УКР РУС  


 Головна > Публікації > Довідкові матеріали  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 65 відвідувачів

Теги
Ющенко шляхи єднання діаспора Патріарх Алексій II комуністи та Церква конфлікти розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков церква і суспільство Церква і медицина Голодомор церковна журналістика краєзнавство іконопис милосердя забобони постать у Церкві педагогіка Церква і влада молодь Митрополит Володимир (Сабодан) секти Археологія та реставрація українська християнська культура монастирі та храми України УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну 1020-річчя Хрещення Русі Католицька Церква Священний Синод УПЦ вибори Президент Віктор Ющенко Доброчинність Мазепа автокефалія УПЦ КП Вселенський Патріархат церква та політика Церква і політика Києво-Печерська Лавра






Рейтинг@Mail.ru






Хрест отця Руфа

  23 квітня 2009


Сергій Герук
Цього року ми відзначаємо 64-ту річницю перемоги у Великій Вітчизняній війні. В День Перемоги ми згадуємо всіх, хто воював за Батьківщину, самовідданими подвигами наближував довгоочікувану перемогу. Багатьом війна допомогла прийти до Бога, і вони вже потім прийняли священний сан. Про одного з таких людей - наша розповідь.

26 березня цього року на 88-му році життя спочив у Бозі найстаріший насельник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври чернець Руф (у миру Василь Филимонович Рєзвих). С­оборне відспівування покійного ченця відбулося 28 березня, у поминальну суботу Хрестопоклонної седмиці Великого посту, в Хрестовоздвиженському храмі обителі.

Православний Київ добре знав цього худорлявого маленького старичка, який вічно поспішав у незмінному бежевому плащі поверх чернечого підрясника та у старому фетровому поруділому капелюсі, з величезним коричневим портфелем, наповненим найрізноманітнішою літературою, рукописами, ескізами ікон і різьбленими фрагментами іконостасів. У храмах він зазвичай стояв біля солеї або ж біля притвору, де заводив розмови з молоддю і обов'язково запитував: "А ви вінчані?". І  якщо дізнавався, що вінчані, відходив задоволеним, а якщо ні - скоромовкою повчав про важливість Таїнств Вінчання, Сповіді та Причастя.

Серед духовних друзів отця Руфа були усякого роду блаженні матушки, що славляться серед православного люду як прозор­ливі молитвениці. Сам отець Руф прожив суворе постницьке чернече життя, спав на дошках без матраца і завжди був готовий розповісти про чудеса Господні нашого часу, нагадуючи, що, "коли хоче Бог, змінюється єства чин". Розповідав про явлення Христа хлопчикам-пастухам у селі Демидів під Києвом у 1926 р., про віщування б  ше. У мене зберігся запис бесіди з блаженною Марфою, зроблений у 1991 р. (за рік до розколу), в якому вона розповіла про зраду Філарета. Отець Руф багато років дружив із Марфою, до самої її смерті. А потім, за два роки до своєї кончини, збирав матеріали про явлення благочестивим лаврським парафіянкам князя Аскольда у Києві в районі Гідропарку. При цьому він сповнювався неземною радістю і втіхою. То ж і ті, хто слухав його, неодмінно посміхалися і проймалися духовними почуттями. А багато хто з подивом відмахувався від балакучого "батюшки", мовляв, ось до чого домолився блаженний старець...

Проте не всі знали, що розмовляють із подвижником нашого часу, сповідником, який за віру Христову пройшов через сталінські табори, захисником Вітчизни, талановитим художником і прекрасною людиною. Про таких, напевно, говорив апостол Павел: "...ті, котрих весь світ не був достойний" (Євр. 11: 38).

Познайомилися ми з отцем Руфом у середині 80-х років минулого століття. Тоді, ще молодий радянський журналіст, співробітник військово-патріотичної газети, я з цікавістю слухав смішного старичка. Особливо мене зворушило бажання отця Руфа політати на військовому літаку "або хоча б на спортивному". З дитячою безпосередністю він вважав, що журналісту це "простіше простого влаштувати". Втім, подумав я тоді: чом би й ні? І навіть почав було переговори зі спортивним аеродромом "Чайка", та брак часу через зайнятість у пресі якось загальмував просування мого протеже в рясі, і отець Руф з часом перестав запитувати мене про це.

