УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 131 відвідувачів






Рейтинг@Mail.ru






«Релігія в Україні»: Українське книговидання: друкарня лаврська, цензура московська, утиски радянські



«Релігія в Україні», Ярослав Швидченко, 30.12.09 - 09.01.10

Від редактора: Публікацію нижчевикладеної статті приурочено до виходу в світ "Часослова". 30 грудня 1616 року можна вважати початком книгодрукування в Києві. Тоді у друкарні Києво-Печерської Лаври вийшло у світ перше видання – «Часослов», що здавна був однією з основних навчальних книжок.

Головними сховищами книжкових скарбів, як рукописних, так і друкованих, були монастирські та церковні бібліотеки.

Якщо монастир володів друкарнею, то частину видань бібліотеки складали власні видання монастиря. Частина книжок купувалась. Решта — накопичувалась завдяки пожертвам та заповітам власників. Серед церковних бібліотек найбільшою була бібліотека Софійського собору. Серед монастирських книгозбірень України найбільш визначною була бібліотека Києво-Печерської лаври. Найдавніша її частина загинула під час пожежі 1718 р. Поряд з монастирськими збірнями відомі бібліотеки при різних школах XVII та VIII ст. — при Київській академії, при Чернігівському та Харківському колегіумах. Бібліотека Київської академії почала складатись ще за Петра Могили. На кінець XVIII ст. в ній було більш як 10000 томів. Але майже всі вони згоріли під час великої пожежі на Подолі в 1780р. Крім бібліотек церковних, монастирських та шкільних, були й приватні бібліотеки. Значну збірку слов’янських, латинських та польських книг мав у XVII ст. П. Могила. До нас дійшли реєстри книг, які він купив у 1632 та 1633 рр. у Варшаві та Кракові. Після його смерті (1646 р.) його бібліотека у кількості 2131 том перейшла до Київської Академії, де і згоріла у 1780 році. Вихованці Київської академії, що працювали в Росії, також володіли значними книжковими зібраннями. Але частина їхніх зібрань потрапила до російських бібліотек. Так, бібліотека Дмитра Ростовського (302 томи) перейшла до Московської Патріаршої бібліотеки. Визначним бібліофілом свого часу був відомий тогочасний письменник Стефан Яворський. Зібрану протягом життя бібліотеку він заповів збудованому на його кошти Кіженському Благовіщенському монастирю. Величезну для свого часу бібліотеку зібрав сучасник С. Яворського Феофан Прокопович. Кількість книг у ній досягла 4000. Ці книги після його смерті (1736 р.) перейшли до Олександро-Невської лаври, а пізніше передані Новгородській семінарії. Таким чином, у XVII—XVIII ст. було чотири види бібліотек: церковні, монастирські, при навчальних закладах, приватні.

У Київській Русі переписування книг було відоме з IX ст. Особливої інтенсивності воно набирає з початку XI ст. Найстародавнішою з відомих рукописних книг давньоруської писемності є Остромирове Євангеліє, переписане в 1056—1057 роках у Києві. Надзвичайно висока майстерність письма і художнього оздоблення цього твору переконливо свідчить, що він не був першою давньоруською рукописною книгою. Другою і третьою з відомих рукописних книг є ізборники Святослава: написаний у Києві в 1073 і переписаний у 1076 році. Під впливом київського книгописання переписування книг почалося також у Чернігові, Луцьку, Львові, Острозі. Якість письма і художнього оформлення рукописної книги в часи середньовіччя досягла надзвичайно високого рівня. Проте рукописних книг було мало, і коштували вони дуже дорого. Тому ними користувалося обмежене коло людей — переважно духівництво та панівні прошарки населення. Розвиток науки і промисловості викликав потребу в швидкому й дешевому способі розмноження книги. Ним і стало книгодрукування.

Друкарство надзвичайно швидко поширювалось по всій Європі. В Італії воно виникло в 1464 р., у Франції — в 1470 р., в Голландії та Угорщині — в 1473 р., в Іспанії — в 1474 р., в Англії — 1480 р., в Данії — в 1482 р., в Португалії — в 1848 р.

Фіоля Швайпольта вважають першим друкарем слов’янських книг кириличним шрифтом. Ним було надруковано 4 книги: Тріодь пісна, Тріодь цвітна, Осьмогласник (Охтоїк) і Часословець. Перші дві датуються 1491 роком. Більшість дослідників вважають Осьмогласник за найпершу слов’янську книгу, друковану кирилицею. Є інформація, що Фіоль Швайпольт видрукував і п’яту книгу — Псалтир, але вона до нашого часу не збереглася.

