УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 48 відвідувачів

Теги
церква і суспільство педагогіка постать у Церкві УПЦ КП церковна журналістика комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра шляхи єднання УГКЦ молодь Мазепа розкол в Україні Священний Синод УПЦ Католицька Церква Церква і медицина Президент Віктор Ющенко Доброчинність іконопис забобони Голодомор автокефалія секти конфлікти монастирі та храми України Вселенський Патріархат Церква і політика діаспора милосердя Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада церква та політика краєзнавство українська християнська культура Патріарх Алексій II вибори






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: Російська православна еміграція і екуменічний рух (Юлія Березенко)



РІСУ, Юлія Березенко, магістр культурології, 26.02.10

Якщо погортати сторінки історії Російської Православної Церкви, то стане помітно, що вона завжди намагалася уникати контактів із західним християнством. Якщо ж зустрічі відбувалися, то радше перетворювалися на потік прокльонів та анафем, ніж на спроби вести діалог. І річ була не лише в людській гордині, але й у тодішніх історичних та політичних реаліях. Спонтанного екуменічного руху в Росії до 1917 року виникнути не могло, оскільки переважну більшість росіян у Європі становили малоосвічені селяни чи робітники у пошуках заробітків і кращого життя. Лише у ХХ столітті, стверджує митрополит Калліст Уер, випала слушна нагода, коли в Європі опинилася «інтелектуальна та культурна еліта нації». Ця перша хвиля післяреволюційної еміграції мала досить інтелектуальних сил на гідну зустріч із Заходом [1].

Отже, після 1917 року велика частина Російської Православної Церкви, в особі мирян та кліру, опинилася у вигнанні, на території, де православ’я аж ніяк не було панівною релігією. Окрім втрати своєї «безкрайньої православної території», пише дослідник А. Пронін, Церква втратила і всі свої «зовнішні символи і матеріальні вираження, які супроводжували, а часом і підміняли собою її життя у Росії» [2]. Таким чином перед нею постали два шляхи подальшого розвитку: або замкнутися, набувши форми релігійно-етнічної спільноти, стати Церквою емігрантів (шлях Російської Православної Церкви за кордоном), або ж усвідомити вигнання як наслідок власних гріхів (а саме гріхів інтелігенції, як вважав Микола Бердяєв) і водночас як таємничу волю Провидіння. Другий, «відкритий», шлях також означав і вміння побачити присутність і дію Христа не тільки у канонічних рамках православ’я, але й зовні – у «великому» християнському світі.

Трагічні події в Росії, які спонукали інтелігенцію покидати власну батьківщину, майже збіглися у часі із зародженням такого явища, як екуменізм. У 1910 році англіканами та протестантами було скликано Единбурзьку конференцію, на якій було створено Всесвітню місіонерську раду (цю дату заведено вважати початком екуменічного руху). Заснований протестантами, цей рух лиш згодом поповнився православними та католиками.

Необхідність взяти участь у праці заради об’єднання християн побачили православні діячі новоствореного Свято-Сергієвського інституту (1925, Париж) і Студентський Християнський Рух. Саме завдяки їхній участі відновився баланс в екуменічному русі, хоча участь ця була радше приватною, ніж офіційною аж до 40-х років [3].

Цей крок православних назустріч західним християнам став природнім з огляду на їхнє перебування в оточенні інших християнських конфесій. Втім, не всі російські емігранти були однакової думки щодо меж спілкування з іновірцями. Радикально налаштована РПЦЗ (Російська Православна Церква закордоном), очолювана митрополитом Антонієм Храповицьким, а згодом митр. Анастасієм, мала великий бар’єр у спілкуванні з православними «євлогіанцями», про діалог з представниками інших конфесій не було й мови.

Більш ліберальна поведінка була властива вже згаданим вище «євлогіанцям» – частині кліру та мирян, які перебувала у юрисдикції митрополита Євлогія у Парижі. Для них потреба в екуменізмі виникала природньо і невимушено, оскільки виростала з повсякденних зустрічей із не православними християнами.

