УКР РУС  


 Головна > Публікації > Доповіді та промови  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 76 відвідувачів

Теги
автокефалія Ющенко Церква і медицина Президент Віктор Ющенко краєзнавство Доброчинність Мазепа молодь Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання діаспора українська християнська культура Археологія та реставрація конфлікти Києво-Печерська Лавра Вселенський Патріархат милосердя постать у Церкві вибори забобони церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі Патріарх Алексій II церковна журналістика монастирі та храми України Священний Синод УПЦ Церква і влада церква та політика педагогіка УГКЦ іконопис розкол в Україні Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква Католицька Церква секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну УПЦ КП Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






Поняття святості і канонізація

  16 жовтня 2008


Архієпископ Білостоцький і Гданський Яків

 

Поняття святості

Слово «святий» у Старому Завіті по відношенні до Бога вказує, передовсім, на Його відмінність від світу, на Його трансцендентність, неприступність, на різницю в природі, на безумовну безгрішність. Виникає це вже з етимологічного значення єврейського слова «святий». Kodesh (святий) означає: виділити, очистити, оголосити щось недоторканим. Звідси у відношенні до Бога kodesh означає, що є Він абсолютно відділений, очищений від усякого гріха (1).

Коли на горі Синай Мойсей підходив, щоб придивитися до куща, який горів, сказав Бог до нього: «Мойсею! Мойсею!». І відповів той: «Я тут». І сказав: «не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята». А далі: «Я - Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова». І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога (Вихід 3, 4-6).

Коли Мойсей розмовляв з Богом вже після виходу з Єгипту, знову чув слова: «Спустись, остережи людей, нехай не продираються до Господа, цікаві подивитись, а то багато з них загине. Та й священики, що приступають до Господа, нехай освятяться, а то Господь поб'є їх". І сказав Мойсей Господеві: «Не можуть люди йти на верх Сінай-гори; сам бо Ти перестеріг нас словами: визначи, мовляв, навколо гори межі та зроби її священною» (Вихід 19, 21-23). Отже, в першу чергу, поняття «святий» по відношенні до Бога Старого Завіту мало означати Його недоступність, велич і таємничість. Усе це задля того, щоб народ, передусім, пізнав і шанував Його як єдиного правдивого Бога.

Однак, з іншого боку, варто зауважити, що вже у Старому Завіті Бог не залишається в абсолютній трансцендентності. "Я бо - Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими і бути святими, бо Я - святий" (Левіт, 11, 44), - такими словами закликає Бог в Старому Завіті, щоб народ обраний прагнув до наслідування і уподібнення Йому.

Подібно як по відношенні до Бога, слово «святий» вживається до вибраного народу. Він також має бути виділений з-посеред усіх народів, має бути єдиним народом, який живе інакше, який остерігається гріха, який належить до Бога. "І тоді учинить він тебе вищим над усіма народами, які він створив собі на хвалу, на славу й на честь. Ти ж будеш народом святим у Господа, Бога твого, як це він обіцяв тобі" (Повт. Закону, 26, 19).

Однак Бог, Який постійно залишається в трансцендентності щодо решти народів, для народу вибраного об'являється в особливий спосіб. Бог об'являється святим, відкривається у Своїй святості. "Там Я зустрічатимуся з синами Ізраїля, і те місце буде освячене Моєю славою. Я освячу намет зборів та жертовник, освячу також Аарона й синів його, щоб були Моїми священиками. Я житиму між синами Ізраїля й буду їм Богом" (Вихід, 29, 43-45).

Ті самі елементи значення слова «святий» можна також знайти в Новому Завіті. Слово «святий» вживається не лише у своєму вузькому значенні для означення святості Бога і людей, які осягнули стан досконалості, але й у відношенні до всіх християн, як виділених серед народів поганських. Так, О. Осипов пише: "Існує, на перший погляд, наче певна протилежність між поняттям святості в Святому Письмі, особливо Нового Завіту, і традицією Церкви. Апостол Павло, наприклад, називає святими всіх християн, хоча за своїм моральним рівнем серед них були і люди, далекі від святості (див.: 1 Кор. 6, 1-2). Однак, від самого початку існування Церкви і у всі наступні часи святими нею переважно називаються християни, що вирізняються особливою духовною чистотою і ревністю християнського життя, подвигом молитви і любові, мучеництвом за Христа і т. д." (2). Ті два способи розуміння поняття "святий" гарно виразилися в практиці літургійній. У Божественній літургії перед причастям священик підносить євхаристичний хліб, промовляючи: "Святая святим", а присутні у храмі вірні відповідають: "Един свят, един Господь, Іісус Христос, во славу Бога Отца. Амінь" (3). Через священика слово «святий» вжито більше в значенні Павловому і відноситься до всіх охрещених, а одночасно і до всіх, хто прагне досконалості, однак в устах вірних звучить воно в тому другому значенні, вказуючи на недосконалість і гріховність, підкреслюючи безумовну святість Єдиного Бога.

