УКР РУС  


 Головна > Публікації > Доповіді та промови  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 102 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі постать у Церкві милосердя Церква і політика Католицька Церква забобони молодь церковна журналістика автокефалія Ющенко Президент Віктор Ющенко краєзнавство Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність Києво-Печерська Лавра церква та політика вибори Мазепа українська християнська культура комуністи та Церква Церква і медицина Голодомор діаспора секти розкол в Україні Патріарх Алексій II церква і суспільство УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну конфлікти Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання педагогіка іконопис УПЦ КП монастирі та храми України Археологія та реставрація Церква і влада Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






ДОПОВІДЬ. «Виховання духовності: від історії в майбутнє»

  28 березня 2008


Архієпископ Полтавський и Миргородський Филип

Сьогодні ми зібралися для обговорення підсумків роботи чергової науково-практичної конференції, присвяченої історії, теорії та практиці педагогіки духовності. Я сердечно вітаю всіх її учасників, складаю подяку за плідну роботу вчора та висловлюю надію на таку ж співпрацю сьогодні.

Зверніть увагу на не зовсім звичний формат конференції: вона розпочалася роботою в секціях, а підсумки її розглядаються на пленарному засіданні. Це не випадково, і свідчить про суто робочий напрямок нашої зустрічі. Ми не прагнули почути один від одного переможні реляції або взаємні похвали - навпаки, вчора точилися достатньо серйозні дискусії, виникали суперечки.

Справді, від розмов про принципову необхідність викладання предметів християнського наповнення ми сьогодні перейшли до практичних кроків у напрямку здійснення наших задумів.

Тому я не буду виголошувати велику програмну доповідь, оскільки основні напрямки для роботи визначено на минулорічному з'їзді Всеукраїнського православного педагогічного товариства та науково-практичній конференції.

Я спробую лише накреслити ряд основних моментів, які потребують спільного вирішення та ефективної взаємодії.

1. Сьогодні викладання в системі світської освіти християнської етики, основ православної культури тощо є необхідним для становлення свідомого громадянина із визначеним світосприйняттям.

Ми вже якось звикли до того, що у світській державі викладання предметів християнського змісту сприяє переважно культурному збагаченню особистості. Людина, вивчаючи основи християнської етики, прилучається водночас до скарбниці багатовікової української та світової культури, тим самим підвищуючи власний культурний рівень.

Та це - лише частина правди.

Набагато важливішим є той момент, що кожен із нас має свідомо обирати систему цінностей та орієнтирів, усвідомлювати потребу вибору системи координат, світосприйняття. А такий вибір просто неможливий без глибокого ознайомлення з традиціями духовності власного краю.

Присутнім, безумовно, відомі - може, навіть, і з власного життя, - випадки, коли вихована у дусі атеїзму людина враз ставала віруючою, щойно отримавши можливість, наприклад, прочитати Біблію. Чому? Тому, що весь час вона жила, знаючи тільки частину правди. Їй говорили, що віруючі - то дикі і відсталі люди, вся система християнства - набір забобонів, а біблійне вчення є чистим мракобіссям. І, допоки людині не були відомі погляди протилежні, вона перебувала в спокої. Але знайомство із іншою точкою зору перевернуло її свідомість. Виявляється, вона, що вважала себе атеїстом, а насправді прагне жити за Євангелієм.

Із цього випливають два важливі висновки.

По-перше, ця людина ніколи не була справжнім атеїстом - вона була малоінформованим віруючим. Отже, перебувала у неприродному для себе модусі буття, відчувала малозрозумілий внутрішній конфлікт. Тому, щоб кожен атеїст був справжнім атеїстом (а не прихованим віруючим), а кожен віруючий був свідомим віруючим (а не неінформованим атеїстом), - кожен має знати основи християнського світосприйняття (традиційного для нас).

Таким чином, ми наполягаємо на викладанні християнської етики та основ православної культури для виховання свідомих людей - натомість, ми не бажаємо формування з українського народу неосвіченої біомаси, якій час від часу можна вкладати в голову різні поняття та вести то в один, то в інший бік. Свідомий вибір може відбуватися тільки між двома предметами - щонайменше, явищами або напрямками. І ми пропонуємо, поряд із атеїстично-матеріалістичною викладати і традиційно-християнську систему цінностей.

По-друге ж, не всі атеїсти після знайомства з Біблією стають віруючими. Це факт, і він має повністю заспокоїти тих, хто переймається проблемою можливої клірикалізації системи освіти. Нам закидають, що, мовляв, запровадження викладання предметів християнського змісту перетворить школу на філію Церкви, в результаті чого всі діти після школи стануть в обов'язковому порядку свідомими православними церковними людьми. Насправді ж, саме викладання християнського змісту предметів і дасть змогу молодим людям вирішити, ким і якими бути

2. Викладання предметів християнського наповнення потребує підготовки кваліфікованих викладачів.

