УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 116 відвідувачів

Теги
Священний Синод УПЦ діаспора Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II вибори УПЦ КП молодь секти розкол в Україні постать у Церкві монастирі та храми України Вселенський Патріархат Католицька Церква шляхи єднання іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство Предстоятелі Помісних Церков Києво-Печерська Лавра церква та політика автокефалія педагогіка Церква і медицина комуністи та Церква Мазепа УГКЦ конфлікти милосердя Церква і політика церква і суспільство Ющенко Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі українська християнська культура Археологія та реставрація Доброчинність забобони Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Релігія в Україні»: "Українська Церква – достатньо велика та канонічно розвинута..." Інтерв'ю з предстоятелем УАПЦ Мефодієм (Кудряковим)



«Релігія в Україні», 29.12.09

КОР.: Собор 26 серпня одностайно ухвалив Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія, де міститься прохання взяти УАПЦ під свій омофор. Чому Ваша Церква шукає єдності з Константинополем  і не шукає її з Київським Патріархатом?

Наша мета не лише досягти формальної єдності українського православ’я, але і його молитовного та євхаристійного єднання зі вселенським православ’ям. Патріарх Філарет пропонує Українській Церкві адміністративний шлях єднання. На його думку, головне – це досягти адміністративної єдності.  Він вважає, що головне – розбудувати структуру Церкви, а її визнання, це, мовляв, справа «технічна», прийде час – визнають, власне кажучи, будуть змушені самою історією визнати. На думку єпископату нашої Церкви, об’єднання мусить мати не соціологічний, а канонічний характер. Для нас головне – віднайдення співпричастя зі вселенським православ’ям.

КОР.:  Але таке співпричастя можливе і у лоні УПЦ. Чому ж тоді УАПЦ не бажає приєднатися до УПЦ?

Наша Церква не розглядає сьогодні можливості „приєднання”. УПЦ дійсно перебуває у єдності зі світовим православ’ям. Перш ніж розглядати варіанти об’єднання наших церковних структур, ми маємо визначитися щодо канонічного статусу Церкви. УАПЦ готова до компромісу.  Проте цей компроміс не може полягати у приєднанні нашої Церкви до УПЦ на основі її чинного статусу.

КОР.: Чому?

Тому що в православному церковному диптиху немає сьогодні такої Церкви, як УПЦ. Вона не є присутньою ані в диптиху РПЦ, ані в диптиху Вселенського Патріархату.

КОР.:  А хіба це так важливо?

Без сумніву. Присутність у диптиху – це одна з головних ознак канонічної самостійності Церкви. Я, звичайно, не люблю паралелей між державним та церковним життям, бо вони часто неточні. Але цього разу дозволю собі провести таку паралель: присутність у диптиху – це як міжнародне визнання держави.

КОР.: А чому тоді УПЦ немає у диптиху? Ви хочете сказати, що її не визнають?

Чому ж не визнають. Визнають, але як сукупність єпархій РПЦ на території України. А ми не вважаємо за можливе приєднуватися до „сукупності єпархій РПЦ на території Україні. Українська Церква – достатньо велика та канонічно розвинута, щоб мати помісний статус та займати своє місце у диптиху.

КОР.: Цебто, на Вашу думку, присутність у диптиху – це головний аспект помісності?

В українському випадку – так. УПЦ користується великим обсягом прав. І Митрополит Володимир недаремно говорить про те, що за сукупністю цих прав УПЦ фактично тотожна сьогодні Помісній Церкві. Але головна проблема цієї Церкви в тому, що її права закріплено в різних канонічних документах РПЦ. Тобто ці права нічим не гарантовано, крім внутрішньої документації Московського Патріархату. Сьогодні ці права є. А завтра їх може вже не бути. Невипадково в УПЦ є як прихильники автокефалії, так і ті владики, що хочуть повернути УПЦ статус Екзархату. Повернення до Екзархату – це шлях у нікуди. І доки така можливість для подальшої долі УПЦ існує – говорити про наше об’єднання не актуально. Відновлення єдності може відбутися виключно на основі помісного статусу, головною ознакою якого має бути внесення Української Церкви до диптиху.

