УКР РУС  


 Головна > Публікації > Богослов'я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 57 відвідувачів

Теги
Католицька Церква Патріарх Алексій II Доброчинність постать у Церкві діаспора церковна журналістика Археологія та реставрація комуністи та Церква Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія милосердя Президент Віктор Ющенко українська християнська культура Предстоятелі Помісних Церков Ющенко конфлікти молодь шляхи єднання Києво-Печерська Лавра педагогіка вибори секти Церква і влада УПЦ КП Мазепа УГКЦ Голодомор забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні краєзнавство церква та політика Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і медицина Церква і політика монастирі та храми України іконопис Вселенський Патріархат церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






Чи припустиме поняття “національна церква” з огляду на православну еклезіологію?

  15 July 2008


Архімандрит Іов (Геча)

 

 

Нові дослідження щодо поняття "національна церква" свідчать, що західне християнство схильне до сприйняття цієї концепції, яку завжди охоче приписують Православній Церкві. Можливо, ця тенденція викликана новим піднесенням націоналізму як у Східній, так і в Західній Європі. Але якщо розглянути цю проблему глибше, перед нами постає питання: чи є властивим Православ'ю поняття "національна церква" або ж ця концепція прийшла в Церкву іззовні? Звідси випливає наступне питання: чи припустиме поняття "національна церква" з огляду на православну еклезіологію?

Концепція нації в ранньому християнстві

Концепцію "національної церкви" як поняття почали застосовувати недавно. Іноді це поняття використовують історики, коли говорять про давні церкви. Принаймні воно не зустрічається ані в ранньому християнстві, ані в Ранньому Середньовіччі[1].

Слід зауважити, що грецький термін "ethnos" і його латинський відповідник "gens", які перекладаються словом "нація", означають у власному розумінні слова націю, народ, сім'ю або якусь спільноту, яка виходить із єдиного джерела. У Новому Завіті цей термін використано у випадку, коли Христос наказує своїм учням іти хрестити "всі народи" (Мт. 28: 19). Ним також послуговуються для того, щоб відрізняти всіх тих, хто не є юдеями (обрізаними), але ще не стали християнами (хрещеними). Ще це слово вживається, коли апостол Павло говорить про "церкви з поган" (Рим.16: 4), щоб указати на навернених із язичників християн, які перебувають у різних містах і провінціях Римської імперії, на відміну од віруючих-юдеїв.

Насправді ж, християнські общини перших століть були організовані регіонально, в містах чи провінціях. Ось чому й ап. Павло писав до Церкви у Коринфі, до Церкви в Римі, до Церкви в Ефесі тощо, і говорили про Церкву в Палестині, Церкву у Сирії тощо. Проте ці Церкви не сприймалися як "національні" в сучасному розумінні цього слова.

Про це ж говорить і 34 апостольське правило[2]: "Епископам всякого народа подобает знати первого из них, и признавати его яко главу, и ничего, превышающего их власть, не творити без его рассуждения; творити же каждому только то, что касается до его епархии, и до мест к ней принадлежащих. Но и первый ничего да не творит без рассуждения всех. Ибо тако будет единомыслие, и прославится Бог о Господе во Святом Духе, Отец и Сын и Святый Дух"[3]. Отже, правило посилається на тогочасні регіональні митрополії Римської імперії, а не на національні держави у геополітичному значенні ХХ ст.

В епоху Вселенських Соборів поняття "національна церква" ще не існувало. Навпаки, переважно спостерігається затвердження поняття територіальних церков, яке властиве першим століттям християнства. Це поняття - "територіальна церква" (а не "національна церква"), укорінене ще в системі митрополій (Нікея, 325 р.), яка ґрунтується на принципі місцевої (локальної) автономії (тобто на принципі, згідно з яким єпархією управляє її єпископ), встановленої регіональним синодом (або синодом митрополії під головуванням свого митрополита). У цьому розумінні 6 правило I Вселенського Собору в Нікеї (325 р.) стверджує: "Да хранятся древние обычаи, принятые в Египте и в Ливии и в Пентаполе, дабы Александрийский Епископ имел власть над всеми сими. Понеже и Римскому епископу сие обычно. Подобно и в Антиохии, и в иных областях да сохраняются преимущества Церквей"[4]. А 7 правило цього ж Собору додає: "Понеже утвердися обыкновение и древнее предание, чтобы чтити епископа, пребывающего в Элии (Иерусалиме); то да имеет он последование чести, с сохранением достоинства, присвоенного Митрополии"[5].

