УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
конфлікти Священний Синод УПЦ УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква педагогіка Предстоятелі Помісних Церков забобони Ющенко секти церква та політика постать у Церкві Церква і влада Президент Віктор Ющенко Церква і медицина Вселенський Патріархат краєзнавство українська християнська культура Мазепа Католицька Церква УПЦ КП автокефалія Києво-Печерська Лавра 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство Церква і політика розкол в Україні милосердя іконопис Патріарх Алексій II Голодомор молодь Доброчинність вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну Археологія та реставрація церковна журналістика монастирі та храми України діаспора шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






«Волинський інформаційний портал»: Єпископ РКЦ Маркіян (Трофим’як): РКЦ стає інтегральною частиною українського суспільства



«Волинський інформаційний портал», Ірина Семенюк, 25.12.2009 (уривки)

Як РКЦ сьогодні почуває себе в нашій державі і на Волині зокрема, ведемо мову з одним із найавторитетніших релігійних діячів в Україні, головою Всеукраїнської Ради Церков, єпископом-ординарієм Луцької дієцезії РКЦ Маркіяном Трофим’яком.

– ... Ви згадували за Всеукраїнську Раду Церков, де нині головуєте. Чи відчувається на засіданнях політизація певних конфесій?

– Ми головуємо по черзі. Я перейняв керування від головного рабина України Якова Дов Блайха якраз у Єрусалимі у жовтні. Щоб у чиїхось виступах або пропозиціях проявлялося якесь чітке політичне спрямування – такого немає. Ми бачимо, що до Ради Церков належать глави християнських і двох нехристиянських (юдаїзму і мусульман) конфесій. Всі усвідомлюють, що Рада повинна бути нейтральною. І як є проблеми в одній Церкві, то турбуються усі. Наприклад, коли лютерани добивалися, щоб їм віддали культові споруди, або як юдеї просили повернути їм історичну синагогу у Києві ( де тепер кінотеатр), то ми усі підписалися за це. Коли йшлося про те, щоб церковні організації платили за газ по такій ціні, як населення, – звичайно, всі були однодушні. Бо то комусь прийшла «геніальна» думка прирівняти Церкву до бізнесових чи виробничих структур, що заробляють. Таж Церква живе тільки з пожертв, і є одне правило у цивілізованому світі – неприпустимо двічі накладати податок на заробітну плату. А тут виходить подвійне оподаткування: люди заплатили податок і тепер добровільно жертвують на Церкву, яка знову мусить із того платити податок. Це абсурд, і нам врешті вдалося добитися, щоб платити за всі енергоносії на рівні з мирянами. Ми не гріємо приміщення тільки для себе. Я можу вдягнутися дуже тепло і правити (усе життя я відправляв у неопалюваних храмах), але ті люди, які приходять до нас, мають право на комфортні умови перебування у храмі.

– Нещодавно комітет Верховної Ради з питань науки і освіти відмовив Всеукраїнській Раді Церков у проханні засновувати навчальні заклади державного стандарту. Виникає тоді питання, наскільки авторитетною є ВРЦ?

– Питання в іншому: чи існує якийсь авторитет для влади? Не можна сказати, що нам відмовили остаточно. Дійшло до абсурду – приватні школи можна засновувати, а церковні – ні. Нам тлумачать весь час, що Церкви занадто поділені, тому існування церковних шкіл ще більше поглибить поділ суспільства. Це неправда: суспільство дійсно поділене, але не ми його поділили. Якраз саме Церкви шукають дороги поєднання. І, напевне, ті школи, що існували б при церквах, жодного поділу не принесуть. Християнська етика у нас є одна й та сама, істини віри для традиційних Православної і Католицької Церков практично ті ж самі. Дещо відрізняються інші конфесії, але й вони теж навчають добра, злагоди, справедливості. Ніхто ніколи не закликає до насильства, всі Церкви говорять одним голосом.