Проте потенційна святість людини виникає з іншого факту. Це, передусім, створення людини на образ і подобу Божу (4), а також факт Воплочення Самого Бога і обоження людської природи. Згідно з інтерпретацією більшості Отців Церкви, образ і подоба несуть в собі два різних поняття. Образ - це риса дана, статична, подоба - риса закладена, динамічна, яка набувається під час життя. Незважаючи, що образ Божий, затьмарений падінням людини, залишається, однак подобу до Бога набуваємо в процесі вдосконалення. "Одно ми маємо в результаті творіння, друге набуваємо за своєю волею. При первісному творінні нам подаровано бути народженими за образом Божим; своєю ж волею здобуваємо ми буття за подобою Божою" (5).

Другим дуже важливим чинником у формуванні себе "на подобу Божу" є факт Воплочення Сина Божого. В Ісусі Христі, в Якому поєдналася Божественна і людська природа, звершилося обоження тої другої. Христос через хресну смерть і воскресення відкриває нам ворота Царства небесного, всяка неприступна межа між Богом і людиною стирається, людина може осягнути поставлену перед нею мету, може стати богом з милості, а через те брати участь в святості Бога. Бог виходить зі Своєї трансцендентності до нас, через Своє Воплочення, закликає нас покинути нашу імманенцію, щоб ми обожили свою природу, стяжали подібність до Нього і стали святими.

Святий у християнстві - це той, хто через духовні зусилля, аскезу, молитви і участь в таїнственній благодаті Бога відшуковує подібність. "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний" (Мф. 5, 48). Одним з атрибутів Божественності є святість, здобуття подібності до Бога, що, отже, і є осягненням святості. Не випадково в православній традиції ченці, які своє життя присвятили вдосконаленню і здобуванню стану святості, іменуються преподобними, тобто тими, які набули подоби. В тому понятті святість - це втеча від усякого гріха, стяжання благодаті Святого Духа і містичне з'єднання з Богом.

Освячення людини довершується в Христі, в засвоєнні Його спасительного подвигу через слідування за Ним дорогою хресною - любові і смирення. "Не всі "святі" - охрещені спасаються, але тільки ті, які стяжали дари Духа Святого, плоди Якого - "любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість" (Гал. 5, 22-23)" (6). У тому смислі вживання слова "святий" у широкому значенні по відношенні до всіх охрещених, як то робить апостол Павло, виникає, передусім, з факту, якими повинні бути і до чого покликані віруючі в Христа. "Святість - це, по перше, відчуженість від світу гріха, заперечення його. По-друге, вона має конкретний позитивний зміст, бо природа святості Божественна, вона онтологічно утверджена в Бозі. Одночасно, святість... не моральна досконалість, хоча вона і з'єднана з нею нерозривно, але - "соприсносущність невідсвітовим енергіям». Нарешті, святість - це не тільки заперечення, відсутність всякого зла і не тільки поява іншого світу, Божественного, але й непорушне утвердження «світової реальності через освячення цієї останньої»" (7). Цей останній аспект святості є дуже важливий, він підкреслює, що святість є силою, яка так преображає людину, а через неї і світ в його повноті, щоб в кінцевому результаті Бог був "всім для всіх" (1 Кор. 15, 28).

Можемо однак з цілковитою впевненістю говорити, що людина є на стільки свята, на скільки обожила свою природу, на скільки наблизилася до Бога. Одночасно дорога вдосконалення є дорогою безмежною, бо можемо невпинно наближатися до досконалості Бога, але святості Божої ніхто не може досягнути, бо вона є безмежна. Однак освячуючись, людина одночасно перемінює оточуючий світ. Таке завдання поставлене перед кожною людиною.