Багато суперечок виникало навколо питання, якою із слов’янських мов надруковані ці книги, кому належить честь бути народом, мовою якого надруковано першу книгу кирилицею. Іван Огієнко в “Історії українського друкарства” стверджує, що “де Фіоль не був зв’язаний традиційним церковно-слов’янським текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови”. Тобто, на його думку, книги, надруковані Фіолем Швайпольтом, видані українською мовою.

На жаль, діяльність Фіоля Швайпольта закінчилася досить трагічно. В 1491 р. за друкарську діяльність його було заарештовано краківською інквізицією.

Як свідчать історичні джерела, на початку XVI століття у слов’янських народів відчувався великий брак біблійних книжок. Не було видрукувано і повного тексту Біблії. Ф. Скорина вирішив перекласти всю Біблію на тогочасну літературну “руську” мову і видрукувати нею всі біблійні книги. На той час це був грандіозний задум.

Зібравши необхідні рукописи, Ф. Скорина переїхав до Чехії і там наприкінці 1516—на початку 1517 років заснував друкарню. Він переклав усі книги Біблії і в 1517 р. видав перші її томи. Першою книгою, яка була ним надрукована, став Псалтир. На сьогоднішній день збереглися лише 2 його примірники. Серед дослідників цього питання немає єдиної думки щодо кількості книг, видрукуваних Ф. Скориною в Празі. Вони вважають, що всього він надрукував від 20 до 23 книг “Старого Заповіту”. На жаль, усієї Біблії видати не вдалось.

Книги Ф. Скорини були широко відомі, вони поширювались у багатьох слов’янських землях. Але в 1519 р. його робота в Празі припинилась.

Ф. Скорина перевозить свою друкарню до Вільно. Там він заснував типографію. Протягом 1522—1525 рр. у ній надруковано 22 видання. Передусім видавець надрукував “Малу подорожну книжку” — своєрідний комплект із 21 видання. Серед них: Часословець, Псалтир, Акафісти і Канони, Паскалія. Частину Акафістів і Канонів Ф. Скорина склав сам.

У 1525 році Ф. Скорина надрукував Апостол. Ця частина Нового Заповіту була вперше видана кирилічним шрифтом.

Іван Федоров заснував перші друкарні в Росії та в Україні, заклав підвалини постійного книгодрукування в Білорусії. Точна дата його народження невідома. На думку більшості дослідників, народився І. Федоров близько 1510 року. Є припущення, яке підтверджено університетськими записами, що він навчався в Краківському університеті і в 1532 році здобув ступінь бакалавра.

У 50-х — 60-х роках XVI століття І. Федоров — диякон у церкві Ніколи Гостунського в Московському Кремлі. В той же час у Москві діяла так звана анонімна друкарня. Одним з працівників у ній був і І. Федоров. Але її закрили.

Після цього в Москві було створено державну типографію, яку очолив І. Федоров.

1 березня 1564 року з неї вийшла перша книга — Апостол. Видання вважається першою точно датованою московською книгою. Вона мала вишукане оздоблення, її було прикрашено гравійованими по дереву заставками. В післямові розповідалось про заснування друкарні, названо й імена друкарів — Івана Федорова та Петра Мстиславця. Наклад видання був близько 2000. До наших днів збереглося 55 з них.

У серпні — жовтні 1565 року друкар випустив у світ два видання Часовника. Ця книга використовувалась як підручник.

Але діяльність І. Федорова зустріла опір церковної верхівки.

Першодрукарі вимушені були покинути Москву. Нову друкарню заснували в Заблудові у Великому Литовському князівстві. 17 березня 1569 року вийшло у світ Вчительне Євангеліє. На його сторінках було вміщено “Слово” Кирила Туровського, першу друковану пам’ятку давньоруської літератури. В тому ж році П. Мстиславець переїхав до Вільнюса, де за допомогою багатих купців теж заснував друкарню.