І ось, коли його не стало, я дуже пошкодував про свою тодішню "зайнятість". Адже згодом дізнався, що під час війни отець Руф був льотчиком-винищувачем і саме на війні повірив у Бога "по-справжньому", як висловився він тоді.

...Була "перебудова", і в радянській пресі, що вже доживала останні дні, раз у раз почали з'являтися публікації про Церкву та її служителів. Я напросився до отця Руфа в гості, у маленьку "гостинку" на Оболоні, і почав розпитувати про його життєвий шлях. А потім написав невеликий нарис і назвав його "Хрест отця Руфа". Перед публікацією дав почитати записки старцеві. Той уважно прочитав, загалом схвалив, але при цьому сказав: "Не варто цього друкувати. Ченцям не годиться...". І на мій подив, після паузи, тихо додав: "Якщо вже дуже захочете, то хіба що після моєї кончини".

Відтоді минуло 18 років. І я, пам'ятаючи благословення покійного, пропоную цю публікацію з невеликими доповненнями (документи судового вироку, прохання матері отця Руфа про помилування).

I

Автору цих рядків хотілося б, щоб у біографії героя був смертний бій, літаки з чорними хрестами, мертва петля і бриючий політ. Щоб усе - як у кіно про війну. Однак у молодшого лейтенанта ВПС Василя Рєзвих все було прозаїчніше. Вони прикривали Каспій, нафту - чорне золото, без якого ні в тилу, ні на фронті робити було нічого. Ворогу про це було відомо і він направляв свої бомбардувальники на Азербайджан до Каспійського моря. Наші винищувачі вилітали позмінно, наче вартові біля складу з пальним, тільки ангар цей, за словами отця Руфа, тягнувся на сотні кілометрів. Були зіткнення і перестрілки, небезпека чигала щодня. Але молодший лейтенант Рєзвих "спіткнувся" на іншому: його літак при посадці зачепився шасі за маскувальний трос і,   перекинувшись кілька разів, ударився об землю кабіною вниз. Хлопці бігли до машини серед диму без жодної надії, що пілот живий.

Але тоді сталося чудо. Він залишився жити. Відбувся легким переляком. У книзі польотів, яку отець Руф зберігав, цей епізод визначили як порушення правил посадки, за що молодший лейтенант Рєзвих отримав догану. Тиждень у госпіталі, і знову - польоти. Але життя вже сприймав інакше. "Щось сталося. Контузія, струс мозку?" - думав молодший лейтенант. Зовні він залишався таким самим, життєрадісним і комунікабельним, за що друзі його любили. І він любив друзів. Фронтова дружба - особлива. Отець Руф згадав пісню Володимира Висоцького (не зважаючи на чернечий чин, він її знав): "Друг, оставь покурить, а в ответ - тишина: он вчера не вернулся из боя...".

Льотчик почав думати про Бога, про Його незбагненний Промисел. У гімнастерці, в обкладинці військового квитка, був захований натільний хрестик і ладанка - мамине благословення перед війною. Вона, проводжаючи його, сказала: "Молися Богу, синку, і Він тебе не залишить". І Василь замислився, чому Господь зберіг йому життя, а Санька, третього сина, у вдови забрав? Політрук настійно вимагав вступати до лав ВКП(б). Та щось заважало, і через це "щось" він не зміг переступити. Бути вірним країні і народу він був згоден, і померти за Батьківщину - теж. Але зректися Бога, визнавши атеїзм як ідеологію, він не міг.

II

Малювати він почав рано. Малював, коли пас корів, коли дивився на схід сонця, коли слухав птахів. Коли материнські руки ставили перед ним глечик молока, холодний, вкритий росою. Коли земля глухо вдарилася об соснову кришку труни батька, який рано помер і залишив п'ятеро дітей у напівголодному радянському селі, і голосили жінки...

У художньому гуртку викладач малювання пророчив йому велике майбутнє. "У тебе талант, Василю, - говорив учитель. - Не заривай його в землю". Та Василь був хлопчиськом, і дух часу, романтика 30-х років "великої держави" покликала його до льотної школи.

Потім почалася війна...

Після Перемоги він повернувся у рідне село побачити матір, братів і сестер та відвідати могилу батька. Молодша з сестер звірилася йому, розповівши про намір стати черницею, "щоб молитися за всіх". Василь знову замислився: Господь нас всіх закликає, до чого? Як жити правильно, щоб догодити Йому? Щоб було менше гріха на землі і щоб не було більше війни, щоб не вмирали діти?

