УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 45 відвідувачів

Теги
Священний Синод УПЦ краєзнавство молодь Церква і медицина 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II церква та політика УПЦ КП Церква і політика українська християнська культура автокефалія Вселенський Патріархат шляхи єднання розкол в Україні Ющенко іконопис монастирі та храми України педагогіка Археологія та реставрація Предстоятелі Помісних Церков церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Католицька Церква комуністи та Церква конфлікти Президент Віктор Ющенко забобони церква і суспільство Голодомор Києво-Печерська Лавра секти вибори УГКЦ постать у Церкві милосердя Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада діаспора Мазепа Доброчинність






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: «Моральність — синонім совісті, мораль — система табу». Режисер Олексій Лісовець — про свої творчі принципи і потрясіння...



«Україна молода», березень 2010

Незабаром режисер Олексій Лісовець відзначатиме 50–річчя. І поки його рідні та друзі міркують, що б таке цікаве, потрібне і водночас оригінальне піднести на день народження ювіляру, Лісовець про подарунок і для себе, і для них уже подбав. Сьогодні в Театрі драми і комедії на Лівому березі — прем’єра його вистави «Куди подме вітер...» за п’єсою Луїджі Піранделло «Ліола». Олексій Іванович належить до тієї нечисленної групи сучасних театральних режисерів, які працюють скрупульозно, уникаючи спрощеності навіть у найдрібніших деталях майбутньої вистави і принципу «сім раз відміряй — один відріж» під час репетицій приділяють максимум уваги.

 

«Головне має бути вже на прем’єрі»

— Олексію Івановичу, п’єсу «Ліола» ви репетирували не один рік. Чому так довго?

— Я вважаю, що не можна показувати глядачам прем’єру і не бути при цьому переконаним у тому, що головна думка, заради якої випускається вистава, вже сформувалася. Якщо не об’єдналася технічна складова вистави з її ідеологією, якщо артисти як митці ще не вільні, ще багато ремесла — таку роботу глядачам показувати не можна. Скільки мені відпущено бути у професії — стільки я й намагатимуся дотримуватися саме такого принципу. Інакше сенс прем’єри зникає. Зрозуміло, що вистава потім формується, дещо видозмінюється, але головне має бути вже на прем’єрі. Якісь терміни, обов’язки — це, на мій погляд, найнеприємніше, що може бути в театрі.

— Чим цікавий цей матеріал сьогодні?

— На це запитання мені відповідати складно, не можу спрогнозувати, наскільки він буде резонансним. Якби зараз запитали, чим я найбільше цікавлюсь у житті й у мистецтві, яка проблема мене хвилює — то це питання, пошуком відповіді на яке я займаюся все життя. Сьогодні — це тема совісті. Я особисто знайомий з отцем Андрієм, автором циклу передач «Дорога до храму», ходжу в Храм Агапіта, настоятелем якого він є. І в одній передачі отець Андрій нагадав відому біблейську мудрість: совість без віри краще, ніж віра без совісті. Розшифровка така: людина совісна може бути і невіруюча, може навіть бути атеїстом, але якщо людина має совість, то це важливіше, потрібніше і ближче істині та суті нашого існування. Питання совісті дуже близьке питанню моральності й моралі. Моральність — це синонім совісті, мораль — система табу. І ця комедія Луїджі Піранделло, нехай і в легкій формі, намагається розповісти про те, що між суспільною мораллю і совістю є не лише різниця, а й навіть конфлікт. У рамках суспільної моралі людині завжди незручно. Мораль нас стримує. Ми завжди хочемо більшого, ніж дозволяє мораль. А совість — це наша друга половина. Як сказав отець Андрій, совість не знає ні законів тяжіння, ні будь–яких інших законів, але вона знає дуже точно, що можна, а що ні. У кожної людини є совість. Так само, як і моральне начало.

— Просто одні вчаться закривати вуха і очі й не чути її...

— ... а інші, навіть коли грішать, усе одно відпрацьовують внутрішні заклики совісті. Про це, до речі, увесь Достоєвський. Про те, що у нас є совість. І скільки від неї не тікай — вона все рівно нас наздожене. Ті, кого ми називаємо найбільшими грішниками й негідниками, вміли домовлятися зі своєю совістю. Але совість усе рівно існує. І ця п’єса, мені здалося, може стати приводом для розмови на цю тему. Питання совісті — вони не можуть бути актуальними чи ні, вони назавжди. Не важливо, в який би час ми жили — благополучний чи не дуже... А особливо зараз, у період підвищеної турбулентності, коли стерлися кордони добра і зла, дозволеного і забороненого, коли ніхто не має ніяких прав на істину. Єдине, на що можна сміливо опиратися, це совість. Із неї, як мені здається, почнеться відродження — і соціальне, і політичне, і економічне.

— Незважаючи на таку сер­йозну тему, жанр вистави ви означили як казка для дорослих...