Нещодавно мені до рук потрапила цікава творча робота студентки одного із вузів. Тема роботи - православні народні звичаї, рік у сприйнятті українського народу тощо. Знайомство з роботою справило на мене вкрай гнітюче враження.

Студентка описує, що, наприклад, цитую: «на Благовіщення в церкві готують проскури (хліб для причастя), яким потім годують домашню тварину та бджіл». Дівчина, з посиланнями на «авторитетні» джерела (часів радянського примусового атеїзму або сучасного псевдорелігієзнавства)  описує страхітливі поганські звичаї як народно-православні. Піднесено просторікуючи на теми православ'я, студентка час від часу робить посилання ... виключно на інославного теолога.

Це - не просто помилка, а чи прикрий збіг помилок. Це - покажчик сучасного рівня викладання християнських предметів. І найбільшим жахом було те, що в роботі викладач не зробив жодного зауваження. Більше того: цю роботу прислано сюди як покажчик участі вузу у викладанні предметів християнського змісту.

Синкретизм та релятивізм - ось ті ціннісні орієнтири, які спрямовують новітніх «просвітителів» нашої молоді. Все, що іменується християнським - сприймається як християнське. Все, що говорить про Бога, або богів - вважається безумовно корисним та спасенним, відтак - цілком допустимим у викладанні.

Звичайно, не можна вимагати високого рівня від вчителів, які самі не читали Біблії, але викладають її; самі не відвідали жодної церковної служби, але навчають про богослужіння; самі не читали житій святих, але розповідають про них дітям.

Та, які би обставини ми не брали до уваги, результат є сумним: дітей навчають будь-чого, тільки не християнської етики, не християнської культури, не християнського світосприйняття тощо.

І проблема є серйозною.

З одного боку, спотворюється свідомість учнів. Їм, під назвою християнської етики, православної культури, релігієзнавства тощо викладається потворна суміш поганських вчень - з посиланням на авторитетних невігласів. І ми поступово виховуємо напівхристиян - напівпоган. Певний: вони у потрібний час користуватимуться то однією, то іншою системою цінностей, для власної вигоди і зручності.

З іншого, викладається не той предмет, який має викладатися. Якщо в школі замість фізики викладатиметься фізична культура, а замість математики - співи, я переконаний, що керівництво школи матиме безліч проблем. Але коли замість християнської етики викладається ... те, про що йшлося раніше - все чомусь вважається нормальним.

Може, це й етика - але не християнська. Може, це й звичаї - але поганські, антихристиянські. І той самий святитель Димитрій Ростовський, пам'яті якого і присвячено конференцію, був у лавах найактивніших борців із змішуванням християнства з поганством. І у великого педагога і мислителя ви не зустрінете навіть побіжного натяку на повагу до народних звичаїв, якщо вони є антихристиянськими.

Кажуть: «В темряві найкращий провідник - сліпий». Так, у темряві краще не бачити нічого і спиратися на руку людини, яка вже звикла жити серед мороку й імли. Але ж ми кажемо про освіту - слово, в основі якого лежить «СВІТЛО». І тому провідниками до світла мають бути зрячі люди - які знають, куди йдуть і як саме потрібно йти.

Отже, на порядку денному постає питання про спеціальну підготовку викладачів для предметів християнського наповнення. Ми маємо спрямувати зусилля на створення концепції такої підготовки та якнайшвидше її впровадження в життя.

Втім, тут ж існує наступна важлива проблема.

3. Церква має брати участь у визначенні наповнення змістом програм релігіознавчого та культурологічного спрямування.

Уявіть собі, що в школі, викладаючи біологію, вчитель скаже: «Собака належить до парнокопитних плазунів». Такого горе-вчителя просто позбавлять права викладати - чому? Тому тільки, що він є невігласом. Не через його оригінальні власні педагогічні погляди, а саме через некомпетентність у царині предмета, який доручено викладати. І, наскільки викладання біології відповідає даним біологічної науки, настільки воно може існувати в школі.

Уявіть, що в процесі викладання хімії не будуть братися до уваги власне хімічні закони, а в геометрії теорему Піфагора замінять на закон Бойля-Маріотта. Уявіть, що історики розповідатимуть про те, що Ярослав Мудрий виграв битву під Ватерлоо під час Пунічної війни. Уявіть лишень!

І таких випадків ми, як правило, не зустрічаємо. І слава Богу, бо оригінальність - оригінальністю, педагогічні прийоми - педагогічними прийомами, але наукові факти залишаються науковими фактами, і перевага у викладанні надається все ж фактам науки, а не оригінальним і недостовірним водночас ідеям.

Тоді ясним стає факт, що хімічна наука, не втручаючись у самий процес викладання, контролює його змістову частину, а біологія, не змушуючи вчителя до якихось конкретних педагогічних прийомів, все-таки стежить, щоб собака не потрапив до «парнокопитних плазунів». І історична наука стоїть на варті вірного висвітлення подій із життя Ярослава Мудрого, і перебігу Пунічної війни, і битві при Ватерлоо - незалежно від педагогічної тактики конкретного вчителя.