Другий Вселенський Собор (381 р.) уточнює цей принцип "територіальної еклезіології", розмежовуючи кордони територій різних помісних Церков. Із цього приводу у 2 каноні згаданого Собору зазначено: "Областные епископы да не простирают своея власти на Церкви, за пределами своея области, и да не смешивают Церквей, но, по правилам, Александрийский епископ да управляет Церквями токмо Египетскими; епископы восточные да начальствуют токмо на Востоке, с сохранением преимуществ Антиохийской Церкви, правилами Никейскими признанных; также епископы области Ассийския да начальствуют токмо в Ассии. Епископы Понтийские да имеют в своем ведении дела токмо Понтийския области, Фракийские токмо Фракии. Не быв приглашены, епископы да не преходят за пределы своея области для рукоположения, или какого-либо другого церковного распоряжения. При сохранении же вышеписанного правила о церковных областях, явно есть, яко дела каждыя области благоучреждати будет Собор тоя же области, как определено в Никее. Церкви же Божии, у иноплеменных народов, долженствуют быти правимы, по соблюдавшемуся доныне обыкновению Отцев"[6]. Цей Собор також визначив шлях до системи пентархії або п'яти древніх патріархатів (Рим, Константинополь, Александрія, Антиохія та Єрусалим), стверджуючи у 3 каноні, що "Константинопольский епископ да имеет преимущество чести по Римском епископе, потому что град оный есть новый Рим"[7].

Навіть із політичним піднесенням Константинополя, нової столиці імперії, ми не бачимо утвердження поняття "національна церква", а, навпаки, поширеним є поняття "територіальна церква". Нарешті, IV Вселенський Собор (Халкидон, 451 р.) уточнив зміст 2 правила II Вселенського Собору, стверджуючи в 1 правилі, що "от святых отец, на каждом соборе, доныне изложенные правила соблюдати признали мы справедливым"[8], і постановив у 28 правилі, що "митрополиты областей, Понтийския, Асийския и Фракийския, и такожде епископы у иноплеменников вышереченных областей, да поставляются от вышереченного святейшего престола святейшия Константинопольския Церкви"[9]. У наш час, коли поняття "національна церква" набуває дедалі більшого розвитку, показовим є те, що це 28 халкидонське правило породжує непорозуміння, яке переходить навіть у полеміку.

Отже, ми побачили, як поступово вимальовувалася система (але не установа) пентархії. Це та сама система, яку вихваляв імператор Юстиніан в епоху, відому своєю "візантійською симфонією", тобто гармонією між церковною і державною владою. Але у цей період ми зовсім не бачимо появи поняття "національна церква". Імператор Юстиніан справді побачив у пентархії, яку використовував Халкидон, деяку подібність еклезіологічного синтезу між монархічною та політичною концепціями Церкви, які пропагували централізацію у столиці імперії, і поліфонічною концепцією, яка відображала нікейську еклезіологію, що її сповідували александрійці. Отже, пентархія являє собою систему (а не установу), засновану саме на принципі "територіальних церков", а не на концепції "національної церкви". Ця система є свідченням твердого наміру Церкви зберегти і затвердити синодальність (соборність) у найвищому адміністративному церковному управлінні.

Зародження "національної ідеї" в Європі в епоху Реформації

Із XVI ст. визначенням "національний" починають послуговуватися в Європі, тобто в епоху появи сильних панувань, наявним прагненням яких було отримати владу над Церквою[10]. Це була епоха Реформації в Європі, розпочата Мартіном Лютером у 1517 р. І в цей же час також виникли три основних рухи, де й зародилася концепція "національної церкви".

