УКР РУС  


 Головна > Публікації > Доповіді та промови  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 88 відвідувачів

Теги
Церква і влада Католицька Церква Митрополит Володимир (Сабодан) секти Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія молодь діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура іконопис педагогіка забобони конфлікти Мазепа Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II Ющенко Вселенський Патріархат шляхи єднання вибори УПЦ КП милосердя церква та політика Доброчинність церковна журналістика розкол в Україні УГКЦ комуністи та Церква Церква і політика постать у Церкві Києво-Печерська Лавра Голодомор монастирі та храми України краєзнавство Археологія та реставрація Церква і медицина церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






ДОПОВІДЬ: Генезис есхатологічної ідеї «Москва — Третій Рим» (частина п’ята, заключна)

  09 July 2008


Священик Миколай Данилевич, викладач Київської духовної академії

В XVII столітті ідея «Москва - Третій Рим» набуває саме символічного значення нового Єрусалиму. Ще в XVI столітті жителі Московського царства почали вважати, що старий Єрусалим зробився «непотребным», внаслідок того, що ним заволоділи невірні сарацини. Якщо для православного світу головним храмом була Свята Софія, то після 1453 року на її місце стає храм Воскресіння Христового в Єрусалимі. Цікаво, що в XVI столітті московський патріарх Нікон побудував під Москвою Новий Єрусалим з храмом Воскресіння - точною копією справжнього ієрусалимського. Правда, за це східні патріархи докоряли Никону, а потім і згадали йому це в 1666 році на Соборі, яким він був знятий з патріаршого престолу. Москва приміряла на себе ідеологему нового Єрусалиму, однак вона їй не підійшла.

Символічна  ідеологема припала до душі Києву

Зате ця ідеологема підійшла Києву. Історично так склалось, що в Києві не було сильної державної влади (Першого Риму), принаймні, настільки сильної, якою вона в різні часи була в Москві. Київ реалізував себе як святе місто, що має «духовне первородство», яке виражається перш за все в пророцьких словах апостола Андрія про майбутнє міста, а також в тому, що згідно з преподобним Нестором Літописцем «Київ - матір міст руських», звідки пішла не тільки «земля руська», але й по всіх землях Русі розповсюдилась православна віра. До XIX століття вся Русь ходила в паломництво до києво-печерських преподобних, а саме місто в історичних джерелах називалось не лише «другим Єрусалимом», але й «горнім Єрусалимом», «третім уділом Богородиці», «Руським Сіоном». Але, повернемось до Третього Риму.

Великий друг, а згодом і ворог патріарха Никона - цар Олексій Михайлович також розділяв ідею Москви - Третього Риму і навіть мав наміри розпочати війну з турками, щоб звільнити з під їх влади православне населення Османської імперії. «З часів моїх дідів та батьків, - говорив цар, - до нас не перестають приходити патріархи, монахи та бідняки, які плачуть від образ, злоби та утисків своїх гнобителів, будучи гонимі великою нуждою та жорсткими утисками.. Тому я боюсь, що Всевишній запитає мене за них, і я взяв на себе обовязок, що, якщо Богу буде угодно, то я принесу в жертву своє військо, казну і навіть кров свою для їх визволення» (Е. Холмогоров. Третий Рим: очерк происхождения идеологии. Див. http://www.pravaya.ru/side/584/709).

Однак, перманентні війни з Польшею та небезпека зі сторони Швеції не давали йому можливості цього зробити. Цей цар вже розглядав себе покровителем православних християн всього світу. Поступово «месіанська» свідомість починає проникати в уми московських царів.

 ... проте зіштовхнулася з популярною в народі ідеєю «Святої Русі»