У старого вчителя малювання він узяв рекомендацію до Пітера, у художню академію. Приймальна комісія оцінила екзаменаційні роботи льотчика-фронтовика - і він був прийнятий.

Жив у гуртожитку, із захватом слухав лекції професорів, а на уроках живопису втрачав лік часу. Та от його викликали в деканат. Стало відомо, що студент Рєзвих відвідує Микільський собор.

"Ви що шукаєте там сюжети для малювання?" - намагався підказати декан у присутності людини в штатському.

"Ні, професоре, - відповів після паузи Рєзвих. - Я молюся Богу".

І його виключили.

Він не здивувався, лише прийшов до храму, поставив свічку за упокій фронтових друзів і підійшов за благословенням до священика.

"Не плач, синку, - сказав батюшка, який пережив блокаду і вже нічому не дивувався, і поклав руку на голову молодшого лейтенанта. - Господь краще за нас знає. Твої сльози обернуться світлою радістю. У кожного свій хрест. Понад силу Господь не дасть випробувань..."

III

Поїхав до Харкова. Працював лаборантом вузу і жив у студентському гуртожитку без прописки, готуючись заново до вступу на навчання. І ходив до кафедрального собору.

Там познайомився з черницями, яким повідав про свої невдачі. Не знав, куди йти вчитися. "Може, повернутися додому, допомагати матері по господарству? - запитував. - Тобі до матушки потрібно, нашої наставниці, - відповіли вони. - Вона у нас прозорлива, вкаже тобі, що робити і як бути".

Матушка, старенька і привітна, з порога сказала: "Ось, Господь послушника привів, ченця. Напевно, до Києва поїдеш, до святої Лаври. Там такі, як ти, потрібні", - і поклонилася на прощання.

Ніби камінь з душі звалився, пригадував отець Руф.

Намісник прийняв фронтовика до числа братії, і незабаром був постриг. Василя нарекли Руфом, на честь преподобного Руфа, затворника Печерського. "У затворі жити тебе не змушуємо, - сказав, посміхаючись, намісник-архімандрит. - Але, можливо, уподібнитися до свого небесного покровителя тобі і  доведеться на якийсь час".

З часом це напівжартівливе передбачення справдиться. Чернець Руф буде ув'язнений у колонії на 5 років, а потім ще 18 років проживе "у затворі" - на Печерську, в підвальній кімнатці без вікон, у туалеті, де працюватиме прибиральником. Потім, читаючи Євангеліє, він не раз завмиратиме, дійшовши до місця, де оповідається про те, як Христа вели на Голгофу, і як римські воїни схопили Руфа, сина Симона Киринеянина, який повинен був нести Хрест Господній.

У травні 1960-го центральна українська газета "Правда України" писала про "хуліганські дії" ченців Києво-Печерської Лаври. В країні діяли, у тому числі і з грифом "цілком таємно", укази "про посилені заходи щодо боротьби з релігією". Микита Сергійович Хрущов заявив привселюдно, що у 1980 р. по телевізору буде показано "останнього попа". До речі, згадуючи цю заяву, Блаженніший Митрополит Володимир у своїх щоденниках зазначив, що йшлося саме про нього: Хрущов на московській фотовиставці вказував на його фотографію. Символічно і те, що після приїзду до Києва в червні 1992 р. новий Предстоятель Православної Церкви в Україні зустрічався з найстарішими ченцями Києво-Печерської Лаври, серед яких був і чернець Руф.

З часом старша братія відійшла до Господа, лише отець Руф залишався, як він сам жартівливо говорив, "останнім із могікан".

IV

У результаті газетного галасу, що зчинився навколо цієї "справи", відкрита у часи Великої Вітчизняної війни Києво-Печерська Лавра за вказівкою Кремля була закрита.

Органи КДБ узяли на озброєння цілий арсенал різних прийомів "боротьби з мракобіссям". Одним з таких і був розіграний сценарій "побиття лаврськими ченцями фотокореспондента "Правди України" товариша Осадченка". Під час спланованого інциденту за рогом Лаври стояв "воронок" із попередньо приготованими для "попів" наручниками.