Нині дуже часто люди неправильно розуміють святість, забуваючи, що до святості покликаний кожний християнин. Розуміння святості християн, в значенні Павловому, як покликання і завдання, що стоїть перед кожним, є дуже важливим. Святість не є вартістю заброньованою для небагатьох, до святості покликаний кожен. Між станом святості і спасенням людини можна поставити знак рівності - кожен, хто спасається, є святим і кожен святий - це той, хто прямує дорогою спасення. Святий - це той, який живе або жив згідно з дорогою Євангелія, очищаючись від гріха і вдосконалюючи свої чесноти. Не випадково Павло Євдокимов писав: "Як розуміємо святість в дуже здесакралізованому світі сьогоднішнього дня? В найкращому випадку, вона стає відсунута до монастирів, далеко від світу, а значить, вже не цікавить сьогоднішню людину, вважається некорисним і клопітким предметом, який треба помістити на горищі історії" (8). Можна говорити про певні кризи святості в сучасному світі, в якому святий стає свого роду дивиною, і вважається неприроднім. Часто в сучасному суспільстві можна почути: ведеш себе, наче хочеш стати святим? Є це тим більше дивним, коли чуємо таке з уст християн, бо це є метою кожного віруючого і кожен покликаний до святості. Георгій Манцарідіс пише наступне: "У сучасній термінології життя моральне і моральної людини протиставляються на загал життю природному і природної людини. Обидва стани трактуються, як рівні, і навіть протилежні. Природна людина представлена як «достосована» до своїх прагнень і слабості, а її життя описується як «природне». Проте людина моральна в меншій чи більшій мірі відкидає життя і саме тому її життя є неприродне. Однак такий підхід у справі є цілковито чужим та суперечить вченню грецьких отців, за якими життя моральне є природнім життям людини par excellence, а людина моральна є власне натуральною" (9). Апостол Іоанн ідеї загальної святості виражає наступним способом, кажучи, що Кожен, хто має цю надію на Нього, очищає себе, бо Він чистий" (1 Іоанна, 3, 3).

Атрибути святості

Багато-хто під впливом читання житій святих поверхнево судить, що найважливішими атрибутами святості для людей є чудеса, які відбуваються через них. Якщо зануримося в тему і звернемося до літератури великих аскетів, Отців Церкви, легко переконаємося, що в цілому так не є. Чудеса подекуди справді є зовнішньою ознакою святості, але не чудеса є критерієм до визначення, що хтось осягнув стан обоження.

"Якщо бачиш немовля, яке з власної волі підноситься до неба, схопи його за ноги і опусти на землю, бо це йому не потрібно». Чудотворіння, форма miraculum, належить до царини психіки, а не духа" (10), - говорить Павло Євдокимов, вживаючи слів Евагрія Понтійського. Ті, хто шукає чудес, часто впадають в так званий стан духовної омани (слов. - прелесті). Аскетична література, житія пустельників наповнені прикладами падінь недосвідчених адептів духовного життя. Та література застерігає перед прагненням чудес і видінь під час молитви. Треба пам'ятати, що не всі чудеса і видіння походять від Бога. Дуже часто їх творить сатана, щоб занурити людину, що молиться, в стан гордості і духовної омани. Не завжди чудеса творяться в ім'я Боже. Є багато таких прикладів навіть в Святому Письмі.

"Господь сказав Мойсеєві: «Скажи Ааронові: Простягни руку твою з палицею твоєю на ріки, на рови, і на стави, і наведи жаби на Єгипетську землю». І простяг Аарон руку свою на єгипетські води і понаводив жаб, і вкрили жаби землю Єгипетську. Але й чаклуни робили таке саме своїми чарами й понаводили жаб на Єгипетську землю" (Вих. 8, 1-3). Це читаємо в першій книзі Біблії, остання книга - Апокаліпсис теж каже: "І робить великі знамення, так що й вогонь сходить з неба на землю перед людьми. І чудесами, які дано було йому творити перед звіром, він зваблює тих, що живуть на землі, кажучи тим, що живуть на землі, щоб вони зробили образ звіра" (Одкров. 13, 13-14).