Насамперед, це - англіканізм, який виник унаслідок розриву короля Англії Генріха VIII з Римом в 1533 р. Причиною була відмова з боку Риму дати королеві канонічний дозвіл на розлучення. Після голосування в Парламенті щодо закону, за яким духовенство відмовилося підкорятися римській юрисдикції, Генріх VIII зажадав від духовенства дати йому присягу такого змісту: " Ми визнаємо, що Його Величність є єдиним заступником і верховним учителем, і що, оскільки заповідь Христа це дозволяє, Він є верховним главою англійської Церкви і її духовенства"[11]. Отже, Англійська Церква стала зародком першої "національної церкви" на чолі зі своїм королем (або королевою) Англії.

У надрах німецького католицизму, цієї ж епохи, Микола Гонтеймський, вікарій Тревського архієпископа, під псевдонімом Юстіна Февронія засновує рух жозефізму. Рух цей започатковано Емською "Пунктуацією" в 1786 р., документом, виданим трьома архієпископами і принцом-єпископом Зальцбурга з нагоди заснування апостольської нунціатури в Мюнхені. Єпископи захищають свої права від "домагань" пап і вимагають повної незалежності.

Водночас у Франції виникає галіканство, рух, прихильники якого домагалися отримати владу управління над Церквою і мати автономію від Ватикану. У цю епоху "посадові особи не припиняють мріяти про національну церкву, засновану на доктрині консильяризму, де право духовного управління перейшло б до влади, яка б складалася з мирян. Вони все ще не втрачають надії взяти реванш за Конкордат 1516 р. і відібрати у папи право давати канонічні інституції єпископам та абатам"[12]. Хоча ми й не знаходимо в текстах того часу визначення "національний", сучасні історики, все ж таки, часом називають галіканську церкву "національною церквою".

Звичайно, ми не можемо звинуватити англіканізм, жозефізм і навіть галіканство в тому, що вони стали моделлю концепції "національної церкви". Але ці три рухи XVI ст., століття Реформи, несуть у собі зародок релігійного націоналізму, тенденцією якого було змішувати владу мирську й духовну, що згодом набуде форми "національної церкви".

Історія взаємовідносин лютеранських церков із державою багато в чому прояснює розуміння того, що відбувалося в Росії у XVIII столітті. Справді, Петро I скасував патріаршество в Російській Церкві в 1721 р., прийнявши за зразок модель "національних церков», яка вийшла із протестантизму, де главою Церкви є не єпископ, згідно з еклезіологічним ученням Древньої Церкви, а глава держави в особі короля. Петро I замінив патріаршество заснуванням Святішого Синоду на чолі з обер-прокурором, який виконує накази царя. По суті, це було еклезіологічне перекручення, яке спричинило тяжкі наслідки для церковного життя[13].

Необхідно зауважити, що концепція "національної церкви" створює чимало проблем у царині еклезіології, і не тільки в православ'ї. Наприклад, англіканізм, звідки, здебільшого, виджерелюються дані концепції. Нині англікани розуміють під терміном "національна церква" кожну Церкву, яка є частиною загального життя нації і як така визнана державним законодавством. У принципі, їхня Церква, Церква Англії, обмежується територією британської держави. Отже, француз не може стати членом цієї Церкви, не будучи британським громадянином. Однак ця Церква має владу адміністративного управління стосовно європейської єпархії. Цей факт робить Англійську Церкву "національною" Церквою, але з екстериторіальним повноваженням. Проте це не є правилом для інших країн британського Коммонвелса, оскільки спілкування англікан в усьому світі здійснюється за допомогою автономних церков, кожна з яких має своє власне канонічне право, а не керується універсальною для всіх системою. У цьому випадку "національний" критерій зливається з "територіальним", що породжує ізоляцію однієї Церкви від іншої. Виникає також й інша проблема - спадкоємність. Одна з гілок Англійської Церкви, рух методистів, становить незалежне церковне тіло і не сприймається як розкольницька або як така, що розірвала відносини із Церквою. Одне слово, вочевидь, що у кожному з наведених випадків, спілкування (koinonia) цих "національних церков" взагалі не зберігається, а проблема паралельних церков навіть не усвідомлюється.