КОР.: Але Ви готові приєднуватися до Вселенського Патріархату і не готові об’єднуватися з Церквою, яка живе поруч з Вами? Вам не здається, що це нелогічно?


Коли б УАПЦ в принципі не бажала об’єднатися з УПЦ, то наші Церкви не перебували б у діалозі, а мета цього діалогу не була визначена як відновлення єдності українського православ’я. Йдеться не про загальне бажання, а про конкретні умови. Головна проблема УПЦ – невизначеність її статусу та намагання імперських кіл Росії використовувати цю Церкву в якості інструменту впливу.

„ПРОТЕСТНІ НАСТРОЇ ВРЕШТІ-РЕШТ МОЖУТЬ ВИВЕСТИ КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ ЗА МЕЖІ ПРАВОСЛАВНОЇ ТРАДИЦІЇ, ПЕРЕТВОРИТИ ЙОГО НА СУТО НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕРКОВНИЙ ПРОЕКТ НА ВЗІРЕЦЬ ВІРМЕНСЬКОЇ АПОСТОЛЬСЬКОЇ ЦЕРКВИ”

Патріарх Філарет – це впливова постать в українському православ’ї. Однак, на жаль, ця постать не може сьогодні бути уособленням церковної єдності. Філарет – це тип церковного діяча-політика. А Українська Церква сьогодні потребує на інше – на особу, яка би могла діяти жертовно, як пастир, а не політик. Політика Філарета – це політика тиску. Це – суто політична позиція. Частково це правда. Як казав колись Святіший Патріарх Мстислав, „визнайте себе самі...”. Але цей принцип не можна абсолютизувати. Церква дійсно може вижити в ситуації канонічної ізоляції. Але лише за однієї умови: якщо вона не відійде від догматичного та канонічного передання святого православ’я. Що ж стосується УПЦ КП, то вона вже неодноразово в своїй історії переживала періоди гострого конфлікту з Константинополем. І знаменно, що кожного разу, коли стосунки між ним та Вселенським Патріархатом загострювалися, позиція Київського Патріархату зазнавала еволюції в бік ізоляціонізму. Це – дуже небезпечне явище. Адже колись, необхідність „виправдатися” в тому, чому Київський Патріархат не визнається вселенським православ’ям, може призвести Філарета або його наступників до заперечення істинності та канонічної чинності вселенського православ’я. Це – природна реакція соціальної групи, права якої, так би мовити, порушуються. Однак такі „протестні” настрої врешті-решт можуть вивести Київський Патріархат за межі православної традиції, перетворити його на суто національний церковний проект на взірець Вірменської Апостольської Церкви. Заклики до такої еволюції УПЦ-КП вже лунали. Прикладом такого підходу може служити книга діячки УПЦ-КП в Америці Оксани Хомчук „Церква поза церковною огорожею”. Ідеологія Хомчук – ідеологія суто національна. Але в головній проблемі сучасного автокефального руху – канонічній ізоляції – Хомчук бачить передумову для будівництва власної національної Церкви, яка б знаходилася „за межами” сучасного православного світу. Логіка Хомчук наступна. Якщо світові столиці Православ’я відвертаються від Української Церкви, то вона в свою чергу також має змінити орієнтири. Тобто відмовитися від бажання здобути визнання Помісних Православних Церков та здійснити свій церковний проект цілком самостійно, так, ніби, «офіційного» православ’я не існує.

Мене часто питають – а що таке етнофілетизм, від якого відмовилася УАПЦ. І чи варто було це робити, чи часом не відмовилася УАПЦ разом з етнофілетизмом і від засад патріотизму. На мою думку, ідеологія Хомчук – це і є яскравий приклад етнофілетизму. Цієї ж ідеології відверто дотримується інший діяч Київського Патріархату – мистецтвознавець Дмитро Степовик, якому Київський Патріархат надав звання „доктора церковних наук”. Побутують подібні ідеї і серед духовенства УПЦ КП...