І. Федоров залишився в Заблудові і в березні 1570 року випустив Псалтир з Часословцем. Та, внаслідок великих затрат, Г. Ходкевич, завдяки якому було засновано друкарню, вирішив припинити видавничу діяльність. Він запропонував І. Федорову село для господарювання. Першодрукар рішуче відмовився. Він сказав: “Адже не личило мені за оранкою та сівбою своє життя вікувати. Бо маю я замість плуга знаряддя для майстерності рук своїх, замість житніх зерен повинен я духовне насіння розсівати по світі і всім роздавати належну їм духовну поживу.”

В кінці 1572 року друкар переїхав до Львова. Щоб заснувати друкарню, потрібні були чималі кошти. Він звернувся до найбагатших українців міста по допомогу, однак її не отримав.

Гроші йому дали ремісники-українці. В 1573 році він отримав від них позику 700 злотих, що на той час становило величезну суму. (За такі гроші можна було купити кам’яний будинок у центрі міста). У Львові на той час не було ще друкарні. Долаючи величезні труднощі, пов’язані з її створенням, 25 лютого 1573 року І. Федоров почав друкувати Апостол, а 15 лютого 1574 року роботу завершив. Наклад цієї книги був не менше 1000 примірників. Дослідники вважають, що одночасно з Апостолом, а можливо і трохи раніше, почалось друкування Азбуки. Точна дата її виходу невідома. Є припущення, за яким І. Федоров, перед початком роботи над Апостолом, міг друкувати невеличкі брошури й листівки невеликими накладами. Тому що перед тим, як приступити до видання такої великої книги, він мав перевірити устаткування типографії. Дослідники вважають Апостол 1574 року першою точно датованою друкованою в Україні українською книгою. Апостол 1574 року складається з 35 восьмиаркушевих зошитів, тобто 560 сторінок. Заголовки тексту було виконано з гравіювальних форм, що надало особливої витонченості і якості орнаменту. Відомо місцезнаходження 77 примірників Апостола. З них у країнах колишнього СРСР знаходяться 60.

Другою найбільш важливою книгою Івана Федорова, яку надруковано в Львівській друкарні, вважають, Азбуку. Вона — перший слов’янський підручник кирилівським шрифтом. Збереглося лише кілька примірників цієї пам’ятки давньоукраїнського друкарства. Книга складається з 5 восьмиаркушевих зошитів (80 сторінок).

На початку 1576 року І. Федоров переїхав на Волинь — спершу в село Дермань, а згодом до Острогу. Саме в той час в Острозі було засновано слов’яно-греко-латинський колегіум. Цей навчальний заклад настільки перевершив інші українські школи, що нерідко його називали академією. Князь К. Острозький запросив І. Федорова в Острог, дав гроші для створення друкарні.

Праця в четвертій друкарні — Острозькій була найбільш плідною. За неповних чотири роки, з 1578 по 1581, друкар здійснив 5 відомих видань, серед них знаменитої Острозької Біблії. У 1578 році видруковано острозьку Азбуку. Зберігся лише один її примірник. У 1580 році виходять у світ Псалтир та Новий Заповіт. Книга мала 988 сторінок. На сьогодні відомо місцезнаходження 48 ії примірників, 6 з них — у країнах далекого зарубіжжя. Того ж року було надруковано “Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених…” та “Хронологію” Андрія Римши. “Книжка зібрань речей найпотрібніших коротко викладених…” — перший в історії вітчизняної бібліографії абетково-предметний покажчик, за допомогою якого можна швидко знаходити новозаповітні тексти.

Видавничі плани князя Острозького були грандіозними. Він вирішив видрукувати вперше повну слов’янську Біблію. Робота над нею тривала в 1580—1581 рр.

Це видання — один із шедеврів давньоукраїнського друкарства. На старослов’янську мову Біблію повністю переклали в 1499 році в Новгороді. Князь зміг дістати у Москві її переклад. Крім того, щоб ознайомитись із списками в Сербії та Болгарії, туди помандрували І. Федоров з помічниками. Дослідники вважають, що наклад її був не менше 2000 примірників. Книга мала 1256 сторінок. Видання цієї книги стало важливою подією в історії культури східно-слов’янських народів.

У 1582 році І. Федоров знову у Львові. В цей час він займався винахідництвом у галузі військової техніки, створив дослідний зразок розбірної багатоствольної гармати. Планував він і видання нових книжок, серед них Псалтиря. Для того, щоб заснувати власну друкарню, він запропонував кільком німецьким королям придбати його винахід. Але смерть не дозволила здійснити ці задуми. 5 грудня 1583 року І. Федоров помер. Його поховано в Онуфріївському монастирі. На могильній плиті викарбували: “Друкар книг, перед тим небачених.”