— Так, хоча взагалі–то це трагікомедія. Там є і музика, і пластика, і комедійні моменти. Без розважальних складових неможливо розібратися в серйозних речах. Я цього ніколи не вмів і не вмію. Бо є режисером репертуарного театру, хоча з великою повагою ставлюся до тих, хто обробляє дослідницьку театральну ниву. Але сам сповідую все–таки більше демократичне розуміння театру, в якому без глядача дійство не відбудеться.

«Завдання мистецтва — викликати в людині чуттєву думку»

— Якщо ваші сподівання на певну реакцію глядачів, що подивляться цю виставу, не справдяться — вас це засмутить?

— Мабуть, засмутить. Тут, знову ж таки, світом править діалектика. Я б дуже хотів викликати щирі емоції. Сформулювати ці емоції для себе глядач, може, й не зуміє. Якщо тему вистави він не сформулює вербально, але в його емоційній пам’яті зринуть якісь схожі моменти або ситуації випробування совісті, в яких він опинявся — я вважатиму, що головне відбулося. Моя справа — не агітувати за щось або проти чогось. Я прагну завдяки художнім засобам викликати осмислене почуття в якомусь важливому для людини питанні — коханні, дружбі, вірності... Завдання мистецтва — викликати в людині чуттєву думку.

— Обираючи п’єсу для роботи, вам важливо, щоб вона прозвучала в контексті театральної афіші міста? Ви бачите перед собою контекст, в якому житиме ваша вистава? Якщо це, приміром, буде вже 26 постановка «Ромео і Джульєтти» на сьогодні в Києві, але вам особисто цікава ця п’єса, ви відмовитеся від неї чи ні?

— Я ніколи про це не думаю. Я думаю лише про те, що правда мого бажання розповісти якусь історію збігається з правдою цієї історії. «Не вся коту масниця» у мене лежала вісім років, «Рогоносець» — дев’ять, «Ліола», мабуть, років п’ятнадцять — сторінки вже пожовкли. Тобто я її запам’ятав, але для того, щоб узятися за цю п’єсу, все якось не вистачало здорового режисерського нахабства. Не був остаточно переконаний, що хочу і можу. Для мене вибір п’єси — досить складний процес. Бо якщо це твір самодостатній, його лише треба розіграти по ремарках — там я не бачу свого місця, а мені подобається вигадувати виставу.

—  Тобто п’єса, яка зацікавить вас, має бути посеред­ньою — щоб було де розгулятися фантазії?

— Ні, коли читаю дуже погану п’єсу, де багато чого треба додумувати й переробляти, цим я також не хочу займатися. П’єса повинна примусити запрацювати мою творчу енергію, а я повинен мати привід інтерпретувати цю історію. Мене часто запитують, чому так мало ставлю класики? Мабуть, тому що коли режисер не має відчуття нового смислу, нового погляду на класичну річ, йому треба або перевернути все з ніг на голову, чого я не люблю, або ж ця п’єса настільки самодостатня, що залишається просто ще раз переповісти цю історію. Взяти, наприклад, «Майстра і Маргариту». Адже скільки не крути, а розповісти щось більш важливе, ніж розповів Булгаков у цьо­му романі, неможливо. Тобто все, що дано режисерові, це екранізація або інсценізація. І такої літератури, не для театру, багато.

—  А які критерії літератури для театру?

— Я вважаю, література має бути такою, щоб театр міг і трактувати, і шукати форму. Водночас це має бути міф, який знають усі.

«До гарних вистав відчуваю білу заздрість»

— Коли ви востаннє були в захваті в театрі — як глядач і як професіонал?

— Захоплення не відчував дуже давно. І тут не лише театр винен... У більш молодому режисерському віці, пам’ятаю, був вражений першою редакцією «Бориса Годунова» Юрія Любимова. І навіть пам’ятаю вже не стільки саму виставу, як своє захоплення. Хоча деякі моменти й досі перед очима: як Борис Годунов розглядає карту Русі й показує на ній ломом. Захоплення відчував на виставах Някрошюса — «Три сестри», «И дольше века длится день...». З останнього — на мене величезне враження справив спектакль Тумінаса «Дядя Ваня» з Сергієм Маковецьким у головній ролі. Це театр стовідсотково метафоричний, водночас дуже енергійний, заряджений потужною театральною енергією: глядачеві не треба нічого підказувати і пояснювати, він сам усе читає, як з аркуша паперу.

— Яке ваше ставлення до гарних вистав та до тих, хто їх створив? Адже це, певною мірою, питання конкуренції...

— До гарних вистав я відчуваю білу заздрість, для мене це привід і далі працювати. Навіть не працювати — брати участь у цьому святі. І я не хочу залишати це свято. Коли тобі не хочеться йти з якоїсь події? Коли тобі не сумно, коли ти дивишся навколо і бачиш, що поряд відбувається щось дуже цікаве. Для мене гарні вистави — привід залишатися на цьому святі. Тільки я відчую, що все — сіре, і сам уже не відчуватиму жереб’ячого захоплення, то припиню цим займатися. Як свого часу припинив займатися інженерною справою. Для мене це не проблема. Адже напівмеханічної режисерської роботи вистачає: корпоративи, збірні концерти... Де, окрім ремесла, нічого іншого підключати не треба. Гадаю, на мій вік цього вистачить.

