УКР РУС  


 Головна > Публікації > Доповіді та промови  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 116 відвідувачів

Теги
діаспора Археологія та реставрація Священний Синод УПЦ комуністи та Церква монастирі та храми України Церква і політика автокефалія Мазепа розкол в Україні вибори милосердя УГКЦ постать у Церкві УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура краєзнавство церква та політика шляхи єднання Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі церква і суспільство педагогіка Ющенко конфлікти Доброчинність Церква і медицина Патріарх Алексій II забобони молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат церковна журналістика Президент Віктор Ющенко Києво-Печерська Лавра Церква і влада секти іконопис






Рейтинг@Mail.ru






Досвід Православної Церкви в побудові громадянського суспільства

  15 лютого 2008


Священик Миколай Данилевич
 

Виступ на круглому столі «Досвід Християнських Церков у побудові громадянського суспільства», 13 лютого 2008.

Одна з причин гонінь на християнську Церкву в Римській імперії полягала в тому, що християнство проголосило та відстоювало принцип: релігія - справа особистих переконань та власної совісті. Цей принцип суперечив римській державній традиції, згідно з якою релігія встановлюється не індивідуумом, а народом або його представниками в державі. Іншими словами, релігія - справа державна, а не особиста.

В Римській імперії не було величини, яка була б рівною християнській Церкві, тобто не було, так би мовити, язичеської церкви. Жерці, понтифіки та фламіни одночасно були державними чиновниками. Саме тому, в силу історичної необхідності, той виклик, який кинула християнська Церква язичеській вірі, по необхідності був прийнятий державою, так як в Римській імперії церкви не існувало. Це й привело до боротьби Церкви з державою. Фактично, з державної точки зору християнство було актом громадянської непокори.

Вийшовши переможцем з цієї боротьби, Церква тим самим сформувала нову модель церковно-державних відносин. Зараз всі ми абсолютно природно сприймаємо твердження, що релігія - справа особиста і держава не повинна в цю сферу вмішуватись.

Таким чином, християнство фактично сформувало, використовуючи при цьому надбання античного світу, концепцію того, що ми сьогодні називаємо громадянським суспільством, під яким розуміється те, що спільнота громадян повинна мати свої закони і не залежати від свавілля держави.

Основа християнської Церкви - община. Ця община по-різному проявляла себе в різні історичні періоди. Саме історичні обставини зумовили ступінь впливу конкретної християнської конфесії на формування та розвиток громадянського суспільства в країнах їхньої діяльності.

В цьому контексті, показовим є вплив на розвиток громадянського суспільства Католицької та Православної Церков. Католицька Церква історично мала більший вплив на формування суспільства взагалі, і громадянського суспільства зокрема саме тому, що починаючи з IV століття на Заході, а точніше в Римі, не було сильної державної влади. IV століття - це епоха великого переселення народів. На Заході взагалі, а в Італії зокрема, ця епоха тривала значно довше. В IV-V стт. Італію наповнили готи, в VI-VII - лонгобарди. Починаючи з VIII століття папи, шукаючи військової сили для захисту Риму, вступають в активні контакти з франками, а з X ст. - з норманнами. Для пересічного жителя Італії в усі ці часи не було стабільної політичної, державної влади, адже сьогодні тут готи, завтра візантійці, післязавтра лонгобарди, потім франки і т.д. Єдиною постійною владою на місцях були представники Церкви - священики і єпископи. Історично так склалось, що у відсутність сильної державної влади на Заході виникла сильна церковна влада, яка базувалась на християнських громадах. Католицька Церква була вимушена брати на себе функції держави в той час, коли самих державних утворень там або не було, або вони були слабкі. Саме такими історичними чинниками пояснюється більша соціальна активність Католицької Церкви порівняно з Православною.

