, лише дзвіницю збудовано над бабинцем, до того вона була окремо від святині. Над храмом Св. Миколая у Бучині пронеслися криваві буревії Другої світової війни, але святиня вціліла, щоб у ній яскраво горіла свічка віри Христової - святого українського православ'я.
     Зазіхнули на неї на початку шістдесятих років минулого століття місцеві комуністи-атеїсти. 1961 року її знято з реєстрації, незважаючи на протести вірних, влаштовано в ній склад колгоспного майна.
     З постанням незалежної України храм Св. Миколая знову став використовуватися за призначенням, нині вікова святиня належить до УПЦ МП.
     Вірні парафії Св. Миколая в Бучині впродовж віків відчували Святий Покров Богородиці, який зціляв духовних і фізичних хворих, скріплював віру, братолюбіє.
     
     НА ПРОЩУ ДО ЧУДОТВОРНОГО ОБРАЗА
     Про чудотворний образ Божої Матері Бучинської вперше розповів мені два роки тому настоятель церкви Св. Параскеви у с. Морочно о. Павло Дубинець, родом з недалекого від Бучина села Нобель біля однойменного озера над Прип'яттю. Отець Павло є не лише священик, а й добрий знавець і дослідник минулого глибокого Полісся, його зацікавив чудотворний образ Божої Матері Бучинської і він звернувся до мене з листом, в якому було й фото ікони, з проханням дослідити походження святині, бо в моїй обширній праці «Чудотворні ікони Волині і Полісся» (Луцьк, 2002, стор. 351) інформація про неї відсутня.
     Недільного червневого ранку першим бусом їду до Любешова, де мене зустрічає наш студент семінарії Федір Устимчук і ми пішки від хати його старшого брата о. Юрія Устимчука - благочинного УПЦ КП у районі - вирушаємо до Бучина. Брати Устимчуки родом з с. Ветли Любешівського району, з багатодітної свідомої української сім'ї, в якій двоє синів священики - о. Юрій, о. Анатолій УПЦ КП, а двоє найменших - Михайло і Федір - студенти Волинської духовної семінарії. Цю шановану родину знаю давно і пов'язує мене з нею велика християнська любов та мої наукові подорожі до цього регіону глибокого Полісся, під час яких зупиняюся в їх гостинній хаті.
     Дорога в 12 кілометрів до с. Бучин пролягла через ліси, болота, багна. Вона в більшості не мощена, з великими ямами, заповненими водою. Одначе наш настрій бадьорий. Час заповнюємо розмовами. Розповідаю Федору історію навколишніх сіл, парафіяльних храмів, їх будівництво та нищення окупантами землі нашої, місцевими яничарами і перевертнями. На півдорозі нас підбирає авто, і привітні поліщуки, дізнавшись, хто ми і куди йдемо, доповнюють мої знання про цей край.
     Ми на вулицях Бучина. Старі будівлі, серед яких багато вже зачинених і необжитих, дивляться на нас вибитими дверима, вікнами. Шукаємо святиню - храм Св. Миколая, потрапляємо до будинку одиноких та інвалідів. Будівля мурована, одноповерхова, добре доглянута, її насельники показують нам шлях до церкви. По дорозі до неї оглядаємо в східній частині села велику могилу з двома надгробниками: металевим без хреста та кам'яним, напис на якому прочитати неможливо - його стирає невблаганно час. З поховання бачу, що це могили загиблих воїнів у Першій світовій війні під час жорстоких боїв 1915 року на Стоході. На превеликий жаль, вони не доглянуті...
     Греблею вирушаємо до Острівка. У центрі його церква Св. Миколая, дерев'яна, трьохнавна з двоярусною дзвіницею над бабинцем. За вівтарем - могила колишнього її настоятеля о. Іларіона Цирилькевича, похованого 1863 року. Ця могила - також свідчення наявності тут храму в ХІХ ст., який вибудували наші предки коштом благовірних князів Пинських з міцного пущанського дерева навколишніх вікових борів.
     Оглядаємо і знімаємо на плівку святиню, від місцевих парафіян дізнаємося окремі фрагменти її історії, минулого села, місцевості. Зокрема, й про те, що довголітнім настоятелем храму був відомий священик о. Сергій Кульчинський, який не одному з вірних врятував життя від зброї окупантів землі нашої - червоних і коричневих.
     Довго сидимо з Федором на лавочці біля храму, перебираємо думками почуте й побачене. Наша проща до Святині добігає кінця, і ми знову вирушаємо пішки до Любешова, щоб в дорозі, по якій впродовж віків ходили до чудотворного образа Богородиці прочани поклонитися і помолитися Пресвятій Діві, ще раз пережити неповторні хвилини житія та наповнити наші душі духом святощів і глибокої віри. 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.