Першим атрибутом крокування дорогою до спасення є смирення. Проф. О. Осипов пише: "За одноголосним вченням отців, на смиренні засновується вся будівля християнської досконалості, без нього неможливе ні правильне духовне життя, ні набуття якихось дарів Духа Святого. Що ж таке християнське смирення? За Євангелієм, це, перш за все, убогість духу (Мф. 5, 3) - стан душі, що походить від бачення своєї гріховності і нездатності звільнитися від тиску пристрастей своїми силами, без допомоги Божої" (11). "Смирення є єдиною чеснотою, котра дає можливість людині перебувати в так званому непадальному стані" (12). Правильність життя аскета завжди вивірялася через смирення. Якщо хтось не має смирення, всі інші чесноти не мають значення. Авва Дорофей пише: "Той, хто будує, повинен також на кожен камінь класти  розчин; бо якщо він покладе камінь на камінь без розчину, то каміння випаде, і будинок розвалиться. Розчином є смирення, бо воно береться з землі і знаходиться в усіх під ногами. А будь-яка чеснота, що звершується без смирення, не є чеснотою. Про це сказано і в Патерику: «як корабель не можна побудувати без цвяхів, так і спастись не можна без смиренномудрості" (13). Наступним атрибутом святих, який виникає з смирення, є бачення своїх гріхів, своєї недосконалості і ницості перед Богом. Чим більше наближається людина до Бога, тим більше помічає свої гріхи. Щоб у тому переконатися, вистарчить познайомитися з життям Сисоя чи Антонія Великого. Така позиція святих вела їх до того, щоб у майбутньому стяжати плоди Святого Духа, на першому місці серед яких вирізняють любов. Святі є переповненими любов'ю до всіх, до цілого оточуючого світу. Святі так само люблять своїх ворогів, не проклинають, а лиш благословляють їх. Святий Стефан, як читаємо в Діяннях Апостолів, коли його каменували, молився і говорив: "Господи Іісусе, прийми дух мій. І, преклонивши коліна, викликнув гучним голосом: Господи, не вважай їм це за гріх і, сказавши це, упокоївся" (Діян. 7, 59-60). Таких прикладів можна знайти багато в ознайомленні з житіями святих мучеників. Святі, досягаючи у смиренні чесноту любові, стають іншими  - «новими» людьми. Міняються їх думки, серце, воля і навіть тіло. «Той, інший стан людини, - пише О. Осипов, - названо отцями «обоженням». Даний термін найбільш точно виражає сутність святості. Вона є власне найтіснішим єднанням з Богом, стяжанням Духа Святого, про яке говорив преподобний Серафим. Вона - "Царство Боже, що прийшло в силі" (Мк. 9, 1) в тих віруючих, про яких Спаситель сказав: "Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо отруйне вип'ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові" (Мк. 16, 17-18). Ці знамення є однією з очевидних вказівок на те, що святість є єдністю з Духом Господнім (1 Кор. 6, 17), Який є "Бог, творяй чудеса" (Пс. 76, 15)» (14).

Канонізація

Якщо кожен покликаний до святості і кожен, хто спасається, є святим, то чому тільки дехто є канонізований? Чи кількість святих зводиться лише до канонізованих, вписаних до списку - до переліку святих?

Сьогодні я не буду описувати, як відбувається канонізація святих, лише постараюся звернути увагу на один з аспектів цієї дуже широкої проблеми. Цей аспект більше стосується поняття святості, ніж самого процесу канонізації. Сьогодні найчастіше власне цей аспект є помилково інтерпретований. Дуже часто тепер святість вважається тотожним канонізації, а точніше, що акт канонізації робить канонізованого святим.

Очевидно, це суперечить поняттю святості, з яким зустрічаємося в Святому Письмі, і традиції Церкви. Зрозуміло, що така постановка питання так само суперечить і богословському розумінню святості.

Власне, як пише Георгій С. Бебіс: «Православна Церква не має жодної офіційної процедури «визнання» святих. Древня Церква визнавала святими тих, хто претерпів муки за Христа. Святі є святими завдяки милості Божій і не потребують офіційного визнання Церкви» (15). Однак, знаємо, що акт канонізації тепер функціонує в Церкві. З'явився він в певний проміжок часу в історії Церкви і то, власне, на Заході, щоб виключити випадкове причислення до лику святих осіб з сумнівним достоїнством. На початку практично не було жодного окремого акту, обмежувалося лише записом з відома і за дозволом місцевого єпископа в список святих і визначенням дня свята. Пізніше, і так є до нині, почали утворювати спеціальні комісії, завданням яких є дослідження житія для підтвердження святості і включення до диптиху святих або відхилення через недостатність обов'язкових атрибутів.

