УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 69 відвідувачів

Теги
молодь постать у Церкві Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні монастирі та храми України Священний Синод УПЦ УГКЦ церковна журналістика секти комуністи та Церква церква та політика шляхи єднання забобони вибори Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну іконопис Доброчинність Ющенко Церква і політика Мазепа церква і суспільство Археологія та реставрація краєзнавство конфлікти педагогіка діаспора українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) Патріарх Алексій II милосердя Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Католицька Церква УПЦ КП 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія Вселенський Патріархат Президент Віктор Ющенко Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Волинська газета» (Луцьк): Чужі на одному дворі



«Волинська газета» (Луцьк), Оксана Чурило, 2010 р.

Фізично – поряд, духовно – на різних полюсах.

Підійшов один багатий і вродливий юнак до Христа і запитав: „Що мені зробити, щоб досягнути Царства Небесного?” А Син Господній відповів: „Кинь все і йди за мною”. Сьогодні є люди, які, залишаючи все, у молодості, здоров’ї рушають назустріч незвіданому монастирському життю, що їх приваблює своїми випробуваннями, таємницями, складністю вдосконалення. А через таких людей рятується і все людство. Можливо, вони обрані, а можливо, ми. Хоча нам набагато легше жити, спокушаючись і спокушаючи. Вони ж кожним своїм вчинком мають доводити своє право бути біля Господа, служити Йому.

У Жидичинському монастирі зараз мешкає п’ятеро монахів: четверо вже прийняли постриг, один – готується. Наймолодшому з них 19, найстаршому – 28. Приїхали вони сюди минулого року, коли тут жити практично не було де. Ні світла, ні газу, ні будь-яких побутових умов. Вітер гуляв розбитими шибками, а стародавні стіни були розписані сучасними „фресками”. Ще й досі де-не-де красуються вишкрябані „Саша любить Лєну” і тому подібне.

 Скажу чесно, знадвору приміщення здається руїною. А от усередині вже проглядаються ознаки життя. Газова плитка, стільчики, а за охайними новими дверима свята-святих – молитовна кімната. Її зробили в першу чергу, адже це основне, що має бути у монаха – місце для молитви. У відремонтованій власноруч кімнаті пахне ладаном. Тут справжня Божа благодать і тиша, яку не порушує навіть щебет птахів. Стіни у монастиря дуже товсті. Крізь них, якщо так можна сказати, не проникає мирське життя. Хоча, як стверджують його мешканці, спокус є досить багато. Це здається дивним, але той, хто себе присвятив монаршому життю і відрікся від усього мирського, мислить по-іншому, по-філософськи. У цих людей своя логіка, інколи не зрозуміла нам, мирянам. Але навіть ми усвідомлюємо: в дечому вони таки праві. І хоча монахи відмовляються від сім’ї, можливості мати нащадків, вони окрилені любов’ю. Ця любов не стосується конкретної людини, вони вміють любити всіх, бути смиренними і сприймати себе у житті, а не життя для себе. Вони поспішають жити, бо мають, як, власне, і будь-хто з нас, залишити після себе слід. От і монастир відбудовують власними зусиллями, не вимагаючи ні від кого допомоги. Щоправда, як історична пам’ятка, реставрація Жидичинського монастиря, і тутешньої церкви теж, мала б фінансуватися з Держбюджету, хоча б частково (це вже з поблажливості до нашої бідної держави. – авт.).

 

Доки свічку запалиш – вічність минає

Цікаво, як живуть монахи? Зазираю у відчинені двері і не наважуюся ступати всередину. Чи ж можна? Назустріч мені виходить молодий чоловік з борідкою, одягнений, як робітник. Дізнавшись про мету мого візиту, йде кликати, наскільки я зрозуміла, головного.

Настоятель монастиря ієромонах Марк зустрів мене привітно і без зайвих вмовлянь погодився відповісти на кілька запитань.

– Усі ми закінчили семінарію, прийняли постриг, висвяту і сюди направлені, – розповідає настоятель монастиря. – Спочатку нас було троє: брат Павло (нині покійний), отець Святополк (ієромонах) і я. Пізніше приєдналися ієродиякон Іов, іподиякон Миколай, зараз маємо послушника Андрія.

