УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 293 відвідувачів

Теги
церква і суспільство комуністи та Церква Церква і політика шляхи єднання Патріарх Алексій II вибори секти конфлікти УГКЦ розкол в Україні іконопис краєзнавство забобони українська християнська культура Доброчинність Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ Голодомор автокефалія церковна журналістика постать у Церкві монастирі та храми України Президент Віктор Ющенко Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) педагогіка церква та політика Церква і медицина УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко молодь Вселенський Патріархат Археологія та реставрація Мазепа Приїзд Патріарха Кирила в Україну милосердя діаспора Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






«Народне слово» (Україна): Державна влада і Божий закон



«Народне слово» (Україна), Мирослав Маринович, 18.02.10

Поставити Бога над собою не означає принизити суверенні права народу. Навпаки, тоді легше бути йому, народові, слугою. Бо саме у служінні народу (а не в пануванні над ним) бачать усі релігії головну функцію влади. Посадовець сповнює своє призначення, якщо ставить себе на службу людині – Божому створінню, організовує людську спільноту на засадах взаємного довір’я й діалогу, солідарності з бідними і скривдженими, взаємоповаги та взаємодопомоги, чесності у суспільних справах і відданості правді. У цьому випадку коридори влади наповнюються духом любові й милосердя, і що більшого успіху досягне суспільство на цьому шляху, то більше воно відповідатиме Божим законам.

Що означає бути добрим службовцем?
Мати етичну шкалу цінностей
Сучасні дослідники, які орієнтуються на суспільне вчення Церкви, в один голос заявляють: «Суспільний лад має бути зорієнтований на цінності… Ціннісно нейтральна держава не може існувати» (Гайнц-Йозеф Нюхель, багатолітній діяч Християнсько-демократичної партії Німеччини). З наведеного висновку, зрозуміло, не випливає, що Євангеліє має слугувати підручником для здійснення влади. Державні службовці займають у сучасній правовій державі певну суспільну нішу, і їхні рішення мали б визначатися головно урядовою політикою, здійснюваною в рамках державного закону. При цьому емпірично доведеним можна вважати висновок, що аморальна влада не має майбутнього, а перемоги, що їх вона здобуває, доволі швидко виявляються пірровими.
Зрозуміло, що логіка нинішнього чиновництва разюче відрізняється від щойно сформульованої. Сучасний службовець, а тим більше політик, як правило, вибирає не позитивні цінності, що випливають із певної етичної системи координат, а той шлях, на якому він якнайпевніше здобуде собі практичну вигоду. Він вірить у свій розум не задля вдосконалення суспільства, а задля власного виживання у світі, який котиться у прірву.
У такому суспільстві утверджується культ релятивності, який робить будь-яку комбінацію людських прагнень можливою і леґітимною. Головне – виграти у кожному зіткненні інтересів, що їх нам так щедро поставляє життя. Якою ціною – немає значення. Якщо при цьому страждають інші – це їхні проблеми: слабші мають поступитися. В уявленні такого службовця поняття гріха явно застаріло: воно веде лише до психологічних комплексів і невпевненості. Визнавати свої помилки, а тим більше вибачатись і каятися – це, мовляв, розписуватись у власній слабкості.
Хтось скаже: «А що поганого у такій націленості на перемогу?». І справді, в самій націленості на перемогу нічого поганого немає. Однак нинішня суспільно-політична ситуація в Україні служить простим унаочненням висновку, що описаний шлях є погибельним для всього народу – в тім числі й для самих носіїв такої логіки. Притлумлений голос сумління і неспокутуваний гріх – це як шлаки в нашому тілі, що їх ми своєчасно не виводимо, і які затруюють увесь організм. Утім, оті тілесні шлаки ми вже навчилися виводити – великі гроші платимо, щоб оздоровитися. Зате затруєння душі як не бачили раніше, так і не помічаємо тепер.

Діяти задля спільного блага
Спільне добро є чимось більшим, ніж простою сумою власних егоїстичних інтересів людей. Бо, як свідчить психологія, стихійна боротьба людських егоїзмів закінчується суспільним катаклізмом. Спільне добро якогось народу також не є його сукупним егоїстичним інтересом щодо інших народів. Бо, як свідчить історія, стихійна боротьба народних егоїзмів закінчується війною. Як бачимо, проблема виникає тоді, коли з’являється егоїзм.
Хтось може заперечити: «Досить уже! Жили ми заради колективу і стали посміховиськом світу. Дайте нарешті пожити для себе!». Що ж, начебто правильно, імператив «загального добра», як і кожен добрий намір, також може вести до пекла. Доброю ілюстрацією сказаного може послужити комуністичний принцип колективізму, який підпорядковував людину волі колективу. Тому важливо мати камертон, який дає людині опорну «ноту», від якої відраховуються усі інші тональності. У суспільних справах таким камертоном є добро особи, пошана до її людської гідності.
Проте в цьому уявному запереченні є одна важлива методологічна похибка. Бо насправді поняття егоїзму та особистих життєвих інтересів не тотожні. Кожна людина має свої леґітимні природні потреби, що їх вона уповноважена захищати. А тому держава, яка не створює умов для самореалізації й самозабезпечення людини, приречена. Проте людина, яка гідна бути «образом і подобою Бога», усвідомлює, що гармонійно задовольнити свої інтереси вона може лише у спільноті, тобто коли дбатиме і про ближнього свого. Натомість егоїст існує в однині; для нього поняття ближнього не існує – навіть сім’я в цьому разі вироджується у «ділове партнерство».
Ось чому альтернативою комунітаристської формули «жити задля колективу» є не дзеркальний антонім «жити задля себе», а якісно інша формула: «Жити задля себе так, щоб було добре всім».