Видання першої книги в Києві тісно пов’язане з ім’ям видатного українського православного, церковного і культурного діяча Єлисея Плетенецького.

30 грудня 1616 року в Києві було видано першу книгу (кирилицею) — Часослов.

У 1616—1624 рр. Є. Плетенецький видав 11 значних творів релігійного, історичного та полемічного характеру. Зокрема Антологіон (1619), Номоканон (1620, 1624), Служебник (1620).

Протягом XVI—XVII ст. друкарні засновуються в багатьох містах України. Збільшився випуск нових книжок. Так, Львівська друкарня в 1591—1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька — за 1574—1595 рр. — 18 книг, Київська — за 1615—1630 рр. — 40 книг, серед яких значну частину складали монументальні твори на 500—1500 сторінок.

ПЕРША КИЇВСЬКА ДРУКАРНЯ

Київ відіграв важливу роль у поширенні книгодрукарства, розвитку мистецтва оформлення книг, поліграфічної техніки. В 1615 р. в Києво-Печерській лаврі було засновано типографію, перша друкована книги якої — “Часослов” побачила світ у 1616 році. Протягом короткого часу навколо друкарні утворився гурток вчених, просвітителів, письменників. Активну роль у ньому відігравали Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Тарасій Земка та багато інших.

Книжкову продукцію друкарні Києво-Печерської лаври можна поділити на кілька тематичних напрямів:

1. Церковно-служебна література.

2. Богословська.

3. Навчальна.

4. Світсько-полемічна література та віршовані твори.

Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили “Служебник”, “Псалтир”, “Номоканон”, “Тріодь”, “Акафіст” тощо. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали та відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні було видано ще один значний богословський твір “Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова”. Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Великою популярністю користувалось “Євангеліє вчительне” (1637 р.) — збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.

Лаврська друкарня видавала і навчальні книги. Поряд з “Часословом” друкарня видала “Лексікон слав’янороскій”, який уклав Памва Беринда.

Більшість видань друкарні виходило давньослов’янською мовою, але друкувались книги й іншими мовами.

Видання Києво-Печерської друкарні відзначались високою поліграфічною технікою. Більшість з них, особливо богословські твори, видавались в аркуш. Такі книги мали парадний вигляд, а, отже, і коштували дорого. Книги, які були розраховані на більш масовий вжиток — “Часослов”, “Псалтир”, “Лексікон”, віршована література друкувалась в піваркуша. Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги. Крім назви книги, на ньому зазначались рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщувались герб меценатів, які матеріально підтримували друкарню, і вірші, котрі тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

Текст книги друкувався в рамці, іноді орнаментованій. Сторінки оформлялись заставками, кінцівками. Лаврські видавці намагались яскраво оформити сам текст. Вони використовували двоколірний друк — чорною та червоною фарбами, різноманітність шрифтів.

Оправу лаврських видань виготовляли з дощечок, обтягнутих шкірою, прикрашених тисненням, рамкою з орнаментом, в центрі вміщувався медальйон із зображенням євангельських сцен.

Зкомерційного боку продаж друкованих книг, особливо призначених для церковного вжитку, був дуже вигідною справою та давав видавцям значні прибутки.

Великі друкарські підприємства, такі як друкарні Львівського братства, Києво-Печерської лаври, завзято відстоювали монопольні права на друк та продаж богослужбових книг. У XVII—XVIII ст. збут книг відбувався кількома шляхами. Перш за все, проводився продаж книг в самих друкарнях. Другим шляхом було розповсюдження книжок по інших регіонах. Книги розвозилися по різних містах, особливо в ярмаркові дні. У добу Петра Могили (20-ті — 40-ві рр. XVII ст.) видання Києво-Печерської друкарні, крім України, розповсюджувались у Росії, Молдавії, потрапляли і в інші країни. Особливо жваву торгівлю з Росією друкарня Києво-Печерської лаври вела з другої половини XVII ст. Є дані, що в 1672 р. друкарські майстри Тимофій Кушка та Олексій Мушин відкрили в Москві книгарню. Проте їхня торгівля не пішла жваво, що було зумовлено гострою конкуренцією з боку московських друкарень. Українськими книжками торгували в Москві також і київські міщани. Розширювали свою книготорговельну діяльність і інші українські друкарні. Так, особливо з початку XVIII ст. Чернігівська друкарня продавала багато книжок в інших містах. Дуже поширеним явищем був і продаж книг мандрівними торгівцями. Поряд з новими книгами вони пропонували так звану “букіністичну” літературу (старі книги та книги, які були у вжитку)