„ФІЛАРЕТ ПОМИЛЯЄТЬСЯ, КОЛИ ВВАЖАЄ, ЩО ЙОГО ЦЕРКВА МОЖЕ БУТИ САМОДОСТАТНЬОЮ”

Про що це свідчить? Якщо такі настрої існують в УПЦ КП вже сьогодні, коли минуло лише 17 років після початку розколу, то що може трапитися з цією церковною групою через десятки років ізоляції? Чи не сформується до того часу всередині УПЦ КП така система богословських поглядів, яка буде несумісною з вірою та богослов’ям вселенської Церкви?

Патріарх Філарет певний, що його церква може проіснувати в ізоляції ще 100 років. А на мою думку, через 100 років ізоляції від вселенського православ’я Київський Патріархат перетвориться вже на щось остаточно відрубне від помісних Православних Церков.

Ізоляція – це не лише штучний стан. Це протиприродній для Церкви стан. На мою думку, така орієнтація – це фатальна помилка. Філарет помиляється, коли вважає, що його Церква може бути самодостатньою. Як невід’ємна частина вселенського православ’я, вона має перебувати в постійному спілкуванні з іншими Православними Церквами. Коли ж спілкування обривається, то Церква живе в стані «особливої небезпеки».

Патріарх Філарет вважає, що сьогодні треба розбудовувати єдину автокефальну Українську Церкву без Москви та Константинополя. А коли йому вказують на те, що в такому випадку Церква не буде мати євхаристійного спілкування з іншими помісними Церквами, він визнає: «так, якийсь час не матиме, і це дуже зле». Але водночас Філарет пояснює, що євхаристійне спілкування його вірним і не дуже потрібно. «Подивіться, – каже патріарх Філарет – якщо ви приходите до храму, то ви приходите до Христа, чи в храм якогось там патріархату? Ви сповідуєтеся в гріхах, отримуєте відпущення їх, причащаєтеся святих Таїн Христових. Хто Вам потрібен у храмі – патріарх чи Христос? Якщо Ви маєте Христа, то вже більше Ви нікого не потребуєте». Наведений приклад – це богословська інсинуація, розрахована на людину, яка не має богословської освіти і мислить як споживач. Дійсно, ми шукаємо в Церкві не ієрархів, а Христа. Але формальне визнання православної віри та церковної традиції ще не робить церковну структуру православною. Вона ще має перебувати в євхаристійній єдності з помісними Православними Церквами.  Інакше, спираючись на логіку Філарета, претендувати на те, що вона є невід’ємною частиною православ’я, може будь-яка сектантська церковна група, що формальна додержується православного віровчення та обряду. Наприклад, група так званого київського патріарха Олега (Мойсея) Кулика. Його псевдоцерква теж має храми та священиків. Що ж, згідно з логікою Філарета, там можна причащатися? Церква Мойсея насправді «не церква», а його священики – «не священики», скаже Філарет. А я хочу його спитати – хто саме та основі яких критеріїв має визнавати, яка церковна група є Церквою, а де повнота церковності зникає? За нормальної ситуації критерієм є життєва єдність з повнотою православної Церкви, що виявляє себе не у лише у самоідентифікації єпископату, але й у тому, чи перебуває він у євхаристійному та молитовному спілкуванні з єпископатом вселенської Православної Церкви.

„ВЧИНОК ФІЛАРЕТА, ЯКИЙ САМОВІЛЬНО ЗМІНИВ ПРАВОСЛАВНИЙ ДИПТИХ, – ЦЕ НЕ ПАТРІАРШИЙ ВЧИНОК”

«Євхаристія одна», стверджує патріарх Філарет. «І навіть якщо ми тепер не служимо разом, все одно ми, звершуючи Євхаристію згідно з заповіддю Христовою і так, як навчає Православна Церква, маємо єднання у Христі». Таким чином, виходить, що зв'язок між Церквами має лише містичний характер і ніяк життєво не виявлений. Патріарх Філарет каже про те, що здійснює Євхаристію, «згідно з заповіддю Христа та так, як навчає Православна Церква». Але заповідь Христа та церковне Передання має не лише літургійний характер, йдеться не лише про зовнішню форму звершення Літургії.