Іншим було становище на Сході. Візантійська імперія, незважаючи численні кризові моменти в своїй історії, була досить міцною державою, яка проіснувала аж 1123 роки. В Візантії всі соціальні, благодійні проекти держава брала на себе. При такій сильній державі Православна Церква мала набагато менші можливості впливу на формування громадянського суспільства. Адже відомо, що при посиленні громадянського суспільства послаблюється роль держави і навпаки. При цьому, потрібно зазначити, що Православна Церква в Візантії мала величезний вплив на уми суспільства, і імператори завжди повинні були з цим рахуватись. Як приклад, можна навести конфлікт між патріархом Миколаєм Містиком та імператором Левом VI Філософом (866-912) з приводу признання законності четвертого шлюбу імператора. Переміг патріарх, і до сьогодні Православна Церква може благословити лише три шлюби.

Однак, як тільки історичні умови змінились, а саме, коли турками був захоплений Константинополь і православні народи опинились під ярмом іновірної держави, Православна Церква на території колишньої Візантійської імперії почала активно допомагати підневільному народу у справі збереження своєї ідентичності. В Греції в той час виник феномен так званих таємних шкіл (κρυφό σχολείο), коли священики і, головним чином, ченці таємно в монастирях навчали грамоті дітей, що заборонялось турецькою владою.

Прийнявши віру від Візантії, Київська Русь одночасно перейняла і принципи відносин Церкви і суспільства, Церкви і держави. Однак, в огляду на особливості слов'янського менталітету взагалі, і слов'янського сприйняття влади, ці принципи на Русі були дещо змінені. Всім відома роль Київського митрополита як миротворця в часи князівських усобиць. Це є яскравим прикладом благотворного впливу Церкви на політику. Фактично, митрополит виражав волю громадськості і передавав її носіям державної влади, які ніяк не могли дійти згоди між собою. Хтось з мудрих людей сказав, що «змінюються лише форми життя, а сутність буття залишається незмінною». На жаль, і сьогодні в нашому політикумі ми спостерігаємо ті ж «князівські усобиці». В цьому плані, потенціал Церкви ще повністю не реалізований.

Можна навести безліч прикладів впливу Української Православної Церкви на формування громадянського суспільства, але мені хотілося б згадати про два найхарактерніших. Один з них лежить в основі сюжету повісті «Старосвітські батюшки і матушки», яка належить перу відомого українського письменника І. Нечуя-Левицького, сина священика, який дуже добре знав внутрішнє церковне життя. Повість починається з того, що після смерті священика в селі Вільшаниця громада вибирає настоятелем його сина Харитона. І навіть коли інший претендент на цю парафію - Марко Балабуха, будучи академістом, зміг переконати владику, щоб парафію передали саме йому, то громада Вільшаниці його не прийняла, і владика був вимушений змиритись. Класичний приклад громадянського суспільства.

Одним з найяскравіших проявів громадянського суспільства в історії Православної Церкви є всім відомі братства, які виникли в XVI ст. для захисту православної віри. Братства - це мирянський рух, це ініціатива знизу. Паралельно з великим позитивом, який вносили в церковне та суспільне життя православні братства, потрібно визнати, що нерідко, навіть в XVI-XVII століттях, братства йшли на конфлікт з ієрархією. На жаль, деякі з сучасних братств продовжують цю «традицію». Тому тут важливо віднайти та утримувати баланс між послухом ієрархії, порядком в Церкві та ініціативами мирян. Останній Архієрейський Собор УПЦ, який відбувся 21 грудня минулого року, приділив особливу увагу цьому питанню. Предстоятель нашої Церкви Блаженіший Митрополит Володимир у своєму виступі на соборі наголосив, що наша Церква є поза політикою, застеріг православні братства від виступів з політичними гаслами.

Наша Церква, як і інші конфесії, відділена від держави, але не відділена від суспільства. Українська Православна Церква орієнтується не на ідеал християнської державності, а на ідеал християнського суспільства. Ми вважаємо, що не держава, яка стрімко змінює своє лице, а віруюче суспільство є гарантією міцності Церкви.