Друкарня Троїцького монастиря у Чернігові

Наприкінці 1679 року Новгород-Сіверську друкарню було перевезено до Чернігова і розташовано в Троїцько-Іллінському монастирі. Разом з друкарнею переїхав до Чернігова і Симеон Ялинський. У вересні 1679 р. Л.Баранович уклав з ним новий контракт. На новому місці діяльність друкарні спрямовувалась у тому ж напрямку що й у Новгороді-Сіверському. В друкарні видавались богослужебні книги, твори Л.Барановича та інших українських письменників кінця XVII ст.


Як стверджують джерела, С.Ялинський представник засновника Новгород-Сіверської (потім — Чернігівської друкарні) Л.Барановича не дуже розумівся на друкарській справі. Незабаром стало відомо про його шахрайські вчинки. Приступивши до створення друкарні, С.Ялинський отримав 4000 злотих (1000 карбованців). Саме такої суми мало вистачити на створення друкарні і видання великого твору Л.Барановича “Труби словес праведних”. Але останній вимушений був передати цю книгу у друкарню Києво-Печерської лаври. Тим часом С.Ялинський домовився з новгородським архімандритом про продаж йому 3000 накладу граматики. Надрукувавши цей наклад та відливши частину шрифтів, С.Ялинський продав їх без відома Л.Барановича.

Переконавшись у шахрайстві, Л.Баранович звільнив С.Ялинського з посади і запросив друкарського майстра Лукаша з Вільно, який за 3000 злотих (660 крб.) навчив троїцьких ченців відливати літери і виготовляти друкарські фарби.

Діяльність Чернігівської друкарні тривала і після смерті Л.Барановича (1693 р.). У 1969 р. було надруковано панегірик М.Армашенка на пошану І.Мазепи під заголовком “Theatrum perennis gloriac” (“Поприще вічної слави”). У перші десятиріччя XVIII ст. друкарня видавала численні твори відомого письменника архієпископа І.Максимовича. Крім того, випускались книги для потреб відкритого у 1700 р. Чернігівського колегіуму. 1705 року на замовлення Колегіуму слов’янсько-українською та польською мовами видано збірник “Зерцало от писанія божественного”. На початку цієї книги вміщено послання І.Мазепі. Саме за його сприянням при чернігівській друкарні було засновано паперову фабрику. Цікаво, що на цьому папері робились відбитки і водяних знаків. В тому ж “Зерцалі... “ водяні знаки аркушів зображують герби І.Мазепи та І.Максимовича.

У 1720 р. на Чернігівську друкарню поширено заходи, які трохи раніше було вжито щодо друкарні Києво-Печерської лаври. Діяльність Чернігівської друкарні підлягала суворому контролю з боку Московської синодальної контори.

Дуже неспокійними для друкарні виявились 20-ті роки XVII ст. В 1720 р. поширились чутки про те, що царський уряд хоче перевезти друкарню до Олександро-Невської лаври в Петербург. Однак архієпископ Антоній Стаховський попрохав гетьмана Скоропадського про заступництво, і справа начебто затихла.

Проте 1724 р. проректор друкарень Гавриїл Буженський звернув увагу на те, що Чернігівська друкарня не посилає до Петербурга ніяких книг для отримання дозволу на видання їх. Тому із Синоду до Чернігова вирядили посланця з дорученням забрати і перевезти всю друкарню до Москви за рахунок її завідуючого та накласти на нього штраф 1000 крб. Коли ця звістка дійшла до чернігівського єпископа, він захищав архімандрита Іллінського монастиря Германа Кононовича, котрий керував друканею, виправдовуючи його тим, що в друкарні з 1721 по 1724 роки жодної книги не було видано.

Синод вирішив: якщо ці відомості підтвердяться, то можна обмежитись лише стягненням штрафу з Г.Кононовича у розмірі 100 крб. за те, що не надсилав щорічних доповідей про стан друкарні. Однак у 1726 р. Синод отримав донос, за яким друкарня видавала книги в 1722—1724 рр., але начебто книги було сховано ченцями. Проте і на цей раз лихо пройшло стороною.