Щодо авторитету, то його треба здобути. ВРЦ офіційно всього має 11 років, але існує довше. У мене перша думка про створення чогось такого виникла у 1991 році. Ми говорили про цю можливість з патріархом Філаретом, і вже у 1992 році зустрічалося кілька конфесій, потім щораз більшим ставало наше коло. Зрештою воно трансформувалося у Всеукраїнську Раду Церков. Час її існування невеликий, до того ж пам’ятаймо, що у нашій молодій країні працюють дуже різні структури, далекі від поняття демократії. Часто ще радянські стереотипи переважають у мисленні багатьох державних мужів. Наївно думати, що ВРЦ матиме серед них великий авторитет, але вона має його серед священнослужителів та вірних. Великий інтерес викликають відозви Ради Церков, наприклад, нещодавня з них до водіїв викликала надзвичайно широкий резонанс, і я сам здивувався, що вона мала такий відгук. Думаю, це свідчить про ріст значення ВРЦ. Догматичні різниці не перешкоджають нам у важливих питаннях, які торкаються життя у загальному Церкви. Така організація може викликати заздрість навіть у найбільших європейських держав, тому що в жодній з них чогось значення схожого за рангом і значенням немає...

– Так сталося історично, що Луцька дієцезії займає територію більшу, ніж Волинська область. Як показують її розвиток статистичні дані?

– Тут можна помилитися, бо потрібно шукати якийсь вихідний пункт до порівняння. Якщо на території Львівської дієцезії за часів Радянського Союзу уціліло 13 храмів, то у Луцькій не діяв жоден костел, всі були закриті. У Галичині підстави віри трішки інші: пам’ятаймо, що вона входила до складу Австро-Угорщини, Польщі. Тому так чи інакше Католицька Церква могла там динамічно розвиватися. Волинь свого часу була під домінуванням російського царя, і це наклало свій відбиток. Зокрема, 170 років тому зовсім знищено Греко-Католицьку Церкву, а у Галичині вона існувала аж до приходу радянської влади. Звідси велика різниця і в ментальності галичан та волинян, нічого дивного в цьому немає.

Луцька дієцезія колись була дуже велика, вже тепер вона менша. Зараз до неї належать тільки дві області – Волинська і Рівненська. Колись дієцезія сягала аж під Житомир (є така місцевість Новий Завод), але коли прийшли більшовики, то вона обмежилась кордоном «червоної» України. Охоплювала вона й простори, які зараз розташовані у Польщі, зокрема, частина дієцезій Седлецької, Ломжинської і Дрогічинської.

Територіально теперішня Луцька дієцезія немала, але якщо взяти кількість самих віруючих і число храмів, то нас не є так багато. Тому що пам’ятаймо: пройшла війна, 1943 рік наклав свій дуже трагічний відбиток і кількість римо-католиків дуже зменшилася. У будь-якому випадку ми ніколи не йшли за тим, що нас статистично є багато. Йдеться про якість нашої віри, наше ставлення до Церкви, до інших Церков. І тут навіть можемо похвалитися. Нам вдалося уникнути релігійних дуже болісних конфліктів, що ділили народ і сім’ї – і тут, і у Галичині –хоча нерідко доводилося йти на жертви. Вдалося зберегти добрі стосунки з усіма гілками і християнства, і з юдейськими громадами, і з мусульманами. І ми завжди йдемо на всі їхні зустрічі, тому що життя накладає просто таку потребу пошуку спільної мови між релігіями. Я скажу, що Всеукраїнська Рада Церков дуже сприяє цьому.

На даний момент у Луцькій дієцезії нормально функціонує 33 парафії, найбільші з них – у Луцьку і Рівному. Є 20 священиків, вони доїжджають до деяких парафій. Люди всюди є люди, чи їх є більше, чи менше, ми однаково служимо усім, тому священик поїде і до кількох осіб. Як пригадую радянські часи, коли був сам на кілька областей, я систематично доїжджав до Надвірної (це місцевість у Карпатах), де було двоє парафіян, а як хтось із них помер, то все одно їхав до одного, хоч то від Кременця досить далеко.

– Коли нарешті зазвучать дзвони у кафедральному костелі?

– Повірте, мені не раз сниться, що у нас звучать дзвони. Був момент, здавалося, ми це зробимо. Та прийшли якісь фінансові клопоти і довелось справу відсунути, бо є потреби, що вимагають нагального рішення, наприклад, накриття даху. Хотілося б мати дзвони, але це вже предмет розкоші для нас. Маємо тепер один дзвін, який освятив Папа у Львові, він найменший із усіх, що повинні тут висіти.

– А чи вистачає храмів? Як взагалі йде процес передачі державою культових споруд колишнім власникам?

