УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 117 відвідувачів

Теги
Приїзд Патріарха Кирила в Україну Предстоятелі Помісних Церков Доброчинність Голодомор секти педагогіка Священний Синод УПЦ УГКЦ українська християнська культура комуністи та Церква вибори Ющенко Церква і політика милосердя краєзнавство Мазепа шляхи єднання молодь Президент Віктор Ющенко забобони Церква і влада Церква і медицина розкол в Україні Митрополит Володимир (Сабодан) 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат церква і суспільство іконопис автокефалія церковна журналістика Археологія та реставрація Католицька Церква УПЦ КП діаспора церква та політика монастирі та храми України Києво-Печерська Лавра конфлікти постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






«The Washington Post» (США): Візит до Києва, столиці України та колиски руської культури



«The Washington Post» (США), InoZMI, Джон Пенкейк, 02-02-2010

Київ майже спокійно чекає, доки якийсь прекрасний незнайомець витягне його з калюжі. Джон Пенкейк з американської The Washington Post, який прожив у Києві понад рік, досі вражений його оптимізмом і стійкістю. Вони втілені у церковному передзвоні, що оповідає про великі трагедії та століття віри, і у стукоті каблуків яскраво вдягнених українських красунь.

Деякі міста стають любов’ю з першого погляду. У Париж закохуються у таксі дорогою з аеропорту.

Інші приваблюють повільно. Київ саме такий.

Я вже цілий рік майже щодня ходжу вулицями української столиці. Я дивився на білохвостих орлів на великому болотистому острові посеред Дніпра, слухав, як невидимі монахині наповнюють церковне склепіння своїм гармонійним співом, дивувався парадові високих жінок на підборах, які впевнено стукотять крижаними тротуарами, і сам пережив невеликий удар, коли ноги вискочили з-під мене на замороженій алеї.

Я проминав пам’ятні знаки, що відзначали мільйони вбивств. Я сторгувався з чоловіком із Самарканда щодо пакетика куркуми. Я втратив осанку в освітлених свічками печерах, відчув жало зими на високих пагорбах міста, дивився, як сутінки огортають золотоверхі церкви та розмовляв із генієм найдивнішого музею міста. (І я не маю на увазі музей туалету.)

Я відкрив дерев’яні вітряки, таксистів-поетів, позолочені ікони, монахів у рясах, співаків блюзу, дешеві річкові круїзи, хрінову горілку та кілька нових речей у собі. Єдине, з чим я не зіткнувся у Києві, це, мабуть, нудний день. Це незвичайна столиця, повна сюрпризів. Упродовж дня вас може заскочити раптовий каскад звуків, які течуть із церков у релігійні свята, – їх називають «малиновий дзвін». Уночі ви можете здригнутися від ударів бурхливих феєрверків, які українці влаштовують над містом 4-5 разів на місяць.

16 місяців тому я залишив свій робочий стіл у The Washington Post, а невдовзі дружина отримала роботу на 18 місяців в Україні.

Ми прибули осіннього дня, коли сонце вже сідало, і вперше повечеряли в Oscar's Place, ресторанчику на три столики на вулиці, де жили. Моя дружина, яка знає російську, сказала барменші, що це мій перший вечір в Україні. Не замовляйте, відповіла та. Я принесу вам справжню українську їжу. І принесла. І це було чудово, хоча перша страва – сало, шматочки сирого свинячого жиру на чорному хлібі, – найкраще смакує, якщо її запити горілкою.

З того дня після обіду я писав та вивчав місто, а вранці вивчав російську. (Майже всі у Києві розмовляють як російською, так і українською. Я обрав російську, тому що завжди мріяв читати Чехова в оригіналі.)

Я почав зі словника у сім слів: так, ні, будь ласка, дякую, добрий день, до побачення, пиво. Для початку цього було достатньо. Люди, з якими я зустрічався, були щасливі спілкуватися. Коли слова зраджували, жести та пантоміма творили дива. Я замислився: навряд чи це спрацювало би з французькою.

