УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 190 відвідувачів

Теги
церковна журналістика Патріарх Алексій II УГКЦ монастирі та храми України Мазепа Президент Віктор Ющенко постать у Церкві Ющенко Церква і влада Церква і політика розкол в Україні українська християнська культура автокефалія Священний Синод УПЦ церква та політика милосердя секти Києво-Печерська Лавра 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква Католицька Церква діаспора УПЦ КП Вселенський Патріархат церква і суспільство Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) педагогіка забобони Предстоятелі Помісних Церков молодь Церква і медицина іконопис вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор Доброчинність конфлікти шляхи єднання краєзнавство






Рейтинг@Mail.ru






«Главред» (Україна): Любомир Гузар: «Закид щодо неможливості зустрічі між Папою Римським і патріархом Московським повторюють безліч разів»



«Главред» (Україна), Наталія Лебідь, журнал «Главред», 09.02.10 (скорочено)

Владико, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Іларіон заявив нещодавно, що «головною перешкодою для зустрічі патріарха Московського і Всія Русі з Папою Римським є ситуація на заході України». Він вмотивував це тим, що буцімто 500 православних парафій на заході України були передані УГКЦ. Чи мала місце така ситуація?

Цей закид щодо неможливості зустрічі між Папою Римським і патріархом Московським повторюють безліч разів. Останнім часом – взагалі доволі інтенсивно і часто. І в цьому немає нічого нового. Бо й за попереднього патріарха те саме говорили. Давайте повернемось до історії. У 1946 році радянський уряд за наказом Сталіна вирішив ліквідувати нашу Церкву. Для цього організували і провели псевдособор, де було інсценізовано діяльність ініціативної групи, яка нібито запропонувала відректися від Берестейської унії і повернутися до лона «матірної» Російської православної церкви. Священики, зігнані насильно до храму Святого Юра, проголосували за те, що вони цю пропозицію приймають. А єпископи наші були вже рік як заарештовані. Тобто жодний наш єпископ не брав участі у цьому заході. Саме тому ми його називаємо «псевдособором». Після цього зібрання почалася ліквідація Церкви, і сталося так, що наші храми було передано Московському патріархату. В 1989 році радянський уряд дозволив знову реєструвати греко-католицькі громади...

Не без втручання Риму, наскільки про це відомо...

Тодішній президент СРСР Горбачов поїхав до Папи Іоанна Павла ІІ і знав, що у Римі йому поставлять питання: а що з греко-католиками? Тож радянський уряд десь за тиждень перед відвідинами видав ту директиву щодо реєстрації. Але що сталося? Якщо люди у якійсь громаді казали, що хочуть залишатися у православній церкві, їх не перереєстровували. А близько тисячі громад одразу сказали про те, що хочуть повернутися до греко-католицької церкви. Були місцевості, де громади поділилися. Подекуди почалися конфлікти, нерідко інспіровані місцевими партійними ідеологами, що ставили собі за мету за будь-яку ціну перешкодити процесу відродження нашої Церкви. Ці конфлікти були доволі драстичними, прикрими, доходило навіть до кровопролиття – билися люди у церквах. Почали шукати розв’язку, інколи знаходили її, почергово використовуючи один і той самий храм. Сьогодні число конфліктних місцевостей є мінімальним, бо там, де були конфлікти, почали будувати другу церкву. Попри все слід підкреслити, що твердження про те, що греко-католики буцімто відібрали насильно православні церкви, є абсолютно неправдивими. Вони просто повернули їх до власника. І ми в листах до високопоставлених осіб зазначаємо, що такі твердження почули, але де тому докази, що це – ваші храми? Прошу, нехай хтось дасть тому докази – завірені, достовірні, бо ми таких не знаємо.

Може, варто було б зустрітися з патріархом Кирилом і все йому пояснити? Чи така зустріч неможлива?

Ми залюбки зустрічались би на добросусідській базі. Але існують деякі труднощі. Якщо патріарх не може з Папою зустрітися, як він може зустрітися зі мною? Ми відкриті для зустрічі, для розмов, але без публічних, розтрублених по цілий світ закидів, що не мають доказів. Бо інакше дуже тяжко зібратися для якоїсь розумної спокійної розмови.

 

«Я не маю жодної претензії до того, щоб глава єдиної помісної церкви походив з греко-католиків: православних більше»

І не тільки для розмови. За таких умов взагалі важко починати будь-яку спільну справу. Тому я й не розумію, про яку єдину помісну церкву може йтися, якщо тільки між греко-католиками та православними Московського патріархату існують претензії, образи тощо. Але давайте спочатку уточнимо дефініції: що вкладаєте в поняття «єдина помісна церква» особисто ви?