Французька революція і націоналізм XIX-XX століть

Французька революція 1789 р. дала новий поштовх для розвитку концепції "національної церкви". "Підготовлена філософією Просвітництва і ще раніше - протестантскою Реформою, Французька революція цілком змінила не тільки Францію, а й усю Європу, зокрема і православні країни"[14].

Услід за цією Революцією протягом XIX-XX ст. у Європі виникло чимало націоналістичних рухів, девізом яких був принцип, що кожна національна спільнота має право сформувати свою власну державу. Ці націоналістичні рухи виражали своє задоволення або, навпаки, свій гнів, який, часом, доходив до заколоту, залежно від того, існувала чи ні така держава. Протягом історії ці рухи виступали за об'єднання країн (як це відбувалося в Італії та Німеччині) або за розпад якоїсь імперії чи держави (як це трапилося з Оттоманською та Австро-Угорською імперіями, СРСР, Югославією або Чехословаччиною). Одночасно із цими рухами розвивалася концепція "національних церков" за сформованим на той час принципом, який передбачав заснування національної церкви, яка мала б одну назву з державою.

Таким чином, до цього принципу державного націоналізму приєднується релігійний націоналізм, який передбачає для кожної нації створення не тільки своєї власної держави, а й також своєї власної церкви, яка б, у свою чергу, захищала інтереси нації.

Отже, немає нічого дивного у тому, що протягом XIX-XX ст. ми спостерігаємо в надрах Православної Церкви примноження числа автокефальних Церков, що набувають раптом "національного" характеру: Грецька Церква (1850 р.), Сербська Церква (1879 р.), Румунська Церква (1885 р.), Польська Церква (1924/1948 рр.), Албанська Церква (1937 р.), Болгарська Церква (1945 р.), Грузинська Церква (1943/1990 рр.), Церква Чехії і Словаччини (1946/1998 рр.)[15].

Релігійний націоналізм, що прийшов із Західної Європи вразив християнський Схід і створив проблему "етнофілетизму" (або "релігійного філетизму"), яка добре відома православним. Ця концепція, що отримала назву від грецьких термінів ethnos (нація) і phyle (раса, плем'я), впровадила в церковне середовище принцип націоналізму, що змішує Церкву і націю. Звідси, за цим принципом, кожна нація повинна формувати не тільки свою власну державу, а й свою власну Церкву, юрисдикція якої поширювалася б не тільки на чітко визначену територію, а й на всю націю. Так виникла ідея формування помісної Церкви не за територіальним принципом, а за національним або лінгвістичним.

10 вересня 1872 р. у Константинополі було скликано Всеправославний Собор, щоб розглянути питання стосовно болгар, які хотіли створити "національну церкву" без визначених географічних кордонів, з тим, щоб її юрисдикція була вселенською. Болгарська Церква визначала себе як "національну" Церкву з "надтериторіальним" повноваженням. Собор у Константинополі засудив цей філетичний релігійний націоналізм як церковну єресь, нагадуючи, що Церква не повинна змішуватися з будь-якою нацією чи расою: "Філетизм, тобто відмінність, заснована на етнічному походженні або мові, і вимога чи здійснення виключних прав з боку однієї людини або групи людей однієї країни й однієї крові може мати певні підстави в секуляризованій державі, але... для християнської Церкви, яка являє собою духовне спілкування, навчене своїм Главою і Засновником розуміти всі нації в братському єднанні у Христі, філетизм є чужим і цілком неприйнятним. Утворення в будь-якому регіоні "окремої" Церкви, яка заснована за расовою ознакою і приймає тільки вірних одного народу, виключаючи інші етноси, а також якою управляють тільки пастирі цієї ж нації, як цього бажають прихильники філетизму, є явищем безпрецедентним..."[16]

"Національна Церква" й автокефалія

Слід зазначити, що між поняттями "національна Церква" і "автокефалія" існує вагома відмінність. Якщо ототожнити "автокефальну" Церкву з "національною Церквою", то необхідно зауважити, що принцип автокефалії поглинає поняття "національної Церкви", оскільки він передбачає спілкування (koinonia) помісних Церков[17].