Машиністка "Правди України" Раїса Дем'янова Шаповалова, яка відзначила нещодавно своє 97-ліття, пам'ятає цю публікацію, про яку в редакційній курилці говорили, що і "Сталін не був таким лукавим, як Хрущов". Насправді фотокор Осадченко сам спровокував бійку і сам нападав на ченців з кулаками, що, власне, на Володимирській, 33 (Управління КДБ у Києві) і було зрежисовано.

Наводимо документ - вирок Печерського суду м. Києва від 16 травня 1960 р. (який потрібно читати з точністю до навпаки) про "хуліганські дії" ченців.

Коли отця Руфа ув'язнили, його мати звернулася до Верховної Ради СРСР: "Як матір прошу про помилування мого сина, Рєзвих Василя Филимоновича, 1922 р. н. Сім років, з 1941-го по 1947-й, Василь служив у лавах Радянської Армії молодшим лейтенантом, льотчиком-винищувачем, протягом Вітчизняної війни брав активну участь у бойових операціях. Нагороджений урядовими орденами і медалями. Мені 68 років. Після смерті чоловіка, з 1934 року, виростила і виховала п'ятеро дітей, троє синів добровільно пішли на фронт. Дуже прошу звернути увагу на моє материнське прохання і помилувати мого сина. Він не злочинець, і про це я, його мати, можу заявити з чистою совістю. Він завжди був покірливим, слухняним і добрим, був моєю втіхою. Я інвалід II групи, і це горе зовсім підкосило мене. Осушіть мої сльози, поверніть мого сина, щоб він був моєю опорою на старості літ. Дуже сподіваюся на Вашу чуйність до материнського прохання".

Верховна Рада СРСР до материнського прохання не прислухалася. Чернець Руф від дзвінка до дзвінка провів у таборі 5 років.

V

Тільки Господь відає про ті 18 років, проведені отцем Руфом після ув'язнення у підвальній коморці громадського туалету, розташованого неподалік від Києво-Печерської Лаври, куди він ходив щодня.

Екскурсоводи атеїстичного музею "Києво-Печерський заповідник" полюбили "ласкавого" ченця, дозволяли йому прикладатися до мощей преподобних Печерських і навіть приводити із собою інших православних.

Ми не знаємо про те, як молився всі ці роки отець Руф. Знаємо тільки, що Деміївська церква на Сталінці (нині Московська площа) стала його другим домом, оскільки настоятель цього храму, отець Мефодій, був у минулому послушником Києво-Печерським і отця Руфа зустрічав, як рідного брата. Вони разом молилися ночами, разом плакали за закритою Лаврою, разом приймали "калічних і вбогих" - жертв минулої війни. І коли в 1988 р. конаюча атеїстична держава дозволила відновити богослужіння в Києво-Печерській Лаврі й відкрити там (на Дальніх печерах) монастир, у отців Мефодія і Руфа було справжнє свято.

Міська мерія, нарешті, відгукнулася на клопотання "безпрописного" ченця-фронтовика, виділила йому "гостинку" на Оболоні, де він і жив до останніх днів.

У Лаврі отець Руф молився, а решту часу, будучи вільним від чернечої келії, як він сам говорив, відвідував київські монастирі та храми.

Отець Руф говорив, що у XXI ст. в Києві та на Русі економікою керуватимуть китайці, і що Православ'я в Україні збережеться за умови єдності з Росією, і що НАТО бомбитиме православні країни (було сказано до 1999 р.), і що з часом перестануть мироточити сухі глави, "що ожили" в мироточенні у Києво-Печерських Дальніх печерах у 1988 р.

Втім, отець Руф ніколи не говорив про ці речі конкретно. Лише журналістський диктофон, після багатократного прослуховування, зумів виловити з його швидкої мови ці висловлювання.

Поховали отця Руфа на монастирському кладовищі. Вічна йому пам'ять!

Вирок Української Радянської Соціалістичної Республіки

16 травня 1960 р.

Народний суд 2-ї дільниці    Печерського району м. Києва у складі: головуючого народного судді Ткаченка, народного засідателя Бєрова, за участю прокурора Яковлєва,

Засудив:

"...Зважаючи на характер вчинених із особливою зухвалістю злочинів, керуючись ст. 96 і 97 КПК УРСР, Рєзвих Василя Филимоновича, на підставі ст. 70 ч. II КК УРСР, позбавити волі в ВТТ без позбавлення прав терміном на 5 років".

"Церковна православна газета", №7-8 (233-234), квітень 2009 року.
П
ідписний індекс: російською мовою - 96137, українською - 96145.