«Після першої команди «Мотор!» ти знаєш, що вже спізнюєшся»

— Останнім часом у вас з’явився ще один плацдарм для творчості — кіно. До речі, як кінорежисерові Лісовцю на знімальному майданчику вдається відмежовуватися від театрального режисера Лісовця?

— Спочатку це було дуже складно. Спершу, і за це я вдячний долі, я працював лише з артистами, режисером картини «Кушать подано» був Максим Паперник. У нас були зайняті зірки: Марія Аронова, Олександр Балуєв, Олександр Ликов. І я з нами працював як театральний режисер, ми розбирали суть того, що відбувається. А Макс оформляв кінопроцес. І я мав можливість, роблячи своє діло, учитися кіносправі. Тоді я зрозумів, що мізансцена в театрі й у кіно — це різні речі, що під час зйомок треба тримати в голові чорновий монтаж...Так що це зовсім різні професії. Хоча потім як режисер сам зняв чотири картини. До речі, зараз, працюючи з артистами, вживаю деякі кіношні терміни. І вони розуміють, про що йдеться, бо самі знімалися. Насправді мені подобається вираз, який, звісно, дещо умовний: театр — це фільм, знятий статичним загальним планом. Загальний статичний план — дзеркало сцени, а все інше — крутися сам.

— Де вам комфортніше — в кіно чи в театрі?

— Коли як. Зараз кіно все продюсерське, і виробіток, тобто, кількість хвилин, які ти зняв упродовж зміни, постійно зростає. Останній фільм я зняв за 17 знімальних днів. У кіно ти працюєш в режимі цейтноту: після першої команди «Мотор!» ти знаєш, що вже спізнюєшся, як би перед цим не готувався. І так упродовж усіх днів... У театрі в цьому сенсі дещо вільніше. Але, знову ж таки, в кіно ти можеш щось не показати й придумати, як його замінити чимось іншим, не втративши при цьо­му змісту, а в театрі треба показувати все. У кіно закохані обнялися і ми побачили палаючий камін, у театрі це передається на рівні якогось образного знаку, емоційного посилання.

— Чи плануєте знімати щось найближ­чим часом?

— Є кілька пропозицій. Але, розглядаючи їх, завжди цікавлюсь: «Який виробіток?» бо якщо 12 хвилин виробітку, то відразу відмовляюсь. Бо я там насправді не потрібний. Треба просто переставляти камеру, світло, я навіть не встигатиму нічого сказати акторові. Не хочу халтурити, тому не поспішаю А в театрі... Чесно кажучи, мої старі запаси вже вичерпані. Сподіваюся, що якась пауза — час збирати каміння — в мене буде ... І тут річ не стільки в матеріалі для театру чи кіно, а у власному світорозумінні. Коли ти вичерпуєшся з приводу якоїсь думки в роботі, то це не значить, що тебе невдовзі «запалить» якась інша думка. Якщо повністю віддаєшся чомусь одному, то миттєво «перескочити» на інше неможливо. Потрібно видихнути і лише після того визначитися, що тебе дійсно хвилює.

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

Едуард Митницький, художній керівник Театру драми і комедії на Лівому березі:

— Якоїсь гострої необхідності випускати прем’єри якнайшвидше немає, тому працюємо спокійно, по–діловому, витягуємо зі змісту п’єси все, що можна витягнути. У нас були сезони, коли й по чотири прем’єри випускали, і навіть по п’ять. Але зараз у цьому немає потреби, треба працювати якомога детальніше. Треба щось протиставляти тому масовому мистецтву, яке вже перейшло в театр... У противагу цьому ми зараз шукаємо свій зміст. Не новий, а саме свій. Сподіваюся, випустимо цього року «Три сестри», які репетирую я. І плануємо п’єсу молодого московського драматурга Каті Рубіної «Вася повинен подзвонити». У головній ролі — Ада Роговцева, репетирує Катерина Степанкова. Коли працює Олексій Іванович — треба всім іти у відпустку, бо все зайнято. А в нас із приміщенням складно, так що у вільний час ми, так би мовити, проникаємо і працюємо. Але це я так, жартую...

ДОСЬЄ «УМ»

Лісовець Олексій Іванович.

Театральний і кінорежисер. Заслужений діяч мистецтв України.

Закінчив Київський політехнічний інститут та Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка–Карого (режисерський факультет, курс народного артиста України і Росії Едуарда Митницького). З 1988 року працює в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Ставив також вистави в Національному театрі ім. Лесі Українки, театрі «Браво», Київській опереті, театрах Донецька, Миколаєва, Одеси.

Багаторазовий лауреат премії «Київська пектораль».

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.