В XVII столітті ідея «Москва - Третій Рим» стикається і входить в конфлікт з набагато древнішою та більш популярною в народі ідеєю «Святої Русі». Цей ідеал звертав увагу на внутрішнє благочестя, на монаше життя, на втечу в «пустиню». Можна сказати, що ця ідея більш співзвучна так званим «не стяжателям», головним представником яких був преподобний Ніл Сорський. В половині XVII століття ці дві ідеї приходять у зіткнення і переможцем виходить вже політизована імперська ідея «Москви - Третього Риму». Головними захисниками «святоруського ідеалу» стали так звані старообрядці, опоненти патріарха Никона та його нововвведень. Але майбутнє було за «никоніанами». Тим не менше, старообрядці виступають свого роду апологетами ідеї Москви - Третього Риму, особливо в царювання Петра I. Цього царя старовіри вважали антихристом, тому що він змінив звичне розуміння царської влади. Влада царя, «удерживающего» - священна, а тому люба її зміна веде до змін на метафізичному рівні, - вважали старообрядці. Вони й розробляють нову концепцію «Росії - Вавилону», Росії Петра і західних монархів, які підміняють царську владу і церковні таїнства. Від такої Росії вони втікають в ліси, на окраїни імперії і там засновують свій тип суспільства (Александр Дугин. Москва: идея, доктрина, иероглиф. Див. http://www.zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/98/254/43.html).

«Потрібен новий історичний міф!»

По-іншому складалась доля досліджуваної нами ідеї в так званий «петербурзський період» історії Росії. З перенесенням столиці в місто святого Петра виникла необхідність в новому історичному міфові, який би підніс значення північної столиці в умах населення імперії. Ідеологія петровської епохи проголошувала все, що було до Петра I часом невігластва та хаосу, часом безпросвітного панування релігії. Сама епоха Петра I вважалась точкою відліку нового часу, часу освіченості. Викреслюючи попередню історичну традицію, теоретик Петровської епохи звертався до античності як до свого ідеального попередника. Таке повернення до політичних зразків античності нагадує часи європейського Відродження з його пошуками культурних зразків. Слід відмітити, що в такому нігілістичному підході, в цьому запереченні частки своєї історії, об'єктивно закладені риси історичного наступництва (преємства).

Ідея Третього Риму і тут простежується, але вже в більш прихованому вигляді. Зовні ця ідея була відкинута, але її присутність відчувається майже завжди, то впливаючи на реальну політику, то відіграючи лише семіотичну, символічну роль. Найменування нової столиці містом святого Петра не тільки асоціювалось з прославленням небесного покровителя Петра I, але й з уявленням про Санкт-Петербург як про Новий Рим в політичному розумінні цієї ідеї. Тут ми бачимо однозначну апеляцію до Першого Риму. Цікаво, що не тільки у назві столиці, але і в її гербі присутні траснформовані мотиви герба міста Риму, а тачніше Ватикану, як наслідника Риму. А саме, перехрещеним ключам на гербі Ватикану відповідають два перехрещені якорі на гербі Санкт-Петербурга.

Нова столиця: святість підпорядкована державності

Разом із тим в Санкт-Петербурзі розвивається культ святих апостолів Петра і Павла, покровителів міста Риму, де вони в свій час постраждали за Христа. Не випадкова в назві міста святого Петра і вставка Санкт- («святий»). Таким чином, нова столиця набуває містичного і релігійного значення. Але цікаво, що значення Санкт-Петербургу як Нового Риму полягає в тому, що святість там не головує, як це було в «московський період», а підпорядкована державності. Державна служба трансформується в «служение Отечеству», яке веде до спасіння душі. Молитву саму по собі у відриві від служби «Отечеству» Петро I вважав «ханжеством», а ось державна служба - це єдина істина молитва. Це явне втручання мирського, секулярного, профанного начала в сферу релігії, та використання її в своїх цілях.

Можливо, що саме в такій політичній філософії коріниться і накладення, за наказом Петра I, анафеми на гетьмана І. Мазепу, провина якого була виключно політичною, а не релігійною, як видно з тексту самого акту анафематствування: «изменник Мазепа за клятвопреступление и за измену к великому государю, буди анафема!» (Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения Гетманства. СПб. - Киев - Харьков, 1903. С. 401-402).