– Якщо брати Луцьку дієцезію, то майже всі питання практично вирішені. По Луцьку залишається справа каплиці біля меморіалу. Вона римсько-католицька, і ми добивалися, аби її нам віддали. Поки що там розташований так званий Дім жалоби, хоча він не має сенсу існування, бо практично 90% похоронів відбувається у храмах. Є болісне питання у Цумані, де у храмі розмістився Будинок культури, а ми відправляємо у бічній прибудові. Там відбуваються танці та гульби, і це для нас дуже прикро. Але що ж зробити? По Україні є проблеми й у Львівській архидієцезії, де храми ще не віддані. Весь час точиться боротьба у Дніпропетровську, де костел нібито викупила американська фірма і почала просто його розбирати. Вдалося припинити той процес, і всі судові інстанції признали, що все-таки святиню треба віддати прихожанам. Однак знову та фірма подала апеляцію, вважаючи, що вона купила храм і може робити з ним, що хоче.

У Луцькій дієцезії майже при всіх парафіях є храми. У маленькому селі Купіль на Рівненщині відправляється Літургія у звичайній хаті, облаштованій під каплицю. У костелі Володимира-Волинського чудово зберігся навіть вівтар, хіба бракує, здається, двох фігур. Поки що органний зал займає дуже гарний неоготичний костел у Рівному, а ми відправляємо у гарнізонному костелі. Хотілося би надіятися, що й там проблема вирішиться. Збереглися гарні храми у Здолбунові, Рожищах, Маневичах. Набагато більше клопоту з одним із найгарніших костелів Речі Посполитої – відомою Олицькою колегіатою. Цей грандіозний собор, збудований з прекрасним відчуттям пропорцій і стилю, міг би зайняти одне з чільних місць серед архітектурних пам’яток України. Що можемо, то робимо там: він більше не руйнується, накритий дах, вікна засклені, всередині поволі триває інвентаризація. Приїжджають польські студенти, роблять докладні виміри, необхідні для подальшої реставрації. Поки що їхню діяльність оплачує Польща і, думаю, у майбутньому вони нам теж допоможуть. Ми плануємо там провести реставраційні роботи, але вони вимагають величезних коштів. Це самим нам не під силу, тому-то справа відкладається на майбутнє. З боку держави поки що ми допомоги не маємо, хоча цей храм посідає значне місце у культурі краю.

У Берестечку костел переданий греко-католицькій громаді – не знаю, чи там відправляються богослужіння. Поки що його ніхто не ремонтує, а він вимагає негайного втручання, бо може будь-коли завалитися, там дуже великі тріщини. Ми ж відправляємо у каплиці на цвинтарі. Ведеться мова про його передачу, але питання ще не вирішене. Ми хотіли би той храм врятувати, але поки що він не наш.

– До речі, яким є Ваше ставлення до таких речей, коли культові споруди передаються іншій конфесії? Наприклад, неподалік кафедрального костелу РКЦ у колишньому католицькому монастирі розміщена семінарія УПЦ МП, монастир УПЦ КП розташувався у Луцькій тюрмі, що теж за часів Речі Посполитою була помешканням монахинь католицького ордену. У Володимирі православним Київського патріархату віддали греко-католицький колегіум, а греко-католикам – лютеранську кірху. Відповідно у Луцьку лютерани туляться у будиночку поруч своєї кірхи, яка тепер належить баптистам. Чи не спровокують подібні факти конфлікти у майбутньому?

– Питання складне. У центрі Луцька давній бернардинський храм і монастир від ХІХ століття слугує як православний собор Святої Трійці. Відомо, що тоді російський цар покарав за польське повстання Католицьку Церкву тим, що практично розігнав усі чернечі згромадження, а храми передав православним. То було давно і повертатися до цього питання було б недоречним. Натомість тепер існує досить недобра практика подібної передачі культових споруд не їхнім законним власникам. На мою думку, вона веде до того, що довгі літа будуть існувати жаль і претензії. Зовсім інакше виглядало б, коли Церква, наприклад, наша, усвідомлюючи, що пропорції змінилися (є храм, але нема вірних), сама б віддала споруду іншій конфесії. Але це мусять вирішувати самостійно Церкви, а не держава. Або ми повертаємось до засади справедливості, або її немає. Кожній релігії треба віддати те, що їй історично належить. А що вона з тим потім зробить – її справа. Ніхто з конфесій не хоче, щоб її храм руйнувався, і ми не хочемо насилу йти там, де нас немає. Якщо десь у селі, де римо-католиків зовсім нема, православні потребуватимуть храму, то зрозуміло, чому б їм не віддати костел?