Одним з базових елементів громадянського суспільства є терпимість. Українська Православна Церква розділяє цей принцип як по відношенню до інославних конфесій, так і до тих православних братів, які перебувають в розколі. Вищезгаданий Архієрейський Собор Української Православної Церкви закликав своїх вірних, «з християнською любов'ю та без ворожості ставитись до тих наших братів та сестер, які, віримо, тимчасово перебувають поза спасительною огорожею Церкви. Ми повинні пам'ятати слова святителя Григорія Богослова: «Ми прагнемо не перемоги, а повернення братів, розлука з якими нас непокоїть». В основі нашого відношення до тих наших братів і сестер, які перебувають в розколі, повинна бути любов».

Часто запитують, чи можливий такий привабливий, але небезпечний союз Православ'я з українським націоналізмом? Заявляємо, що ми проти як українського націоналізму, проявам якого сказали ні на початку 90-х, так і проти російського, окремі прояви якого, в особі організації «Єдіноє Отєчєство» та в ідеях так званого «політичного православ'я» були засуджені останнім Архієрейським Собором Української Православної Церкви 21 грудня минулого року. Наша Церква є наднаціональною, вона об'єднує як україно-, так і російськомовних громадян нашої країни, людей різних політичних уподобань, і ми не можемо стати на сторону будь-якої світської ідеології. При цьому, за словами Блаженнішого Митрополита Володимира, «Церква не може конфліктувати з здоровою національною ідеєю», але разом з тим Церква і не повинна бути одним з політичних додатків цієї ідеї.

Таким чином, як видно з коротенького екскурсу в історію, багато елементів того, що ми називаємо громадянським суспільством вже давно існує в церковному житті. Але церковне бачення громадянського суспільства дещо відрізняється від того, що прийнято розуміти під ним в світському середовищі.

Ми вважаємо, що ідеали громадянського суспільства в світському їх розумінні не можуть бути прийнятними повністю і зразу. Повне торжество ідеалів громадянського суспільства в неготовому для цього соціумі часто приводить до руйнування християнських ідеалів, адже культура громадянського суспільства дещо розходиться з традиційною культурою. В культурі громадянського суспільства рівні голоси отримують всі меншини, знімаються цензурні бар'єри, моральні табу, які раніше вважалися незмінними, розширяється круг потреб, перш все матеріальних, і виникає те, що ми називаємо споживацьким суспільством. Культура громадянського суспільства ініціює особисту активність, активність людини заради самої себе і свого благополуччя, а це призводить до руйнування традиційної моралі, особливо в такому суспільстві, як наше, яке щойно вийшло з тоталітаризму і ще не звикло правильно користуватись своєю свободою. Як приклад, можна привести поведінку деяких наших заробітчан в Європі. Попавши в нові умови, де немає негласного морального контролю сім'ї, родичів, суспільства, де свобода, наші люди, в основному це жінки, в моральному плані падають дуже низько. Причина в тому, що вони ще не навчились правильно користуватись своєю свободою. Реалізація ідеалів громадянського суспільства перш за все означає виховання особистої моральної відповідальності.

Публічна проституція, порнографія, повальна реклама пива і т.п. - все це несе з собою культура громадянського суспільства. Тому, на наш погляд тут повинна мати місце і стримуюча роль держави, так як Церква може стримувати лише морально. Наприклад, недавно в Росії на законодавчому рівні була заборонена реклама пива по телебаченню до 22:00. В даному випадку держава грає тут таку роль, як її визначив апостол Павло «начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він не даремно носить меч: він - Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло» (Рим. 13. 4).

Тому, в розбудові громадянського суспільства повинні грати спільну і збалансовану роль, перш за все, саме суспільство, а потім Церква і держава. Головне, віднайти той баланс трьох сил, - суспільства, Церкви і держави, - який найкращим чином сприяв би моральному розвитку суспільства.