Бути солідарним
Солідарність не є поширеною чеснотою нашого часу. Радше навпаки, у кризові періоди суспільні асоціації та «молекули» розпадаються, а суспільство – атомізується. Захист людини від насильства з боку влади чи навіть злочинних груп у таких умовах стає дуже проблематичним. Відповідно, малозахищені верстви народу опиняються зі своїми проблемами сам на сам. Така ситуація просто волає до релігійно мотивованого сумління, яке покликане любити ближнього свого і міцно з’єднувати (solidare) людей у спільноту.

Бути підконтрольним
Віруючий виходить із засади, що людина грішна. Чи підважує це відому тезу про те, що людина створена на образ і подобу Божу? Аж ніяк. Людина у своєму земному житті не є ідеальною і непомильною. А тому сторонній контроль за її діями у більшості випадків є благодатним – і для суспільства, і для самої людини.
У нашій культурі контроль часто сприймають за вияв недовіри, недоброзичливості, а то й агресії. І якщо високого чиновника таки змусять прозвітуватися, то він шукатиме спосіб, як помститися ініціатору такої перевірки. Усе це ознаки печерності мислення та недемократичності управління. У цивілізованих країнах переконані: конт­роль необхідний, щоб могла розвинутися довіра.

Брати на себе відповідальність
У церковних документах можна прочитати: «Хто насолоджується перевагами добробуту у власній приватній сфері, а проблеми і труднощі хоче перекласти на суспільство, той справді дуже мало зрозумів з Євангелія». Отже, не лише політиків слід звинувачувати у недостатній етичності їхньої поведінки. Народ також як безпосередній представник демократії повинен звільнитися від байдужості й позиції «моя хата скраю».
Брак відповідальності робить суспільну систему нестабільною. Судіть самі. Своїм масовим мовчанням (незалежно від його причини) люди наче санкціонують суспільний гріх. Лиходій утверджується у своїй безкарності та всесильності, а покора народу йому видається безмежною. Врешті чаша терпінь переливається через вінця і спалахує бунт. Система «перезавантажується», але якщо всі члени суспільства й далі не беруть на себе відповідальності, все повторюється спочатку.
Отже, готовність брати на себе відповідальність за стан справ у суспільстві, а також вчасна і конструктивна критика прийнятих рішень – це якнайпевніші передумови ефективного управління. Благословенний той службовець, який це розуміє.

Бути жертовним
«Не давайте сильним погубити людину», – нагадував Володимир Мономах у своєму «Поученні дітям», і ці слова княжої настанови залишаються актуальними до сьогодні. У багатьох суспільствах це означає жертвувати собою.
Проте ми боїмося цього, і виправданням тут для нас служить така логіка: «Чого я буду висовуватися? Адже всі довкола так чинять. Я людина маленька, і моя чесність і сміливість нічого не дадуть, лише зроблять мене ворогом значно сильнішої за мене влади». Так краплини особистої байдужості збираються у велике море байдужості, а краплини особистого страху – у великий суспільний страх. Усе це робить народ приреченим.
Одначе справедливою є й формула навпаки: мої особисті мужність і честь, помножені на мужність і честь моїх ближніх, стануть духовною опорою для слабших і допоможуть спільно подолати суспільну іржу. Тому не складаймо рук, а спокійно та чесно виконаймо свій громадянський обов’язок. Будьмо добрим прикладом одне для одного. І пам’ятаймо: відповідальність, жертовність і солідарність немислимі одна без одної.
Багатьом із нас здається, що в цьому світі ми полишені самі на себе, а звідси й фаталістична приреченість: «Один у полі не воїн». Проте в ті хвилини, коли ми робимо свій морально-етичний вибір, ми ніколи не є самотніми. Нас завжди щонайменше двоє: я і Той, хто теж був колись людиною, чия душа також «жахалась і тривожилася». Тому це нормально, коли ми боїмось і тривожимося. Ненормально тільки, якщо це хитання між надією й страхом ми перетворюємо у хитання між добром і злом. Бо тоді зло подужає нас обов’язково.
Як засвідчує біблійна історія, мало вийти з дому неволі й щасливо уникнути фараонового переслідування – це тільки початок довгого шляху, на якому найважливішим є засвоїти новий закон суспільного життя. Саме цю школу український народ нині й проходить.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.