Принцип автокефалії давній. Він бере початок у IV ст. і ґрунтується на 8 правилі III Вселенського Собору (Ефес, 431), яким проголошено автокефалію Кіпрської Церкви "...начальствующие во святых Кипрских церквях да имеют свободу, без притязания к ним и без стеснения их, по правилам Святых Отец и по древнему обыкновению, сами собою совершати поставление благоговейнейших епископов"[18]. Отже, автокефалія дає право для будь-якої Церкви, області або чітко визначеної території самій обирати (auto) свого главу або свого предстоятеля (kephale), підтримуючи при цьому спілкування (koinonia) з іншими помісними церквами, "по правилам Святых Отец и по древнему обыкновению".

Це давнє поняття автокефалії часто плутали із запозиченою на Заході концепцією "національної церкви", яка була досить поширеною на Сході в той час, коли православні перебували під оттоманським ярмом. В умовах поневолення та окупації ідея створення для кожної нації своєї держави і своєї Церкви поставала чимось на зразок визволення.

Греція першою звільнилася від оттоманського поневолення у 1830 р. завдяки націоналістичному руху, яким керував із Франції Адамантіос Кораїс. Новий король Грецького Королівства, який прибув із Німеччини і перебував під впливом протестантських моделей, хотів добитися визнання самопроголошеної "національної" Церкви - Церкви Грецького Королівства, і бажав, щоб нею управляв синод на чолі з королем. Після тривалого замовчування щодо цього релігійного націоналізму Вселенський патріархат проголосив автокефалію Грецької Церкви в 1850 р., главою якої став Афінський архієпископ.

Автокефалія, отримана канонічним шляхом, з одного боку, зберігає і визнає національну відмінність, характерну в конкретних територіальних межах, і виходить за її межі, зберігаючи, з іншого боку, спілкування різних помісних Церков. Таким чином, автокефалію слід розглядати з богословської, а не з юридичної позиції. Існує величезна відмінність між поняттями "автокефальна Церква" і "національна Церква", так само як існує величезна відмінність між створеним і нествореним, між природою і благодаттю. Нація - природна категорія, тоді як автокефалія є категорією зв'язку (тобто такою, що встановлює відносини)[19].

Говорячи про автокефалію, ще слід додати, що її структура ґрунтується на еклезіологічному вченні ап. Павла, згодом затвердженому канонами соборів. Виходячи із цього вчення, Церква, заснована в будь-якому регіоні за принципом спілкування (koinonia) помісних Церков, не відповідає поняттю "національної" Церкви, яка визначається стосовно держави, іменем якої її названо, і відображає принципи релігійного націоналізму, крайні форми якого зашкоджують їй і призводять до ізоляції. У цьому сенсі концепція "національної" Церкви призводить, з одного боку, до певної втрати вселенськості Православної Церкви як Церкви "єдиної, святої, соборної і апостольської" і, з другого, - до секуляризації. Це зазначав уже Великий Константинопольський Собор у 1872 році: "Расовий егоїзм, який розвивається у кожній з етнічних ("національних") Церков, настільки пригнічує релігійні почуття, що важко стає одній із цих Церков спостерігати і мати відносини з іншою, як цього потребує християнський обов'язок. Відтак, усе це чиниться заради етнічних ("національних") інтересів. До того ж, расові і секулярні інтереси, на превеликий жаль, поглинають серця людей, заважають релігійному спілкуванню з іншими народами в таїнствах і священнодійстві. Отже, божественні і священні предмети цілком зводяться до людського рівня, секулярний інтерес переважає над духовним і релігійним. Кожна етнічна (національна) Церква шукає тільки їй властиве, і догматові "Церкви єдиної, святої, соборної і апостольської" завдається смертельного удару. Якщо ситуація є такою, а вона справді саме така, то філетизм перебуває у цілковитій суперечності з духом і вченням Христовим, і є йому противним"[20].