Однак, повертаючись до поняття канонізації, хотів би передусім звернути увагу на етимологічне значення цього слова. Слово kanon (16) з грецької мови перекладається як: принцип, засада, правило. Значення цього слова дуже точно пояснює, чим, власне, є канонізація святих. Канонізація є нічим іншим, як приведенням даної особи в приклад, правилом і зразком до наслідування для тих, які прямують дорогою до спасення, отже, святості. Акт канонізації - це, власне, ствердження, констатація, що життя і діяльність даної особи запровадило її до святості. Проводячи життя, згідно з Євангелієм, беручи за приклад поведінку даного святого, ми так само осягнемо стан святості. Отже, канонізація є приведенням в приклад і правило для кожного, хто живе, дій і життя особи, яка вже відійшла з цього світу.

Отже, треба підкреслити, що до святості людину веде лише відповідне християнське життя, а акт канонізації не робить її в даний момент більш святою, є вона на стільки святою, на скільки обожила свою природу за земне життя, живучи в благодаті Божій. Людина не стає святою через акт канонізації і від моменту канонізації. (Не «виносимо на престоли» - такий вираз вживається в римо-католицькій Церкві (17) - актом канонізації, людина стає святою на протязі свого життя). Акт канонізації є потрібний, щоб ствердити праведність життя і поставити канонізованого за приклад для наслідування.

Переклад з польської Оксани Жаборинської

Література

1. Канонизация святых в XX веке. Москва, 1999. С. 23-24.

2. Алексей Осипов. Святость человека в православной аскетической традиции. // Православное учение о человеке. Москва-Клин, 2004. С. 140.

3. Божественна літургія святителя Іоана Златоуста. // Служебник. Москва, 2004. С. 160-161.

4. (...) сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу (Бут. 1, 26). Сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ створив її; чоловіком і жінкою сотворив їх (Бут. 1, 27). Коли Бог сотворив людину, Він створив її на подобу Божу (Бут. 5, 1).

5. Протоиерей Ливерий Воронов. Догматическое богословие. Клин, 2000. С. 23.

6.Канонизация святых в XX веке. Москва, 1999. С. 28.

7. Алексей Осипов. Святость человека в православной аскетической традиции. // Православное учение о человеке. Москва-Клин, 2004. С. 142.

8. Paul Evdokimov. Poznanie Boga w Kosciele Wschodnim. Przeklad: Alina Liduchowska. Krakow, 1996. С.11.

9. Georgios Mantzaridis. Przebostwienie czlowieka. Nauka sw. Grzegorza Palamasa w swietle tradycji prawoslawnej. Przeklad: Iga Czaczkowska,Lublin, 1997. С. 67.

10. Paul Evdokimov. Poznanie Boga w Kosciele Wschodnim. Pereklad: Alina Liduchowska. Krakow, 1996. С. 143.

11. Алексей Осипов. Святость человека в православной аскетической традиции. // Православное учение о человеке. Москва-Клин, 2004. С. 144.

12. Алексей Осипов. Святость человека в православной аскетической традиции. // Православное учение о человеке. Москва-Клин, 2004. С. 145.

13. Аbba Doroteusz. Zywot i pouczenia. Przeklad: Andrzej Wojnowski. Bialystok, 2001. C. 126.

14. Алексей Осипов. Святость человека в православной аскетической традиции. // Православное учение о человеке. Москва-Клин, 2004. С. 153.

15. Prawoslawie. Red.K. i J. Lesniewkich. Lublin, 1999. C. 131.

16. Slownik grecko-polski Nowego Testamentu, red. Remigiusz Pomowski, Warszawa,1999. C. 164.

17. Вираз „винесення на престол" в римо-католицькій Церкві зазвичай вживається як синонім до терміну „канонізація". Історично це означало, що останки канонізованої особи були ексгумовані і урочисто перенесені на престол. Тепер, незважаючи на звершення канонізації, мощі не завжди ексгумують.