Заради історичної об'єктивності

Канони Православної Церкви за порушення присяги передбачають лише тимчасове відлучення від участі в церковних таїнствах, а не так зване велике відлучення, - анафему. Історична об'єктивність вимагає визнати, що цар Петро I перевищив свої повноваження і втрутився в чисто церковні справи, а якщо точніше, то використав церковний фактор в своїх політичних цілях, що є одним з проявів цезарепапізму, тобто втручання мирської влади в релігійну сферу. Тому не дивно, що після смерті патріарха Андріана в 1710 році цар Петро І не дозволив вибирати нового патріарха і з цього часу до 1918 року на чолі Руської Церкви стояв Священний Синод. Цей так званий «синодальний період» російські церковні історики оцінюють негативно, так як така модель не давала можливості Церкві незалежно звершувати свою місію. Таку поведінку царя Петра можна пояснити його симпатіями до протестантизму, релігійного вчення, яке проголошувало главою Церкви царя, короля, загалом, світську владу. Не будемо забувати, що Петро особисто відвідав Європу, зокрема Голандію, де мав можливість познайомитись з західними моделями державно-церковних відносин з перших рук. Не випадково Петро наблизив до себе і такого видатного, відомого своїми протестантськими поглядами, церковного діяча, як Феофан Прокопович.

Обов'язкова атрибутика - величний собор-символ

Святість Санкт-Петербургу - в його державності. З цієї точки зору Москва вважається символом неправдивої, «прикидної» святості. Тісний зв'язок староруської державності з Церквою, і навіть підпорядкування першої останній, викликали осуд та звинувачення Москви в тому, що вона проникається «папежным духом». Відповідно, Москва асоціювалась з папським Римом, який тому і вважався не справжнім. Складалась парадигма ідей, згідно з якою саме така Москва і такий Рим протистояли Санкт-Петербургу - єдиному справжньому місту святого Петра.

Таке місто, яке позиціонувало себе як спадкоємець Риму не могло не мати центрального собору-символу. Таким собором став храм святих Петра і Павла, який знаходиться сьогодні в Петро-Павлівській фортеці. Тут крізь «римську» символіку собору Петра і Павла знову проглядається ідея Москви - Третього Риму. Після смерті Петра I Петропавлівський собор в Санкт-Петербурзі стає аналогією Архангельського собору в Москві - місцем поховання російських царів.

В XIX столітті досліджувана нами ідея знаходить своє відображення в поглядах слов'янофілів, а саме у К. М. Леонтьєва, який відстоював для Росії візантійську модель розвитку.

На шляху до істини

Як не дивно, але повернення до москвоцентричної моделі, до ідеї Москви - Третього Риму, але в більш прихованому вигляді, приходить разом з революцією в 1917 році. Здавалося, що виховані на західних авторитетах більшовики підуть далі по петербурзькому шляху розвитку. Однак, ні. Справа в тому, що більшовицька еліта походила з народних глибин, а народ завжди тяжів до Москви. «Третій Рим став столицею Третього Інтернаціоналу, а ідея загального спасіння через віру, що збереглася неушкодженою лише в межах Святої Русі, була замінена на місію побудови комунізму в усьому світі, відштовхуючись від унікального історичного досвіду російської соціалістичної держави. Міф більшовицької революції, соціалістичної Батьківщини і нового комуністичного порядку ідеально наложився на древні пласти колективного несвідомого» (Александр Дугин. Москва: идея, доктрина, иероглиф. Див. http://www.zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/98/254/43.html).

Сьогодні політизована есхатологічна ідея «Москви - Третього Риму» користується особливою популярністю в російському народі, але офіційно вона не розділяється ні Руською Православною Церквою, а ні Російською Федерацією. «Идея Москвы как третьего Рима не является официальной доктриной Русской Православной Церкви», - однозначно заявив митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил.

Ad notes

Ідея «Москва - Третій Рим» виникла в XV столітті в Москві як реакція на падіння Константинополя. Спочатку ця ідея носила яскраво виражений есхатологічний, апокаліптичний характер, але з плином часу вона набула сильного політичного звучання. В період з початку царювання Петра I до Жовтневої революції ця ідея офіційно була відкинута, але існувала в прихованому вигляді. В цей час треба говорити про ідею Санкт-Петербургу як наслідника Першого Риму. З поверненням більшовиками столиці до Москви ця ідея знову оживає, наповнюючи своїм змістом атеїстичні форми радянської держави. З розпадом Радянського Союзу ідея Москва - Третій Рим отримує нове дихання, повстає в своєму справжньому релігійно-політичному обличчі. Сьогодні до цієї ідеї звертаються росіяни, прагнучи відродити велич своєї держави. Проте на офіційному рівні цю ідею не приймає ні Руська Православна Церква, а ні Російська Федерація.