Дивіться: Ісус Христос створив єдину церкву. Ми всі кажемо: вірую в єдину, святу, соборну і апостольську церкву. Через наші людські немочі, через наш гріх ми поділилися на безліч різних частин: є католики, є православні, є протестанти – всі вони християни... Остаточний ідеал – у тому, аби ми усі повернулися до первісної єдності. Ця єдність не мусить бути одноманітністю. Ми розійшлися між собою: хтось ближче, хтось далі. Ми є дуже близькими з православними, і досить далекими – з протестантами, хоча і з ними спілкуємось на підставі хоча б того, що читаємо одну й ту саму Біблію і хочемо поводитися одне з одним як брати. Тим паче, ми є близькими з українськими православними – маємо спільне хрещення з часів святого Володимира. Шлях до єдності не є легким – різні нарости ускладнюють нам просування впродовж століть. Є різні стереотипи, які нам накинули, але це можна подолати при наявності доброї волі. Ми, власне, не є чотирма окремими церквами, ми є чотирма гілками однієї церкви. Як виглядатиме наново об’єднана церква? Напевно, що не так, як за часів Володимира, але ми ще не знаємо, як вона виглядатиме, ми тільки мріємо, щоб вона була єдиною. Якісь розв’язки ми знайдемо...

І все таки: які розв’язки ви сподіваєтеся знайти? Коли два вищі навчальні заклади зливаються в один, вони проходять певний момент уніфікації. Їх, зрештою, очолює один ректор. Якщо відштовхнутися від цього прикладу, давайте хоча б висвітлимо «керівне» питання: хто може посісти престол об’єднаної церкви?

Ми на сьогодні маємо практично чотирьох предстоятелів – митрополита Володимира, патріарха Філарета, митрополита Мефодія і мене (глави – відповідно – УПЦ МП, УПЦ КП, автокефальної та греко-католицької церков. – Авт.). Якби ми насправді знайшли дорогу до єдності, то тільки один із нас був би предстоятелем. Кого оберуть? Я не маю жодної претензії, щоб глава церкви походив з греко-католиків, православних більше... Ми вийшли з однієї історії, маємо ту саму мову, іконопис, музику, у нас безліч спільного, і ми маємо бути свідомі цього. Існують труднощі суто людського характеру, які необхідно подолати. Щодо прикладу, який ви подаєте. Провід буде той самий, тільки він буде вже не на лівому березі, не у Володимирському, чи Успенському соборах, а сидітиме він у святій Софії, бо то є наша церква, наша спільна церква, наша мати.

Це – чудова перспектива, але важко повірити у єднання вашої церкви з Московським патріархатом, який вперто називає греко-католиків «уніатами», а Київському патріархату взагалі донедавна відмовляв у праві на існування. Які можуть бути шляхи подолання розбіжностей між людьми, які вперто не чують одне одного?

От ви зараз чудово сказали: ми ще не чуємо одне одного, але все є можливим, коли ми хотітимемо цього. Буває так, що люди сваряться. От розсварилися брати: батьки їм залишили спадщину, а вони через неї затіяли чвари. Але минає час, і вони кажуть: чекайте, але ж ми брати, то що, ми будемо і надалі ворогувати? Примирімося! Жиймо разом, будьмо разом. Для нас надзвичайно важливим є перш за все налагоджувати щораз тісніші братерські зв’язки з Церквами-Сестрами Володимирового Хрещення в Україні, а вже тоді спільно міркуватимемо, як вибудовувати наші стосунки з іншими християнськими центрами. Чи це є можливим? Я думаю, що так. Але на це потрібна добра воля усіх.

Гаразд, Владико, дозвольте запитати про інше. Преса розтиражувала вашу заяву щодо того, що ви залишаєте престол УГКЦ. Це так і є?

Ні, я сказав так: краще передати теплою рукою. Бо передати владу можна по-різному. Можна вмерти, і тоді потрібен наступник. Можна тяжко захворіти, й тоді хтось мусить прийти і посісти твоє місце. А можна спокійно, добровільно – крок за кроком – передати уряд (йдеться про керування церквою – Авт.). Люди в моєму віці чомусь мають схильність або вмирати, або хворіти (сміється). То чому не передати уряд спокійно? Це ж не означає втекти від церкви... Я не є незаступимим, напевно, є ліпші від мене. І мені від того буде спокійно. Бо я вже не молодий, і безліч речей мені дається важко. Є певний досвід, це правда, але з урядом пов’язані обов’язки, які мені вже тяжко сповняти, а далі буде ще тяжче. Тож я хотів би передати уряд, а сам – робити щось інше, помагати в церкві, бо в печері я не ховатимусь. А навіть якби я пішов у печеру, то це також є добрим – молився би цілий день за церкву.

Ви думали про кандидатуру наступника?

Ні, конкретно про кандидатуру не думав. То обирає Синод, є певна процедура, а я нікого не обираю...

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.