То чому ж, коли йдеться про питання християнства, від участі у викладанні відсторонюється Церква, яка береже християнську істину дві тисячі років? Чому, не дозволяючи говорити про «парнокопитних плазунів», ми дозволяємо вчити про «приготування проскур на Благовіщення» та поганські звичаї як християнські?

Церква не прагне формувати нюанси педагогічного процесу. Натомість, ми наполягаємо на необхідності участі Церкви в формування змістового наповнення предметів морально-етичного, християнсько-культурологічного та релігієзнавчого напрямків. Інакше смішні випадки згадуваних уже «плазунів» та «битви при Ватерлоо» будуть і далі виникати в площині світоглядній.

А це вже небезпечно! Бо з молодої людини, яка недовчила біологію чи історію, яка погано з'ясувала для себе фізику та геометрію, виросте просто неук - то з молодої людини, яка отримала спотворене моральне вчення, скалічений світогляд, виросте, не побоюся сказати, духовна потвора. Я не думаю, щоб ми були в цьому зацікавлені...

Отже, Церква має визначати, як саме подавати ті чи інші віровчительні істини та моральні аспекти вчення, - а ось всі інші моменти, звичайно, прерогатива педагогів. Саме представники Церкви - і не ті, хто називається так, а саме уповноважені представники, - мають бути залучені і до формування програм, і - важливо! - до рецензування змісту того, що викладається.

4. Навчання дітей та молоді традиційної духовності є запорукою релігійного екстремізму та радикального сектантства.

Феномен «Пензенських затворників» у сусідній Росії викликав нову хвилю дебатів щодо доцільності запровадження «Основ православної культури» вже як ліків від екстремізму.

Богу дякувати, поки що ми на маємо таких страшних явищ, як у Пензі. Але рано чи пізно вони можуть виникнути і в нас. Вже зараз молоді люди, не знаючи до пуття своєї історії та культури, линуть у найекзотичніші секти та культи - бо там все цікаве, нове. Але часто, йдучи до чужого і не знаючи свого, молода людина навчається нетерпимості до носіїв інших думок. Не мені одному відомі, наприклад, випадки свідомого руйнування сімей через участь у секті, приклади відмови від медичної допомоги, навіть самогубств...

Що б не казали, але сáме християнство, будучи вкрай принциповим у питаннях віровчительних, завжди навчало вірних бути терпимими до носіїв помилки. І, ревно викриваючи єресі як свідомі перекручення істини, найбільші вчителі Церкви сприймали навіть і запеклих єретиків як своїх братів. «Ми домагаємося не перемоги, але повернення братів, розлука з якими мучить нас», - каже святий Григорій Богослов. Тому атмосфера толерантності у багатоконфесійному суспільстві можлива за умови прилучення молоді до моральний цінностей традиційного християнства.

5. Одним із наріжних каменів підґрунтя нової української держави має стати виваженість, толерантність та прагнення до єдності в любові і взаємоповазі, які проповідує традиційне християнство.

Священик Георгій Чистяков казав: «Джерело релігійної нетерпимості - поганство, інкорпороване в православ'я і злите з ним, нехристоцентричність нашого мислення, наша відірваність від Євангелія й Ісуса». Справді, так. Відірваність суспільства від моральних цінностей християнства спричиняє сумні наслідки.

Цитата з виступу політичного діяча: «Усі вожді українців ... вбиті ворогами. Жоден не відомщений... Зараз в Україні при потуранні або й підтримці владних структур діють російські, єврейські, путінські, комуністичні, анархістські, мусульманські та інші угруповання...».

Як ви розумієте, на такому ґрунті важко побудувати спільний дім. Помста, поділ за національними ознаками, нетерпимість до інакомислячого (який автоматично стає ворогом) - запорука нестабільного і нестійкого суспільства.

Навпаки, на фундаменті християнському ми можемо сподіватися мати затишну оселю, в якій рідними і любими будуть всі, незалежно від національності та політичних поглядів.

Тому ми переконані в цілковитій і абсолютній користі від запровадження викладання предметів християнського морального та культурологічного змісту в системі світської освіти.

Шановне зібрання!

Величні постаті педагогіки, які нині належать вже минулому, водночас створили підґрунтя для майбуття. І святитель Димитрій (Туптало), і Антон Макаренко, яким сьогодні особливо присвячена наша конференція, мають повне моральне право спитати нас, як ми користаємося тим багатством, яке зібране вітчизняними вченими і духоносними наставниками у царині педагогіки.

Страшно нам виявитися славних прадідів великих правнуками поганими! І тому закликаю всіх, кому не байдужа доля наших дітей, для кого любов до Батьківщини - не пусті слова, для кого славна наша історія - не привід для пихи та гонору, але спонукання для самовдосконалення - закликаю всіх разом докладати зусиль для роботи на духовній ниві.

Боже благословення хай перебуває з усіма нами в цій благородній праці!