Чесно скажу, не думали, що, приїхавши сюди, побачимо будівлю, біля якої навіть лячно ходити, а тим більше – ночувати чи жити. Тоді й місяць світив якось не так, і вітер завивав зловісно, та й світла не було. Доки свічку запалиш, здавалося, вічність минає, а ще під ногами постійно шмигали миші, щурі...

За півтора року зробили чимало, приміщення вже стало своїм. Роботи ще досить багато, але монахи впевнені, що вони працюють для майбутніх поколінь, і розуміють усю серйозність свого покликання.

– Що ж до планів, то надалі молитовну кімнату хочемо перенести поближче до людей, – продовжує ієромонах Марк. – Зараз призначене для проведення молитовного обряду приміщення потрохи приводимо в пристойний вигляд.

Мають послушники облаштувати собі трапезну, душові, на даху зробити мансардне приміщення, там і розмістять келії для монахів. Планують, аби обов’язково були конференц-зал, бібліотека, читальний зал. До речі, у приміщенні монастиря зараз є чимала кількість досить цінних книг. Чотиритисячна бібліотека незабаром має поповнитися ще. А на першому поверсі хочуть облаштувати їдальню для паломників.

 

Славна історія

Жидичин колись був не таким, як зараз, а ошатним, вишуканим містечком. Можна тільки уявити значення та становище древнього селища, адже вже у Середньовіччі Жидичинська Св.-Миколаївська православна обитель по праву вважалася знаменитою, адже саме неї 1227 року їздив на поклон і молитву князь Данило Романович. А коли 1429 року у Луцьку було вирішено провести з’їзд монархів європейських країн, для розташування шанованих гостей приготували не тільки палати в князівському палаці у замку, а й будинки в місті та навколишніх приміських селах, зокрема у Жидичині. Напевно, європейцям мали що показати, та й передмістя було гарне, словом, не було соромно тут розмістити знать.

А от перша згадка про Жидичинський монастир датується 13 ст. і пов’язана з візитом сюди Данила Галицького. Будівлю ж, у якій зараз мешкають монахи, побудували вже греко-католики. 1723 року вони реконструювали старий монастир. Дерев’яні стіни змінили на муровані, та й сам монастир оточили мурами. Колись це був представницький палац митрополитів, а вже в 30-х роках ХХ ст. тут мав літню резиденцію Полікарп Сікорський.

Так, з того часу змінилося багато чого, проте повернімося до нашої розмови з монахом Жидичинського монастиря.

 

Випробування на міцність

– Піти у монастир – це означає повністю відмовитися від мирського життя? – запитую, розуміючи, що торкаюся найпотаємнішого.

– Так, але людина просто стає від світу незалежною. Ми живемо у світі, проповідуємо у світі, наше життя має бути зразком для світу, стимулом для натхнення. Адже людина – це не тільки плоть, а й щось вище, для чого потрібно жити. Щоправда, є монахи, які повністю відходять від світу, оскільки той несе в собі велику спокусу.

– У кожної людини в душі є часточка Бога, але що ж має рухати тобою, аби ти обрав монаше життя?

– Людиною, яка обирає монашество, рухає любов, проте не обмежена – до конкретної людини, а велика: всіх дітей вона любить, як своїх чад, жінок – як своїх сестер, старших – як своїх батьків. З іншого боку, кожна людина відчуває у своєму житті такий собі невеличкий поклик, інколи навіть надміру тихенький, присвятити своє життя Богу. І лише деякі люди почують або захочуть почути його. Коли ж почують, оберуть для себе саме такий шлях. Хоча, який би шлях для себе не обрала людина, вона має ступати ним із достоїнством і обов’язково вдосконалюватися. А взагалі шляхи Господні не звідані.

– За який кошт ви живете?

– Овочі вирощуємо самі. Маємо трохи городу. Наступного року хочемо взяти більший наділ. А от олію, крупу і таке інше купуємо за пожертви наших вірян, прихильників. Інколи, охрестивши, обвінчавши чи відспівавши людину, отримуємо за те грошову винагороду.