Починаючи з двадцятих років XVIII ст. в чернігівській друкарні видавались майже виключно богослужебні книги, іноді видавались слов’янські букварі (1743, 1755). У 1755 р. було надруковано навіть “Межеву інструкцію”.

Що стосується художнього оформлення видань, то багато в чому воно запозичувалось з видань Києво-Печерської лаври.

У другій половині XVIII ст., частково у зв’язку з стихійними лихами, частково внаслідок цензурних утисків, діяльність Чернігівської друкарні занепадає. В 1820 р. друкарство в Троїцько-Іллінському монастирі зовсім припинилось. Як повідомляють джерела, в 1846 р. верстати та шифри, що залишились без вжитку, було продано друкарні Чернігівського губерніального правління та приватним особам за 565 крб. сріблом.

У XVIII столітті в Україні лідером у виданні книжок залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Але її діяльність розвивалась не за таких сприятливих умов, як раніше, що зумовлено низкою причин. Найголовнішою з них став тиск на українське духівництво з боку російської імперії, а також пожежі.

Так, у квітні 1718 р. внаслідок великої пожежі друкарня практично згоріла. Відновити її діяльність вдалося лише у 1720 р.

У серпні 1772 р. друкарня знову згоріла, до того ж були знищені запаси паперу та склад з уже надрукованими книгами.

Інші обставини, які несприятливо позначались на діяльності друкарні Києво-Печерської лаври, стали наслідком церковно-політичних відносин, що склалися між Київською метрополією та церковною владою Росії.

Протягом майже всього XVIII ст. лавра мала монополію на видання та продаж церковно-богослужбових книг у межах Києва і енергійно боролась з конкурентами. Особливо київські митрополити, владі яких лавра не підлягала, не завжди погоджувались з цією монополією і час від часу робили спробу відкрити друкарню при Софійському соборі (лавра підлягала безпосередньо Синоду, місцеві духовні правителі не мали права втручатись у її внутрішні справи).

Незадоволення таким станом речей призвело до конфлікту між Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким та архімандритом Києво-Печерської лаври Лукою Білоусовичем на початку 50-х років XVIII ст. Боротьба йшла тривалий час, але спроби Т.Щербацького, а потім його наступників не мали успіху.

Таким чином, з боротьби з київськими митрополитами лавра вийшла переможцем, залишивши за собою монопольне право на друкування богослужбових книг.

Але привілей на виключний продаж книг у межах Києва лавра наприкінці XVIII ст. втратила.

Нагляд Московської синодальної контори над діяльністю лаврської друкарні ставав на перешкоді видавничій справі та помітно змінив характер лаврських видань.

Майже всі книги видавались церковнослов’янською мовою, до того ж переважно для потреб церковного вжитку. Найвизначнішим виданням того часу стала Біблія 1758 року. Її було надруковано за текстом московської Біблії 1756 р.

Книг світського змісту в той час було надруковано небагато. Це переважно букварі та частково підручники для потреб Київської Академії, на зразок виданої в 1765 р., з особливого дозволу Синоду, латинської граматики.

В оформленні книг лаврські видання XVIII ст. продовжували художню традицію попередніх десятиріч.

Що ж до технічного забезпечення, то крім необхідного устаткування, у 1759-1786 р. лавра мала власну паперову фабрику.

Українські книги виконували велику культурну місію не лише в Україні, але й за її межами. Але вільному розвитку українського книговидання заважав тиск з боку Росії.

У 1720 р. Указом Синоду Києво-Печерської лаври наказувалось:

1. Не друкувати ніяких інших книг, крім церковних;

2. Ці церковні книги перед друком порівнювати з книгами російського друку та виправляти їх за російським зразком;

3. Перед друком тієї чи іншої книги надсилати до Московської синодальної контори по 2 пробних примірники на остаточне виправлення та дозвіл на видання.


Пізніше Синод зобов’язав Лавру надсилати щорічно відомості про те, які книги було надруковано лаврською друкарнею протягом року. Розпорядження та вказівки московської влади, що поставили видавничу діяльність Лаври у цілковиту залежність від московської духовної цензури, дуже обмежили лаврське друкарство, а надалі примусили багато в чому змінити тематику й характер видань.