Згідно з заповіддю Христа, Євхаристія має звершуватися у єдності – як свідчення єдності християн та як спосіб осягнення цієї єдності. Але патріарх Філарет не звершує євхаристію таким чином, щоб вона була виявленням єдності. Звернуть увагу на те, яку форму поминання першоієрархів на Великому вході вживає Філарет? Чи поминає він повністю диптих патріархів? Ні. Як відомо, він не поминає ані Болгарського, ані Московського патріархів. Чому? Спочилого Патріарха Олексія II Філарет не поминав, бо вважав його винуватцем розколу в українському православ’ї. Очевидно, що й патріарха Кирила спіткала ця сама вдача. А патріарха болгарського Максима Філарет не поминає, бо у липні 1996 року він брав участь у інтронізації «паралельного» та «альтернативного» до Святішого Максима «патріарха Пимена».

Хто дав патріарху Філарету право змінювати загальноцерковний диптих? Гаразд, патріарх Олексій та його наступник з його точки зору завинили перед Філаретом. Але хіба вони існують самі по собі? Хіба патріарх Олексій або його наступник Кирил не є законними першоієрархами Російської Православної Церкви? Те ж саме стосується і Болгарської Церкви. Хто дав патріарху Філарету право не поминати законного главу Болгарської Церкви? Поминання першоієрархів на Великому Вході – це не формальна «дипломатична процедура». Це літургічний акт, яким місцева Православна Церква засвідчує свою єдність з іншими помісними Церквами. І коли з диптиху викреслюються імена одного або декількох глав Помісних Церков, які неухильно сповідують православну віру та законно обрані на свою посаду, – то це не лише акт свавілля. Це – ознака небажання спілкуватися у Євхаристії з повнотою Церкви. Ознака того, що першоієрарх не може переступити через особисті почуття та амбіції… Я можу зрозуміти психологічні мотиви Філарета, коли він відмовляється поминати Московського Патріарха. Патріарх Олексій II був ієрархом, який приймав остаточне рішення про канонічні санкції щодо Філарета. А нинішній Патріарх Кирил – головним ідеологом цього рішення.

І саме соборним рішенням цієї Церкви на Філарета було накладено анафему. Але вчинок Філарета, який самовільно змінив православний диптих, – це не патріарший вчинок. Патріарх – це особа, що має об’єднувати, а не навпаки роз’єднувати. У цьому сенс його служіння. А коли патріарх самовільно, без рішень архієрейського собору своєї Церкви змінює диптих – то це вчинок людини, яка не змогла піднестися над особистими почуттями, над особистою амбіцією. Адже ані особиста справа Філарета, ані позиція єпископату Московського Патріархату не є підставою для того, щоб відмовитися від спілкування з цією Церквою, і, зокрема, викреслити ім’я її предстоятеля з диптиху.

Дії Філарета тут позбавлені логіки, парадоксальні. Адже свого часу, у період між тим як Філарета було позбавлено сану та до «об’єднання» з частиною УАПЦ, він продовжував поминати Патріарха Олексія як свого першоієрарха. Мені згадується, що цей факт обурював спочилого патріарха Володимира (Романюка). Він міркував уголос – цікаво, а до якої Помісної Церкви на той час належав Філарет? Якщо до Церкви Патріарха Московського, якого він тоді згадував як свого патріарха, то слід визнати, що на той час він перебував у Церкві, всі канонічні органи якої, крім нього самого, вважали його особою, яку позбавлено священного сану. Якщо до Київського Патріархату, то тоді її ще не було створено, і Філарет не перебував у спілкуванні з її предстоятелем Патріархом Мстиславом. 

Українська Автокефальна Православна Церква робить все, від нас залежне, щоб подолати ізоляцію. Позиція УПЦ КП протилежна.
 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.