Загалом, здійснювати таїнства не є самоціллю існування монастиря. Він більшу увагу акцентує на богослужіннях. А вже треби виконують парафіяльні священики. І перш за все щоб не було спокуси для монахів, які вибрали трохи інше життя. Але інколи звертаються з проханням здійснити таїнство чи обряд до нас, тому що бачать у монастирі щось таємничіше, більш наближене до Бога й, напевно, хочуть і собі хоч трохи долучитися до цього. – Невже пожертв настільки багато, що можна і монахам жити, і храм відбудовувати?

– Для монаха багато не потрібно, а от на кардинальну відбудову монастиря коштів, звичайно, не вистачає, тож реконструюємо потрохи – кімнату за кімнатою. Чесно кажучи, чим більш людина заможна, тим менше вона відчуває в собі потребу допомогти комусь. Ось і ми отримуємо благодіяння частіше від простих людей, аніж від якихось власників фірм.

 

Хто нас розсудить?

Проте Жидичин відомий не тільки своїми архітектурними пам’ятками, а й своєрідними війнами, які точаться навколо них. Розпочалося (точніше, продовжилося) все у 1991 році. Тоді Церква поділилася й Жидичинська теж підпала під вплив, хоча, на відміну від інших храмів, тут жодного разу не припиняли богослужінь, які б труднощі не виникали на шляху. Причина ж міжусобиць у тому, що з отриманням незалежності України багато хто був упевнений, що й наша церква має стати самостійною. Та й згідно з апостольськими правами, які говорять, що кожна країна повинна мати в себе свого предстоятеля, так мало б статися. Частина населення стояла за українську церкву, інша ж такого нововведення не сприйняла. В той час Україною прокотилася хвиля непорозумінь, розбрату, навіть бійок і руйнування храмів саме на цій основі. Суперечки, війни, непорозуміння тривали досить довго. Тепер в Св.-Миколаївській церкві залишилася громада УПЦ (МП), а громада УПЦ (КП) відділилася і служить службу Божу у приміщенні, що межує з тутешньою школою. Хоча донедавна вона збиралася біля церкви.

– Тоді були страшні часи. Ввечері Народний Рух опечатує церкву, а зранку ми приходимо і відновлюємо роботу, – розповідає отець Володимир, настоятель Св.-Миколаївської церкви.

Із стародавніх фресок, розписів на стінах Жидичинської церкви нічого вже не залишилося, бо донедавна опалення в церкві не було, а відтак опар, який стікав по стінах у вигляді крапель води, зробив свою справу. Малюнки поступово злущувалися, відтворити їх ставало все менш можливим. Та й час...

У церкві є досить багато стародавніх ікон, деякі з них відреставровані, деякі – чекають свого часу. Проте, як і колись, подивитись тут є на що. Багато що змінилося, є нове, але основне – зберігся дух старовини і божественності. Навіть табличка, яка прикрашає церкву, вказуючи на її вік, говорить багато про що, адже написано на ній (дослівно): „Українська Радянська республіка, церква Св. Миколая”. Дивно, чи не так? Аби за радянських часів церква була визнана пам’яткою архітектури – це про щось таки говорить. Як я не обертала розмову до проблеми розколу церкви, отець Володимир ніяк не хотів про це говорити, проте потрохи, як би не було боляче згадувати йому про це, дещо розповів.

– Це – політика, – все ще вагаючись, розпочав батюшка. – Зараз ми вже не сваримося, та й скільки можна. А колись билися, судилися. Уявіть собі, церкву відсуджували!

Навіть почергове богослужіння хотіли зробити. Вихід з кризи шукали. Але – не склалося. Про почергові богослужіння домовитися не вдалося. І, мабуть, корінь проблеми треба шукати не в Жидичині. Поки церковні ієрархи не знайдуть між собою спільної мови, доти й не буде торжества християнської любові до ближнього. А без неї мріяти про краще життя – марна справа.

Може, пошук реального вирішення духовних проблем у Жидичині і стане зразком для наслідування?

 

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.