Хоч як прикро, але я виявив, що люди інколи звертаються до мене англійською ще до того, як я відкрив рота. Може, через одяг? Ні, я завжди носив чорні джинси та чорний пуловер, як будь-який інший чоловік у місті. Взуття? У Вашингтоні я завжди міг визначити туристів за їхнім взуттям. Але мої низькі чорні черевики були такими самими, як і в багатьох українців. Нарешті я спитав. Як виявилося, мене видавало моє обличчя. Я ніколи не думав, що виглядаю як американець, але, без сумніву, так воно і є, принаймні у слов’янських країнах. Більшість людей тут мають кращі вилиці, ніж у Тома Круза. А я – ні.

Трагедія та відродження

Київ – давнє місто, одна з колисок руської культури. Росіяни насправді називають його матір’ю міст. За легендою у 560 році три брати-вікінги пливли вниз Дніпром, а їхня сестра стернувала. Вона вибрала місце, де вони оселилися, й назвала його на честь старшого брата Кия. Звучить так, наче саме вона ними керувала.

Хоча Київ розташувався на обох берегах Дніпра, я зазвичай гуляю найстарішими кварталами, які розкидані пагорбами на західному березі. Золоті бані церков, монастирів і дзвіниць прикрашають пагорби над річкою, неначе якийсь велетень розкидав жменю різдвяних прикрас. Центр Києва залишається дивовижно інтимним місцем як на велике місто, де живе 2,7 мільйона людей. Небагато висотних будівель. Багато химерних вулиць та ексцентричних житлових будинків, прикрашених скульптурними барельєфами: тут леви, там боги і богині, лаврові вінки над вікнами. З одного будинку визирає бетонний носоріг. У деяких кварталах фасади облицьовані керамічною плиткою.

Якщо ви не зважатимете на сіру радянську архітектуру, яка спотворює частину міста, ви можете побачити величну красу. Але у ній є сум. Люди говорили про Новий Орлеан, що це «місто, про яке забули подбати». Ніхто ніколи не казав так про Київ.

Усюди відчуваються шари трагедії та відродження. Це особливо підкреслюють київські церкви. Біля нашої квартири можна побачити руїни церкви, яку загарбники зруйнували у ХІІІ столітті. За кількасот метрів на тому самому пагорбі стоїть Михайлівський золотоверхий собор, де грають мої найулюбленіші дзвони. Церква була на цьому місці понад 900 років, але її сьогоднішня гарна небесно-блакитна будівля є сучасною реконструкцією старої церкви, яку комуністи висадили в повітря у 1930-х.

На сусідніх вулицях можна знайти оздоблені дорадянські фасади та кілька холодних зразків сталінського гігантизму. Ви побачите багато самозадоволених статуй, але й чимало скромних, ретельно вирізьблених портретів. Їх легко пропустити. Більшість виступають трохи вище рівня очей зі стін старих житлових будинків. Кожен присвячений видатному художникові або агрономові, письменнику або балетмейстеру, який мав квартиру в будинку, де прикріплена меморіальна дошка. Проходячи повз, ви замислюєтесь про старенького фізика на замерзлому розі тут або гарненьку акторку, яка завчає рядки з «Дяді Вані» там на лавочці в парку.

Під час однієї з перших прогулянок недалеко від нашої квартири я знайшов невелику кам’яну скульптуру – силует дитини всередині жінки, можливо, ангела, встановлену на вшанування пам’яті Великого Голоду 1932-33 років. На відміну від більшості голодів цей був влаштований з волі людини. По суті, його організував Сталін. Він вимагав неможливі обсяги зерна на експорт. Намагаючись виконати ці вимоги, місцеві боси тримали запаси зерна на складах, поки українці гинули з голоду. Оцінки людських втрат різняться від 2,5 до майже 10 мільйонів. Захід переважно проігнорував голод.

Діти страждали жахливо. Деякі люди вижили, поїдаючи трупи. Стоячи на вітру перед меморіалом і почуваючись дуже маленьким, я намагався охопити цей зловісний злочин.

Може тому, що там воював мій прапрадід капітан Френк Роббінс, я думаю про гетисберзьку різню, одну з найкривавіших битв у найкривавішій війні Америки. Сім тисяч загинули під Гетисбергом, тож, якщо припустити 5 мільйонів загиблих від голоду, Великий Голод України вбив понад 700 Гетисбергів.

