УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 68 відвідувачів

Теги
Священний Синод УПЦ діаспора краєзнавство секти Києво-Печерська Лавра Патріарх Алексій II Голодомор Церква і політика Вселенський Патріархат милосердя забобони молодь церква та політика Церква і влада педагогіка конфлікти Археологія та реставрація Церква і медицина Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа УПЦ КП Католицька Церква вибори Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі розкол в Україні церковна журналістика автокефалія українська християнська культура шляхи єднання постать у Церкві Президент Віктор Ющенко Ющенко Доброчинність монастирі та храми України іконопис УГКЦ церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






Два ювілеї ректора

2006 рік - ювілейний для протоієрея Олександра Доломана, ректора Чернігівського духовного училища. Навесні йому виповнилося 50 років, а нещодавно він відсвяткував День Ангела. Окрім цього, 25 років тому розпочалося священицьке служіння тоді ще молодого недосвідченого ієрея. У зв'язку з цим, з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира о. Олександр нагороджений орденом преподобного Нестора Літописця ІІ ступеня. Привітав ректора з ювілеєм і вручив йому нагороду керуючий Чернігівською єпархією єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій.

За словами о. Олександра, своє покликання від усвідомив ще в дитинстві. Часто приходив до єдиної на той час церкви, що діяла в Чернігові - Воскресенської, і, ховаючись за шафою на амвоні, вистоював довготривалі служби. Залишав храм одним із останніх - аби хтось не побачив, і в батьків не було неприємностей. Його сім'я була звичайною, не надто релігійною. Потім були служба в армії, навчання в духовній семінарії та академії, парафіяльне служіння. Згодом о. Олександр отримав ще й світську освіту - закінчив історичний факультет Чернігівського педагогічного університету ім. Шевченка.

Духовну школу в Чернігові батюшка очолює майже 15 років. За старанні труди на славу церкви нагороджений церковними орденами князя Володимира, Сергія Радонезького, Данила Московського, 2000-ліття Різдва Христового.

„Студенти горіли бажанням навчатися"

- Отче Олександре, розкажіть про початок своєї біографії - де народилися, де навчалися, чому обрали саме цей шлях?

- Народився в Чернігові, корінний житель міста. Тоді був дуже важкий час в духовно-релігійному плані, адже політика держави була атеїстичною. А мене весь час тягнуло до церкви, тому після служби в армії я вирушив на навчання до Московської духовної семінарії. Вступати було дуже складно, був величезний конкурс. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що за абітурієнтами слідкували, чинили різноманітні перешкоди.

Блаженнійший Володимир, тодішній ректор семінарії, викликав мене і сказав, що при всій повазі до Чернігівської землі (до призначення на посаду ректора він був у нас єпископом) взяти мене не зможе - було багато дзвінків проти цього. Тоді влада дуже сильно на це впливала, багатьох просто не пускали навчатися, в тому числі й мене. Владика порадив мені на деякий час „зникнути". Півроку я провів у келії владики Кроніда - на той час ігумена Троїце-Сергієвої Лаври - і тільки ввечері виходив на прогулянку, щоб мене ніхто не бачив і не знав, де я перебуваю. Лише на початку другого семестру я приступив до навчання. Таких як я, тоді було дуже багато. Так моя мрія здійснилася.

- Чим вам запам'яталися роки навчання в семінарії, академії?

- Люди тоді горіли бажанням навчатися, пізнати істини про Бога. У студентів був зовсім інший настрій, тому що на навчання потрапляли лише обрані, котрі йшли за покликом серця і душі, кожний дорожив своїм місцем. Взаємини між собою також були дуже теплі, приязні. Ми допомагали одне одному, підтримували, пояснювали, якщо якась тема була незрозумілою. Слухняно і без нарікань виконували різноманітні послухи: працювали в просфорні, прибирали в Троїцькому, в Успенському соборах Лаври. Нинішніх студентів важко підняти на молебень, а ми майже постійно відвідували братський молебень о п'ятій ранку. Нас ніхто не примушував, бо це не входило у розклад. Однак ми прагнули бути на ньому, тому що владика ректор не пропускав жодного молебню, коли був на місці, приходили намісник, нині спочилий архімандрит Іриней, все духовенство Лаври, наші викладачі.

І жарти в студентському житті траплялися, але для всього був свій час. Ми відвідували різноманітні факультативні гуртки: з церковнослов'янської мови, з церковного співу, співали в хорі. Регентом нашого хору був владика Іполит, нинішній єпископ Тульчинський і Брацлавський. З нами навчалися владика Варфоломій (архієпископ Рівненський і Острозький), владика Петро, котрий зараз служить у Бєларусі, - загалом, чимало нинішніх архієреїв. На курс старше навчалися владики Онуфрій (митрополит Чернівецький і Буковинський), та Іларіон  (митрополит Донецький і Маріупольський). У нас був сильний курс - багато хто стали єпископами, є інспектори навчальних закладів, настоятелі кафедральних соборів, секретарі єпархій. Тоді був зовсім інший підхід, ми прагнули навчатися, писали реферати, доповіді, старалися заради пізнання істин Христових. Ми відчували радість, духовне піднесення і особливу благодать. У нинішніх студентів, на жаль, цього не спостерігається. Їх часом треба примушувати, наказувати.

