УКР РУС  


 Головна > Публікації > Довідкові матеріали  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
Церква і політика вибори Церква і влада УГКЦ краєзнавство милосердя церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор автокефалія монастирі та храми України педагогіка конфлікти Предстоятелі Помісних Церков церква та політика діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну секти українська християнська культура Вселенський Патріархат Ющенко Доброчинність постать у Церкві іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) Католицька Церква Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Мазепа Священний Синод УПЦ церковна журналістика Церква і медицина молодь шляхи єднання УПЦ КП Патріарх Алексій II комуністи та Церква розкол в Україні забобони Президент Віктор Ющенко






Рейтинг@Mail.ru






Великий сонцелюб

  17 вересня 2009


Наталія Ракицька
Божим Промислом християни - члени одного Тіла Христового, які мають різні таланти. Хтось обробляє землю, хтось молиться за весь світ, а комусь Господь дав талант художнього слова, як це сталося з Михайлом Михайловичем Коцюбинським, художня спадщина якого увійшла до золотого фонду української літератури. Адже справжні твори мистецтва не старіють і не втрачають актуальності та значення для прийдешніх поколінь.

Він прийшов в українську літературу в період розхитування віками складених традицій самодержав'я та віри у Бога, краху народництва, поширення ідей марксизму-ленінізму. «Він любив добро і вірив у його переможну силу, схилявся перед усім прекрасним, був ніжним і чуйним до людей, до краси, але був гнівним і непримиренним до всякого зла, до кривди й підлоти». За мотивами творів митця створено документальні й художні фільми, поставлено багато спектаклів. Згадаймо знамениту картину С. Параджанова «Тіні забутих предків».

Коцюбинський над усе любив сонце, квіти і дітей, а друзі називали його Сонцелюбом.

Нелегкою була доля письменника. Батько, дрібний урядовець, рано овдовівши, залишився із трьома малолітніми дітьми на руках. Згодом він узяв другий шлюб з Гликерією Максимівною Абаз.

17 вересня 1864 р. на хуторі Абазівка з'явилася на світ перша спільна дитина подружжя Коцюбинських - хлопчик, якого при хрещенні у Вінницькому Преображенському соборі нарекли Михайлом. Мати виховувала дітей на засадах православної віри та моралі, прищеплюючи їм любов до Бога, рідного краю, праці, справедливості. Михайло часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників, особливо діда Купріяна, який певний час жив у сім'ї Коцюбинських. Незважаючи на скрутне матеріальне становище родини і часті переїзди (батько пив, і в п'яному стані міг наговорити грубощів начальству), що заважало Михайлику регулярно відвідувати школу, хлопчик добре навчався і рано почав виявляти літературні здібності. Вже в 9-10 років він складав свої перші співанки на зразок народних, а в дванадцять років написав російською мовою повість з фінського життя. У першій половині 1870-х років сім'я Коцюбинських переїхала в місто Бар. Після закінчення трирічної школи Михайла віддали у Шаргородське духовне училище. Тут він вивчав теологічні науки, а разом з цим і французьку мову, історію, географію. Здавалося, життя родини налагоджується, але невдовзі батько через пиятику назавжди втратив постійну роботу і кинув сім'ю. А проте Михайло успішно закінчив училище й разом з іншими випускниками у 1881 р. поїхав до Кам'янець-Подільського і вступив до семінарії. Але семінарію він так і не закінчив. Через декілька років помер батько, мати осліпла. У цей час юнак починає писати (перше його оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» датується 1884 р.). Коцюбинські повернулися до Вінниці. Михайло став єдиною опорою для сліпої матері, братів і сестер. Щоб якось забезпечити родину, він працює домашнім учителем у селах та містечках Вінниччини, а згодом дає приватні уроки у Вінниці. Ці заробітки були невеликими, але авторитет працелюбного юнака у Вінниці зростав. Згодом його обрали гласним міської думи.

На початку 80‑х років поліція виявила зв'язки М. Коцюбинського з подільськими народовольцями і занесла його ім'я до списку неблагонадійних. Подорослішавши, письменник зрозумів штучність і надуманість народницьких програм, відчув, що вони не полегшать долі бідних і поневолених. У казці «Хо» він вивів алегоричний образ великого Страху, який зводить нанівець найкращі поривання людини.

Стати письменником Коцюбинський вирішив, ще навчаючись у духовному училищі в Шаргороді, таке велике враження справили на нього твори українських письменників - Т. Шевченка та Марка Вовчка. Але втілити мрію вдалося значно пізніше, у 1890 р., коли львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». Трохи згодом вдається надрукувати інші твори: оповіданя «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21‑го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка».

М. Коцюбинський писав прекрасні твори для дітей і про них, для багатьох з нас вони були одними з перших прочитаних у дитинстві книжок: «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «Нюрнберзьке яйце», «П'ятизлотник», віршована казка «Завидющий брат». Перший серйозний успіх принесла Коцюбинському повість «На віру». Шведський літературознавець А. Єнсен зробив її переклад, а також особливо відзначив дещо пізніший твір «Дорогою ціною», порівнявши його з «Тарасом Бульбою» М. Гоголя.

У жовтні 1891 р. М. Коцюбинський екстерном склав іспит на звання народного вчителя і влаштувався репетитором до дітей бухгалтера цукрозаводу Мельникова у с. Лопатинці. Там він товаришував із незаможними селянами, безкоштовно навчав охочих читати. Дітей завжди пригощав ласощами. Деякі селяни, вважаючи такі стосунки підозрілими, писали доноси, через що письменника позбавили права викладати.