Ця проблема чітко виражена в середовищі еміграції. Православна "діаспора" від цього потерпає. Насправді ж, ідеться про прямі наслідки концепції "національної" Церкви з "екстериторіальною" владою. Наприклад, узяти хоча б греків. Вони будували церкви, щоб у них були грецькі церкви. Але, будучи православними, важливим для них було відрізнятися не від католицьких, англіканських та інших церков, а відрізнятися своєю грецькою національністю від російських, болгарських чи сербських церков. Змішуючи богослов'я з політикою, Христа і Його Церкву - з нацією та її державою, релігійний націоналізм став у ХХ ст. не чимось іншим, як сучасним ідолопоклонством.

Висновок

Отже, нові дослідження поняття "національна церква" допомогли виявити багато історичних фактів, які протягом століть сприяли формуванню цього явища. Слід зробити кілька висновків щодо наведених фактів, над якими ми щойно розмірковували.

Концепція нації, у тому вигляді, як її розглядають нині, є концепцією відносно новою. Вона бере свій початок із націоналістичних рухів XIX-XX ст., які виникли в результаті Французької революції. Ця концепція відрізняється від поняття "етнос" або "народ", яке зустрічається в Письмі й позначає народ-неєвреїв. Також поняття "нації", що зустрічається в канонах, означає населення певної території чи регіону.

Концепція "національної церкви" виникла на Заході в епоху Реформації, коли сильні держави прагнули захопити владу над Римською Церквою. Із піднесенням націоналізму в XIX ст. вона розвивається, піддавшись спокусі змішування влади неперебутньої із владою скороминущою, спасіння людей з інтересами нації, Христа і Його Церкви - з нацією та її державою.

Концепція "національної церкви" не має основи в канонічній традиції Церкви і тому не може бути прийнята православною еклезіологією. Для того, щоб зберегти вірність Переданню Церкви, яку дотримують "повсюди, завжди і усі", прийнятнішим є застосування концепції "територіальної" або "помісної" Церкви, яка відображає вираження повноти Христової Церкви, заснованої в певному місці (місті, регіоні чи країні), і зберігає повноту спілкування із "Церквою Христовою, поширеною по всіх світах", "навіть до краю землі".

Принцип "автокефальної" Церкви, який дає право єпископам цієї території обирати свого предстоятеля для того, щоб це не зашкоджувало спілкуванню помісних Церков, виник у Православній Церкві, починаючи з IV ст., на основі територіального принципу і повноти доктринального й дисциплінарного спілкування помісних Церков.

Отже, ми повинні розуміти концепцію "автокефальної" Церкви у значенні територіальних Церков. "Кожна православна нація, кожна епоха живе своїм власним колективним буттям, - грецьким, російським, латинським, африканським, середньовічним або сучасним тощо. Але цей персональний спосіб вбирання культури не перероджується на колективну відособленість та індивідуалізм. Він також не застигає в різних "обрядах". Використовуючи термінологію преп. Максима Сповідника можна сказати, що кожний православний народ відрізняється від іншого своїм власним tropos, способом свого особистісного і невизначального буття, але всі мають однаковий logos, володіють однаковими сутнісними властивостями, однаковим "визначенням" навіть у сфері культури"[21]. Якщо Церква Христова може виражатися у своїй повноті в територіальних межах однієї держави і проникати у звичаї нації, то це аніскільки не зменшує повноту цієї ж Христової Церкви, що виражає себе в територіальних межах сусідньої держави, оскільки Христос Єдиний і Єдина Церква, яка сповідує Православну віру.