З середини XIX ст. посилюються репресивні та цензорські заходи щодо української книги. В таких умовах книги українською мовою практично перестають друкуватись. У 1874 р. було видруковано лише 1 книгу, в 1848 р. — 3 книги, 1849 — 2 книги, 1850 р. — 1 книгу, 1851 р. — 2 книги, 1852 — 3 книги, 1853 р. — 1 книгу, 1854 р. — 3 книги, 1855 р. — 4 книги, 1856 р. — 5 книг.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з полегшенням загального режиму в Росії послабшали й цензурні репресії щодо української книжки. Тому кількість друкованих українських книжок зростає. В 1857 р. вона склала 12 книжок, 1860 р. — 24 книги, 1861 р. — 33 книги, 1862 р. — 41 книгу.

Однак Валуєвський указ 1863 р. докорінно змінив ситуацію.

Наслідком цього указу стало різке скорочення кількості українських видань. У 1863 р. випущено 16 книг, у 1864 р. — 11 книг, 1865 р. — 6 книг, 1866 р. — не випущено жодної книги, 1867 р. — 3 книги, 1868 р. — 3 книги, 1869 р. — 1 книгу, 1870 р. — 5 книг.

У травні 1876 року вийшов так званий Емський указ царя Олександра II. Він забороняв ввезення у Російську імперію будь-яких україномовних книг і брошур. Заборонялось також друкування і видання оригінальних творів та перекладів українською мовою в межах імперії. Виняток було зроблено щодо друку історичних документів і пам’яток, деяких художніх творів, та й то лише за спеціальним дозволом. Фактично цей указ забороняв українську друковану книгу, що завдало тяжкого удару розвитку української мови і культури.

Наслідки закону 1876 р. були для українського друкованого слова жахливі. Видання книжок наукового змісту, книжок для шкіл припинилося. Спроби авторів видати книги закінчувались невдало. Тому в 1877—1879 рр. виходить з друку лише по дві книги, 1880 р. — 6 книг. Тільки у період 1881—1883 рр. відбувся підйом — з’явилось 76 українських видань. Після цього до 1917 р. спостерігалось скорочення видань українською мовою.

СУМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДРУКАРСТВА. ТАК НИЩИЛАСЬ УКРАЇНСЬКА КНИГА.

1626 р. — наказ Синоду митрополитові України зібрати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них впровадити нові московські видання.

1627 р. — Указом царя московського Олексія Михайловича і патріарха Філарета наказано було книги українського друку зібрати і спалити. Так, у Москві серед спалених книжок було “Учительноє євангеліє” Транквіліона Ставровецького та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Пустаковського.

1672 р. — указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати вдома та на території Польщі книги українською мовою.

1677 р. — Патріарх Московський Іоаким наказав в українських церковних книгах вирвати сторінки, які мають відмінності від московських видань.

1689 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати “Четьї-мінеї” (I том) Дмитра Ростовського.

1690 р. — Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а “Четьї-мінеї” (I том) Данила Заточника звелів спалити.

1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.

1709 р. — Указ Петра I про заборону друку книг українською мовою. Книги, друковані церковно-слов’янською мовою, за цим указом слід звіряти з російськими виданнями, щоб у них ніякої різниці не було.

1720 р. — Указ російського царя Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням видавати книги українською мовою.

1720 р. — знову указ Петра I, щоб книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку звіряти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

1720 р. — Петро I видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб “... во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у “синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора”.

1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж “провину” оштрафовано і Чернігівську друкарню.

1766 р. — Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московських друкарнях друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. — указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було.

1789 р. — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова зазначається як російська, спотворена польською.

1859 р. — Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. — циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. — Емський указ царя Олександра II про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. — закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1887 р. — рукопис української граматики було повернуто цензурою з написом “Нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, що приречена на небуття”.

1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. — указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону.

1895 р. — заборона друкування українських книг для дітей.

1914 р. — Указ Миколи I про заборону української преси.

1946 р. — Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до “общепонятного” російського) український правопис.

1958 р. — ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, яка завдала важкого удару українській мові і книзі.

1964 р. — Умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, внаслідок якого у Києві загинули тисячі рідкісних видань.

1969 р. — ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.

1978 р. — Колегія Міністерства освіти УРСР схвалила директиву “Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”.

1983 р. — ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, яка стала черговим етапом на шляху російщення української освіти і нищення української книги.

 

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.