М. Коцюбинський мусив шукати іншого заробітку. Він спробував себе у жанрі художнього перекладу: уривки з творів Міцкевича, Ожешка, Достоєвського, перекладені ним українською мовою, вражають майстерністю.

Протягом п'яти рокiв М. Коцюбинський працював у Криму та Молдавії на посаді розпорядника у фiлоксернiй комiсii. Комісія боролася із страшним шкідником виноградників - філоксерою. Дії філоксерної комісії приносили людям розорення й злидні: вартість вирубаних та спалених виноградників держава не компенсувала, просочена отруйною сумішшю земля роками нічого не родила. Селяни-виноградарі часто нападали на учасників комісії, підіймали бунти. Саме ці враження спонукали М. Коцюбинського написати повість «Для загального добра», яка згодом була надрукована в перекладі російською мовою у журналі «Жизнь». Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії та Криму дали життєвий матеріал для його творів «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Дорогою ціною», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами».

У січні 1896 р. М. Коцюбинський одружився з Вірою Устимівною Дейшею, що походила з м. Ржева Тверської губернії, і залишив службу у філоксерній комісії. Дружина стала справжнім товаришем та помічником письменника, допомагаючи йому також і на літературній ниві. Згодом він писав їй: «... ти єдиний мій критик, якому я вірю і на смак якого покладаюся». Протягом чотирьох місяців Михайло Михайлович працював хронікером житомирської газети «Волинь», опублікувавши серію статей під загальною назвою «Свет и тени русской жизни». У 1898 р. він влаштувався на роботу до чернігівського статистичного бюро, де працював разом із дружиною. У Чернігові сім'я Коцюбинських поселяється назавжди. Тут М. Коцюбинський добився виходу в світ альманахів «Хвиля за хвилею», «Дубове листя», «З потоку життя». Чернігівська вчена архівна комісія користувалася розробленою М. Коцюбинським програмою «для збору в Чернігівській губернії археологічних та етнографічних відомостей і матеріалів», а сам письменник написав для неї розділи про кобзарів, бандуристів і лірників.

Чернігівський період творчості виявився найплідішним у житті письменника. Тут написані такі твори, як «Лялечка», «Відьма», книги оповідань «В путах шайтана», «По-людському». Незадовго до революції 1905 р. М. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana», «Він іде», «Невідомий», «Persona grata», «В дорозі», а у творах «Сміх» і «Дебют» ним було відображено події самої революції. Через напружену працю та перевтому письменник захворів, а дещо пізніше описав свій біль, розчарування й одужання в імпресіоністичній новелі «Intermezzo».

На схилі літ М. Коцюбинський багато опікувався художньо обдарованою молоддю. Разом з художником М. Жуком, з яким його поєднувала багаторічна дружба, він запровадив «літературні суботи», на яких вперше розкрилися таланти П. Тичини, Василя Еллана-Блакитного, А. Казки.

У 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» надало Михайлові Михайловичу довічну пенсію в розмірі двох тисяч карбованців на рік (на ті часи великі гроші), й він залишив державну службу. Але на заваді праці письменника стала хвороба серця. Якийсь час він лікувався і подорожував Німеччиною, Італією, Швейцарією, Австрією. З 1909 до 1912 рік, у зв'язку з лікуванням, М. Коцюбинський тричі відвідує Італію, де в цей час перебував М. Горький. В Італії він жив на віллі Горького на острові Капрі та працював над новелою «Лист», оповіданнями «Коні не винні», «Подарунок на іменини». М. Горький багато зробив для популяризації творів Коцюбинського серед російських читачів: завдяки його зусиллям видавництво «Знание» випустило у 1910-1914 рр. три томи творів Коцюбинського в російських перекладах. Улітку 1910 р., повертаючись з-за кордону, М. Коцюбинський заїхав до карпатського села Криворівні. Згодом він ще двічі приїжджатиме у цей край, а свої враження увічнить чудовим твором «Тіні забутих предків».

Тим часом здоров'я письменника, підірване надмірною працею, погіршувалося, сили танули. Наприкінці жовтня 1912 р. Михайло Михайлович ліг у клініку професора Образцова в Києві, але допомогти йому вже не могли й найкращі лікарі міста. У січні наступного року, зваживши на постійні прохання Коцюбинського (він знав, що йому вже недовго жити, й хотів померти вдома), його виписали з лікарні, і письменник повернувся до Чернігова. 25 квітня 1913 р. о 14:30 на 49‑му році життя серце митця перестало битися. Останніми словами вмираючого були: «Я жити хочу!».

Після церковної панахиди під час похорону за труною везли дві великі колісниці квітів. Поховали М. Коцюбинського в Чернігові на Болдиній горі в гаю Тропцького монастиря.

Твори Михайла Михайловича Коцюбинського перекладені багатьма мовами світу, їх вивчають у школах на уроках літератури. Його ім'ям названо вулиці та площі міст, театри, навчальні заклади, престижна літературна премія. У Вінниці та Чернігові створено літературно-меморіальні музеї письменника.

Український народ із вдячністю і любов'ю вшановує пам'ять великого Сонцелюба.

 

   
Вінниця. Свято-Преображенський кафедральний собор, 1758 р.

Вінниця. Свято-Преображенський кафедральний собор, 1758 р.
Рідна садиба Коцюбинського у Вінниці, нині — музей письменника

Рідна садиба Коцюбинського у Вінниці, нині — музей письменника
Афіша фільму C. Параджанова «Тіні забутих предків» (1964 р.) за одноіменною повістю М. Коцюбинського

Афіша фільму C. Параджанова «Тіні забутих предків» (1964 р.) за одноіменною повістю М. Коцюбинського