Господь послав наречену

- Багато хто з ваших однокурсників пішов шляхом архіпастирського служіння, а вас очікувала зовсім інша доля - маєте родину, дітей. Не шкодуєте, що так склалося?

- Я з молоду в усьому покладався на волю Господню. Думав, якщо Господь пошле мені наречену - одружусь, якщо - ні, то й ні. Господь послав. На той час Валентина закінчила медичне училище, жила з батьками в Прилуках. Ми познайомилися випадково - на весіллі у далекого родича матері. Причому батьки не пускали її на це весілля до Чернігова, довелося вдатися до хитрощів. І ми вже півжиття разом, два роки тому відсвяткували срібне весілля.

- Чим зараз займається матінка Валентина? Я знаю, що вона чудова майстриня.

- Увесь свій час присвячує родині! Вона працювала за спеціальністю, але недовго. Матінка шиє ряси, підрясники, увесь церковний одяг, робить митри. Коли я ще навчався в семінарії, вона приїздила до Лаврської швейної майстерні і там дечого навчилася. А митри навчилася виготовляти сама. Коли ми їздили в паломництво на Святу Землю, то познайомилися з черницею Мокриною. Я вже був нагороджений митрою, тож моя матінка зробила мені простеньку митру, як зуміла, прикрасила бусами, брошками. А в Єгипті ми купили золоті та срібні нитки, тож Мокрина пояснила, як з ними працювати, як робити узори - все-все. Матінка вже пошила не одну митру. Увесь мій церковний одяг виготовлений її руками.

- А чим займаються ваші діти?

- У нас вже підростають дві онучки: Вікторія ходить до школи, а Маші лише десятий місяць. Це доньки нашої Антоніни. Після закінчення Чернігівського педуніверситету вона викладає історію України в нашому духовному училищі, а в училищі №6 - психологію. Син Сергій заочно закінчив Київську духовну семінарію і навчається в академії, а стаціонарно закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету. Йому 22.

Ще одному нашому сину Івану 21 рік, він закінчив семінарію й продовжує навчання в духовній академії на стаціонарному відділенні. Крім цього, має диплом Київського університету народного господарства, в якому заочно закінчив факультет міжнародної економіки. Він вже одружений, чекаємо внуків.

- Напевно, поки що рано говорити, чи продовжуватимуть ваші сини династію священиків?

- Це не виключено, проте я не можу їх переконувати чи примушувати. Це дуже важливий вибір, на все життя. Освіту ми намагалися їм дати достойну, а що буде далі - знає лише Господь.

- Ви з матінкою справляє враження по-справжньому щасливого подружжя. Це така рідкість у наш час. Поділіться, чи маєте якийсь секрет сімейного благополуччя?

- Не знаю, напевне, треба любити одне одного. У нас немає як такого глави родини, у кожного свої обов'язки. Вихованням дітей в основному займалася матінка, я їй лише допомагав. Наші діти постійно відвідували богослужіння, сповідалися й причащалися, дотримувалися постів. За це відповідала дружина, я ж багато часу віддавав своїй роботі.

- Розкажіть, будь ласка, про одне зі своїх головних захоплень - вирощування квітів.

- Це моя слабкість. Як бачите, в моєму кабінеті багато квітів, та й вдома у нас все квітне. В основному цим опікується матінка і моя мама, проте намагаюся допомагати. Люблю квіти з дитинства. У нашому дворі багато троянд, тюльпанів, гіацинтів. Ранньою весною зацвітають крокуси, потім гіацинти, тюльпани, нарциси, півонії. Трохи пізніше - троянди, лілії, жоржини, а потім і хризантеми. Все квітне до перших „білих мух". Троянд і лілій у нас дуже багато, а хризантем менше. Насіння ми й купуємо, й самі заготовляємо. Лілій у нас близько двох тисяч луковиць. Однак я люблю квіти тільки живі, свої рослини намагаюся не зрізати. Ми милуємося ними до останнього моменту.

Собори в Чернігові довелося „відвойовувати"

- Яким бачите майбутнє нашого духовного училища - це ж іще одна ваша „дитина"?

- Так, коли ми бралися за відбудову цього приміщення, тут були руїни. Поспішали все зробити якнайшвидше, аби розпочати навчальний рік. Наше головне завдання на цей момент - утриматися на плаву в цей складний час, адже життя дорожчає, ціни на електроенергію та тепло зростають. Кількість учнів у нас трохи зменшилася, тому що свої духовні навчальні заклади відкрилися майже в кожній єпархії. На сьогодні в нас навчаються студенти з Білорусі, Росії, практично з усіх регіонів України, а раніше приїздили навіть з Казахстану.