У час, коли релігійний націоналізм виникає знову, важливо в історичному контексті усвідомити той факт, що Православна еклезіологія завжди захищала принцип "територіальності" і засуджувала "релігійний націоналізм", який є причиною багатьох ускладнень у спілкуванні між помісними церквами сьогодні. Застосування гетеродоксальної (інославної) еклезіології не могло не спричинити труднощів. І лише визнанням наших помилок ми, можливо, зможемо, за допомогою Божою, коли-небудь позбутися цих труднощів.

Переклав із французької Роман Тодер

Часопис "Дух і літера"



[1] Див.: В. Basdevant Gaudement, "Eglise nationale, histoire d"une expression", L'annee canonique 43 (2001), p. 15-24.

[2] "Апостольські правила" складають збірник церковних канонів, що входять до складу канонічного корпусу Православної Церкви, датованого III-IV ст., і мають антиохійське походження.

[3] Цит. за: Правила Святых Апостолов и Святых Отец с толкованиями. М., 1876. С. 74-75.

[4] Цит. за: Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 1877. С. 23.

[5] Цит. за: Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 1877. С. 28.

[6] Там само. С. 83-85.

[7] Там само. С. 87-88.

[8] Там само. С. 152.

[9] Цит за: Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 1877. С. 244.

[10] Пор. принцип, датований XVI ст.: "Cujus regio, ejus religio".

[11] Цит. за: B. Dupuy. "Anglicanisme", Encyclopaedia Universalis, t. 2, Paris, 1996, p. 413.

[12] J. Delumeau, "Gallicanisme", Encyclopaedia Universalis, t.10, Paris, 1996, р.59.

[13] Див.: H. Legrand, "Les relations entre l'Eglise et l'Etat dans la tradition luthérienne allemande et nordiques", L'année canonique 43 (2001), p.32. А також: Флоровский Г., прот. Пути Русского Богословия. Париж, 1937. С. 82-89.

[14] Archimandrite Placide Deseille, " Tous, vous кtes un dans le Christ: Le people de Dieu dans l'Empire et parmi les nations ", Les Nations dans l'Eglise, Paris, Comité orthodoxe des Amitiés franзaise dans le monde, 1989, р. 16.

[15] У дужках ми вміщуємо дату проголошення автокефалії (а не заснування патріаршества), кожної з помісних Православних Церков. Ці проголошення були, здебільшого, самопроголошенням автокефалії, спричиненим релігійним націоналізмом, як, наприклад, у Греції (1833 р.), Румунії (1865 р.), Болгарії (1870 р.) і Албанії (1922 р.). Слід зазначити, що Грузинська, Болгарська і Сербська Церкви стали автокефальними набагато раніше (V ст. - Грузія, X ст. - Болгарія, XIII ст. - Сербія), але їх автокефалія не була тривалою: щодо них йдеться про нове проголошення автокефалії. Російська Православна Церква також проголосила автокефалію Православної Церкви в Америці в 1970 р. Сьогодні ця автокефалія визнається не всіма Православними Автокефальними Церквами.

[16] Патріарші й синодальні послання стосовно болгарського питання. Цит. за: Metropolite Maxime de Sardes, Le patriarcat ecumenique dans l'Eglise orthodoxe, Paris, 1975, р. 378-387.

[17] Див.: Archimandrite Grigorios (Papathomas), " La dialectique entre " nation étatique " et " autocéphalie ecclésiale ", L'année canonique 43 (2001), p.75-92.

[18] Цит. за: Правила Святых Вселенских Соборов с толкованиями. М., 1877. С. 131-132.

[19] Див.: Archimandrite Grigorios (Papathomas), " La dialectique entre " nation étatique " et " autocéphalie ecclésiale ", L'année canonique 43 (2001), p. 88.

[20] Патріарші і синодальні послання щодо болгарського питання. Цит. за: Metropolite Maxime de Sardes, Le patriarcat ecumenique dans l'Eglise orthodoxe, Paris, 1975, р. 386-387.

[21] Archimandrite Placide Deseille, " Tous, vous êtes un dans le Christ: Le peuple de Dieu dans l'Empire et parmi les nations " dans Les Nations dans l'Eglise, p.18.