Тож ранній екуменізм був справді природнім та спонтанним явищем, зустріччю православних росіян із католицьким, англіканським Заходом. Він відбувався на вулицях, у домівках і вже згодом перейшов у формат конференцій та офіційних зустрічей. Митрополит Антоній Сурозький сприймав екуменічний рух як «усвідомлення невеликої групи людей, які розійшлися так давно і так давно перестали спілкуватися, що зовсім перестали розуміти одне одного, і що слід створити таку організацію, місце, де християни різних віросповідань будуть зустрічатися не з тим, щоб критикувати або розриватися, а щоб одне перед одним свідчити про те, що вони за століття дізналися про Бога, дізналися про життя, дізналися про Церкву» [4].

Митрополит Калліст (Уер) також засновує спілкування православних із західним світом на засадах толерантності: «Не наша справа намагатися витіснити з Західної Європи на їх власній території Католицьку церкву, або Англіканську церкву, або їхніх бунтівних дітей – народ Біблії. Наша роль полягає в тому, щоб самим дедалі більше «навертатися» у православ’я, намагаючись зробити його все більш свідомим, живим, плідним» [5].

Дуже важливим мотивом екуменічного богослов’я російської еміграції був духовний досвід живого особистого спілкування з представниками інших християнських традицій. Перші неформальні екуменічні зустрічі відбувалися у Парижі з 1926 року з ініціативи Миколи Бердяєва. У цих богословських та філософських дискусіях брали участь православні, католики та протестанти, серед них найактивнішими учасниками були: Жак Марітен, Габріель Марсель, Марк Боенньєр, Уініфред Монод, о. Сергій Булгаков та о. Георгій Флоровський. Зрідка на зустрічах бували також Етьєн Жильсон та Едуард Леруа [6]. О. Георгій Флоровський так згадує про ці екуменічні зустрічі: «… це було водночас зустріччю та конфронтацією. Конфронтація часто була гострою та палкою, втім завжди у дусі взаємної поваги та довіри… Ці зустрічі навчили мене цінувати значення та потенціал екуменічного діалогу» [7].

Ранній період екуменізму, а також його розквіт – між 1948 та 1960-ми роками, як стверджує митрополит Антоній Сурозький, був тим часом, коли християни різних віросповідань зустрічалися та відчували відкритість один одного. Згодом, на думку владики Антонія, екуменізм став складнішою проблемою, оскільки на зустрічах «перестали порушувати головні питання», а натомість перейнялися проблемами сучасності: боротьба з расизмом, неоколоніалізмом. Через цю нову тематику зустрічей головна тема про християнську єдність відійшла на задній план, натомість її заступили політичні інтереси та симпатії [8].

Втім, незважаючи на складність стану, в якому перебуває нині екуменічний рух, заперечувати значний поступ у взаєминах між християнами впродовж ХХ ст. не наважується ніхто. Особливо помітний ефект на локальному рівні у звичайних людських стосунках, і це найважливіше. Великі міграції минулого століття дарували християнам не лише скорботи, але й великий досвід живого спілкування та зближення.

Виноски

1. Калліст (Уер) Митрополит. Православна Церква. – К.: Дух і Літера, 2009. – С. 178

2. Пронин А.А. Российская эмиграция в современной историографии // Международный исторический журнал. – №16. – 2001. – http://history.machaon.ru/all/number_16/pervajmo/index.html

3. The History of the Fellowship: A Historical Memoir by Nicolas and Militza Zernov (1979). – http://www.sobornost.org/fellowship_history.html

4. Митрополит Антоний Сурожский. О единении христиан // Вестник Европы. – №10. – 2003. – http://magazines.russ.ru/vestnik/2003/10/sur24.html  

5. Цит. за: О. Клеман. Роль и значение православной диспоры в Западной Европе // Соборность. Сборник избранных статей из журнала Содружества св. Албания и преп. Сергия Sobornost. М.: 1998. С. 241.

6. Шмалий В. Тема экуменизма в богословии и религиозной философии русской эмиграции // Православное богословие и Запад в ХХ веке. История встречи. – М.: Христианская Россия, 2006. – С. 154

7. Florovsky G. Ecumenism II. A Historical Approach. My Personal Participation in the Ecumenical Movement // Collected Works. – Vol. XIV. – P. 169

8. Митрополит Антоний Сурожский. О единении христиан // Вестник Европы. – №10. – 2003. – http://magazines.russ.ru/vestnik/2003/10/sur24.html

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.