Найжахливіший голод був не тут у Києві, а в селах. Але гуляючи гарними старими вулицями міста, проминаючи людей, в яких майже у всіх у родині пережили голод, ви не можете не захоплюватися витримкою і тактом українців.

Українців не дуже поважають на Заході. Їхня країна найбільша в Європі, якщо не брати до уваги європейську частину Росії. Україна була частиною Російської імперії, а потім республікою в СРСР. Вона стала незалежною 1991 року. Прозахідний уряд прийшов до влади після мирних протестів Помаранчевої революції 2004-го. Але багато американців думають, що це все частина Росії. Хтось із США надіслав листа тутешньому другові, адресованого у «Київ, Росія». Лист прийшов.

Зелені пагорби, розбиті серця

Коли я думаю про місто, колір, який мені спадає на думку, не помаранчевий, а зелений. Це дуже зелене місце.

Прекрасна вервечка парків тягнеться пагорбами над річкою. Це, мабуть, найкращий маршрут для прогулянок у місті, яким врешті-решт можна дійти до оточеної високими стінами Києво-Печерської Лаври. Колись це був один із найважливіших центрів православ’я, де жила тисяча монахів, а в 1930 році Лавру закрив радянський уряд. Релігійна діяльність згодом відновилася. Нині деякі будівлі є світськими культурними музеями, а інші – частина комплексу, яким керує Православна церква.

Під кількома церквами є лабіринт печер, що їх викопали в давнину невідомі монахи, і тепер вони слугують місцем поховання багатьох святих. У 660 ярдах кам’яних тунелів вирубані кілька малесеньких елегантних церков, прикрашених блискучими золотими іконами. Частина печерного комплексу відкрита для відвідування. Для мене запалити свічку та пройтися тісними тунелями дивно і зворушливо. Разом із туристами сюди приходять віддані віряни, які стають на коліна та моляться поруч із маленькими трунами під склом.

Частину Лаври займають світські виставки – від золота скіфів, які колись володарювали в українських степах, до дивовижного музею мікромініатюр.

Цей музей виріс з уяви однієї людини, Миколи Сядристого, який творив речі, настільки маленькі, що їх можна було роздивитися тільки через мікроскопи. Мій улюблений експонат – це порожня й відполірована до прозорості людська волосина, всередині якої Сядристий спромігся розмістити мініатюрну троянду.

72-річний Сядристий часто гуляє музеєм. Його портрет висить на стіні, тож його неважко помітити. Одного дня моя приятелька Керен, яка вільно розмовляє російською, та я завели з ним розмову. Ми думали, він поділиться з нами секретами своєї техніки – як він зробив мініатюрну дівчину з парасолькою, що сидить на хоботку золотого комара реального розміру, або як він розмістив цілий караван у вічку голки.

Наше перше питання викликало безперервну 15-хвилинну ораторію, але не про те, як розмістити шахову дошку на кінчику булавки, а про Маркса, Енгельса, Леніна та промахи теперішнього українського керівництва.

Що більше спілкуєшся з українцями, то більше усвідомлюш, що незважаючи на їхню жорсткість, їхні серця розбили політики.

Президент Віктор Ющенко, який був провідником Помаранчевої революції, схоже, збирався стати місцевим Джорджем Вашингтоном. Проте напередодні цих зимових виборів його рейтинг складав 2-3%, тобто він, мабуть, найменш популярний обраний лідер світу. Частково так сталося через фінансову кризу, яка струсонула США, але тут стала катастрофою. Ви здивуєтеся, скільки українці можуть витерпіти. Безробіття зросло. Економіка буксує. Люди, яких звільнили, не можуть забрати свої заощадження, тому що у банків проблеми.

Але ви можете прогулятися тутешніми вулицями і все ще побачите достатньо яскравих автівок, які їздять поміж іржавих російських «Лад». На тротуарах марширують українські жінки у блискучих туфлях та оторочених хутром шкіряних плащах. Болотяні поля на околицях усіяні велетенськими маєтками.

Здається, Україна якимось чином упевнена, що її зустріч із невдачею матиме щасливий кінець. Цей підхід відбиває місцеве прислів’я: Якби Хівря не впала в калюжу, то не одружилася б. І хоча жоден прекрасний незнайомець не витягав останнім часом Києва з калюжі, люди тут мають глибоке розуміння невдачі.