Закон говорить однозначно, що треба віддавати культові споруди їхнім власникам. Та не один закон гарно виписаний, але якщо брати його втілення в життя, то все виглядає трохи інакше. Ті справи вирішують люди, які, може, не з своєї вини не знають суті релігії й ухвалюють рішення, що є у компетенції тільки єпископів. Так можна створити проблеми, і вже вони створюються, зокрема у Львові чи Перемишлі, де до сьогодні рана кровоточить щодо костелу, який на певний відрізок часу був греко-католицьким кафедральним собором. Шкода, що керівники регіонів допускають такі помилки.

– А яка доля у поруйнованих пам’яток, таких, наприклад, як у селі Кисилин Локачинського району? Чи Церква від них відмовилася і вони залишаються на розсуд держави?

– Ні, ми не відмовилися, і що буде у наших силах, робитимемо. Деколи мусимо звертатися по допомогу до друзів з Польщі, звідки приїжджають спеціалісти найвищого рангу. Польські реставратори у світі дуже цінуються, і поки що я бачу тільки такий шлях, бо Україні мимо доброї волі економічна ситуація не дозволяє знайти кошти, завдяки яким вдалося б привести храми до нормального стану. Що буде з Кисилином, побачимо. Там завалилося усе склепіння, але стіни напрочуд дуже міцні. Біля Рівного у селі Тайкури є прекрасний немалий храм у стилі бароко високого розквіту, і все теж там завалилося, всередині, як у джунглях: кущі й дерева ростуть. Там немає католиків зовсім. Тому ми там нічого не плануємо, а державу стан костелу не обходить...

– Серед парафіян є різні національності?

– Так. У нас якось «притерлося» визначення, що Римсько-Католицька Церква – це польський костел. Давно це вже не так. Переважають українці, і це не означає, що ми «перехоплюємо», «перекуплюємо», «перетягаємо» когось, як то не раз говорять. Ні, у нас такої практики нема, нікого ніколи ми не перетягнули, ні, тим паче, не перекупили, то було би просто негідним. Разом з тим двері у нас відчинені завжди, може прийти кожен, хто побажає. Не тому, щоб відразу стати католиком. Ми завжди говоримо: «Можете приходити до нас, коли хочете, і не конче переходити на католицизм». Можна залишитися собою і тільки приходити, як наш приятель. Чому б ні? Я завжди заохочую наших вірян, щоб вони йшли до православного собору на свята. Ми повинні жити у злагоді. У нас, властиво, є люди, які походять з давніх польських родин, зокрема, багато парафіян із Житомирщини, Вінниччини. Вони з діда-прадіда римо-католики, тільки українізовані. Польське походження давно у них пішло у непам’ять, і вони вважають себе за українців, але приходять до нас.

– На великі свята у костелі читається Євангеліє різними мовами, зважаючи, що серед присутніх можуть бути люди з різних країн. А чи можуть вони тут отримати духовну допомогу, наприклад, висповідатись на рідній мові?

– У нас були такі випадки. У Львові останнім часом у кафедральному соборі, окрім української та польської, ввели меси на латинській і англійській мові, у Києві – помимо цих мов, відправляється ще по-німецьки, по-італійськи, по-французьки (тоді собор робиться «чорним», бо приходить багато негрів). У нас є росіяни, білоруси, литовці, латиші, чехи, словаки, угорці. Це притаманна для Католицької Церкви універсальність. Щодо сповіді, то священик у нас може висповідати хіба на тій мові, яку розуміє. І тоді можна й месу відправити. Наприклад, для німецької спільноти, коли є така потреба, ми із задоволенням можемо провести богослужіння по-німецьки. Поки що ніхто не звертався. Але така можливість є...

– Ви є людиною, яка багато років шукала порозуміння між Церквами. Як міркуєте, у якому випадку можливий міжконфесійний мир? Коли припиняться релігійні суперечки?

– Це може статися дуже швидко. І залежить воно як від доброї волі лідерів Церков, так і віруючих. Але виявляється, що найпростіші процеси вимагають і часу, і не так легко знайти компроміс, що задовольнив би усіх. Але йти на компроміс, у чомусь навіть поступитися заради якогось вищого блага, мусово...

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.