Для нас важливо покращувати побут студентів, поповнювати бібліотеку, а найголовніше - давати нашим студентам якісну освіту. На цей час приблизно 40% викладачів - наші колишні вихованці, які повернулися після навчання в семінаріях, академіях. Інші викладачі мають вищу музичну чи педагогічну освіту.

- Один із небагатьох священиків, свого часу ви були депутатом Чернігівської міської ради й багато зробили, аби повернути віруючим Спаський собор, Єлецький монастир. Що згадуєте про ту особливу сторінку своєї біографії?

- Це було давно, ще в 90-ті роки, коли священикам і прихожанам тільки-но дали вільно дихати. У нас був гарний депутатський колектив, з яким у той період довелося відвойовувати і Спасо-Преображенський собор, і Успенський собор Єлецького монастиря.

Якось ми зайняли Спаський собор, тому що держава ніяк не погоджувалася його віддавати. Було вже ухвалене рішення про передачу, однак тодішній голова заповідника не хотів віддавати ключі. Лише коли всі ми, депутати, туди прийшли, під нашим тиском він це зробив.

Майже так само вийшло і з Успенським собором. Нам говорили, що тут кожен камінь має історичну цінність, що тут не повинно бути ніяких попів і ченців, що віруючих сюди пускати не можна, хоча на той час монастир був зруйнований. Однак по молитвах святителя Феодосія і з Божою допомогою монастир нам віддали. Тепер це одна з головних святинь і окрас нашої землі. В той самий час, дякуючи депутатам, ми „відвоювали" в Любечі - місті преподобного Антонія Печерського - Спасо-Преображенський храм. Соромно казати, але тоді в ньому був туалет. Коли ми освячували цей храм, під куполом закружляв білий голуб, і це для нас стало символом того, що Господь не залишає нас без своєї благодаті. І печери нам передали також, я служив там першу Божественну літургію, а потім і митрополит Антоній, і єпископ Амвросій приїздили. В тій печері відчувається особлива благодать.

- Кого ви вважаєте своїм головним духовним наставником?

- У моєму житті було двоє таких людей - єпископ Кронід, якого я постійно відвідував, і наш настоятель Свято-Троїцького собору о. Іоанн Фесик. З о. Іоанном я зустрічався таємно, коли ще був школярем, ми багато часу провели за духовними бесідами, він мене багато в чому наставляв, навчав. Цим двом священнослужителям я зобов'язаний на все своє життя.

А мій небесний захисник і покровитель - святий Олександр Невський, на честь якого я отримав своє ім'я.

На Святій землі не страшно померти

- Батюшка, ви багато де побували, здійснюючи паломництва. Що вас найбільше вразило, запам'яталося?

- Я сподобився побувати в Єрусалимі, в столиці Турції Стамбулі, на Кіпрі, де є храм на честь Лазаря Чотириденного, на горі Божої Матері. В Єгипті ми побували в монастирі Святої Катерини, в Італіі - у м. Барі, де служили Божественну літургію біля мощей святителя Миколая. Звідти я привіз частку мощей, освячене миро та ікону. І завжди на свята я виношу цю ікону, аби віруючі могли до неї прикластися. Бував у грецьких Салоніках, на Афоні. Я їздив і з матінкою, і зі студентами у складі робочої групи, адже на святих місцях ми здійснювали богослужіння.

Я тричі сподобився побувати в Єрусалимі, проте щоразу сприймав це місто по-новому. Найбільш вражаючим для мене було перебування в темниці, де перед хресними стражданнями знаходився Спаситель. Там є невеличка печерка з іконою Божої Матері, яку називають Скорботна, Єрусалимська, Голгофська. Аби її побачити, треба просунути руку зі свічкою за грати. Кожному вона являється по-своєму: кому - з закритими очима, кому - з відкритими, декому - зі сльозами на очах. Це справжнє диво. А одного разу нам пощастило, бо нас замкнули у храмі Гробу Господнього, тому що поблизу почався обстріл. Ми пробули в стінах святині на дві години більше, ніж планувалося, адже там богослужіння звершуються по черзі. Ми тоді відслужили службу і по кілька разів обійшли всі святині. Було трошки страшно, але загинути на Святій Землі, напевне, для багатьох було б щастям. В 1996 році я удостоївся звершувати у Гроба Господнього проскомідію. Вона там звершується на колінах. Це також запам'яталося мені на все життя.

А коли були на Фаворі, хоча це було у грудні напередодні Різдва Христового, ми бачили хмару. Коли вже спускалися вниз, вона нас „накрила". Це було невимовне торжество душі і радість серця.

А ще мене дуже вразила Греція, Салоніки. Коли там священик йде по місту в службовому одязі, до нього підходять і беруть благословення, навіть не знаючи, хто він і звідки. І мені б хотілося, аби у нас в Україні також воцарився духовний мир, спокій, аби люди були настільки духовно вихованими.

Бесіду вела Вікторія Сидорова,
фото автора