Реальність цього усвідомлюєш, коли йдеш на південь від Лаври. Над краєвидом там домінує, напевно, найдраматичніший київський достовид: Батьківщина-Мати.

Вона висока, титанова, має 53-тонний меч і не дуже то й щаслива.

Статуя стоїть над музеєм Великої вітчизняної війни, а показана в ньому історія протвережує. Йдучи експозицією, я часто дивувався, чому дотепер знав про це все так мало.

Вивчаючи історію у школі та в коледжі, я отримав стандартний американський погляд на війну: бліцкриг, Дюнкерк, битва за Британію, Черчілль з непокірною сигарою, висадка в Нормандії, гарні дівчата, які засипають американських вояків квітами у Парижі, Арденнська операція, наші танки гуркотять до бункера Гітлера. Перемога.

Що ж, було не так.

Прогулянка музеєм змусила мене захотіти дізнатися більше про Велику Вітчизняну війну та епічні битви на Східному фронті.

У США ми шанобливо називаємо покоління мого батька «найвеличнішим поколінням». Їхня сміливість та жертовність поза питанням. Але коли найвеличніше покоління залишало нащадкам у спадок історію війни в Європі, воно часто забувало згадати, що саме Червона Армія зламала Гітлеру хребет.

Радянські втрати вражають. У 1941 році під час першої битви за Київ – про яку я ніколи не чув, доки не потрапив сюди, – радянська армія втратила 700 000 убитими, пораненими та полоненими. Якщо ви підрахуєте ще й німецькі та цивільні втрати, то це число наблизиться до мільйона – від 20 до 25 Гетисбергів, де були вбиті чи поранені 50 000. Це лише одна битва, яка відбулася біля Києва. Були й інші.

А ще ж є усамітнений яр, де за два дні у вересні 1941-го переможні німці вбили 33771 єврея. Страти євреїв, комуністів, партизан, циган та інших тривали в Бабиному яру до 1943 року. Тут загинула сотня тисяч. Можливо, більше.

У 1976 році совіти спорудили грандіозний пам’ятний знак у парку неподалік , але не знайшли на ньому місця відзначити, що розстріляні люди були переважно євреями. Згодом у лісистій місцевості над яром був зведений пам’ятник у вигляді менори.

Та незважаючи на весь цей смуток та журбу, у Києві є також диво й велич. Спустіться вниз Андріївським узвозом, повз подібну на весільний торт Андріївську церкву та маленькі кав’ярні, приліплені до схилу, і ви зможете уявити Київ 100 років тому, як його бачив великий письменник Михайло Булгаков, котрий жив і працював у невеликому будинку праворуч.

Щоб помітити шарм міста, треба озирнутися довкола або принаймні зрозуміти верхній шар міста – радянський. Він особливо зловісний. Для того, щоб відкрити шари будь-якого місця, потрібен час. Я прожив у Маямі 16 років і витратив більшу частину цього часу, намагаючись зрозуміти, де його серце. Це слизьке місце. Я так і не добрався до його центру, зате зрозумів, що центр не такий і важливий. Важливим було те, що залишалося на блискучій поверхні.

На мою думку, Київ є протилежністю Маямі. Так, це місто з багатьма хитрощами. Але йому вже понад 14 століть. Київ знає, хто він.

Місце, де я найбільше відчуває серце Києва, це зелені та золоті бані Святої Софії. Ця церква якимсь дивом пережила напад хана Батия та його Золотої Орди у ХІІІ столітті. Неподалік цей онук Чингізхана спалив іще древнішу церкву, в якій було 3000 киян. Софія пережила також царів, більшовицьку революцію та Гітлера. Вона пережила схильність Сталіна висаджувати церкви у повітря.

Кияни розповідають легенду, що дзвін церковних дзвонів може сплести щит над містом.

Дивлячись на них своїми іноземними очима, я відчуваю тут століття віри і думаю про своє походження з культури, де для створення щита потрібні ракети чи лазери.

І я розумію, що коли поїду, то найбільше сумуватиму за дзвонами.

 

Оригiнал матерiалу:
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2009/12/24/A…

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.