УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 101 відвідувачів

Теги
секти 1020-річчя Хрещення Русі молодь Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ краєзнавство шляхи єднання Ющенко українська християнська культура Католицька Церква Мазепа Церква і влада забобони УГКЦ конфлікти церква та політика Патріарх Алексій II комуністи та Церква постать у Церкві Голодомор автокефалія Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат церковна журналістика педагогіка Церква і політика розкол в Україні УПЦ КП церква і суспільство монастирі та храми України Церква і медицина Предстоятелі Помісних Церков діаспора милосердя Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація Доброчинність іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) вибори






Рейтинг@Mail.ru






«Нам часто кажуть про те, що духовність треба піднімати, ніби це штанга якась. Духовність треба відроджувати!»

Нині найбільшою нашою турботою є молодь, підростаюче покоління. Якими вони будуть, чи підуть дорогою віри, добра, справедливості, чи творитимуть на землі добро, - про це та інше у дні Новорічних свят та в очікуванні свят Різдвяних розмірковує архієпископ Кам'янець-Подільський і Городоцький Феодор.

«Справжня турбота повинна бути спрямована на виховання любові до Бога...»

- Владико, аби молоді люди жили в мирі та злагоді, шанували своїх батьків, любили ближніх, аби добро перемагало зло - над цим сьогодні багато працює Православна Церква. Що можете Ви сказати з цього приводу?  

- За дітей зараз ведеться справжня війна, в якій з одного боку - церква, батьки та школа, а з другого - ідеологія розпусти з яскраво вираженим антихристиянським спрямуванням, секс-індустрія, контрацептичні фірми тощо. І якщо перші піклуються про духовне збагачення молоді, про збереження християнських традицій, то другі «турбуються» лише про збагачення власної кишені і намагаються знищити не тільки віру, а й надію та любов. Ми живемо в той час, коли відбувається зміна ціннісних орієнтацій, коли зло видається за добро, чорне - за біле, коли ті речі, про які апостол навіть згадувати не хотів, «бо про те, що вони роблять таємно, соромно й говорити» (Єф. 5;12), нині є темами для розмови не тільки в підвалах, а й за шкільними партами.

Скрізь можна почути крикливі гасла «Візьми від життя все!», «Насолоджуйся!», або «Нове покоління обирає пепсі» і тому подібне. Але необхідно не тільки брати, а й давати! Згадайте слова Христа: «Блаженніше давати, ніж приймати» (Діян. 20;35).

Не секрет, що сучасна людина хоче весь час отримувати задоволення, яке сьогодні стає товаром і користується величезним попитом (яскравий приклад цьому США, де основна частина американців працює у сфері послуг). У центрі такої ідеології стоїть примітивний егоїзм, який бачить тільки себе і любить тільки себе. Тут важко говорити про самопожертву, любов до Батьківщини чи сімейні цінності. Під впливом цього гедоністичного світосприйняття нівелюються та втрачають свій зміст такі поняття як мужність, честь, порядність, вірність. Висміюються такі важливі для кожного християнина чесноти як смирення, целомудріє (цнота), сором'язливість. З іншого боку пропагується розпуста, а розбещеність та нахабство стають нормою поведінки, насилля вже не сприймається як щось неприпустиме, а збочення вже не вважаються ненормальними. Причини такого становища слід шукати тільки в одному - відсутність духовної домінанти в нашому суспільстві.

- Хто насамперед повинен турбуватися про молоде покоління?

- Церква, сім'я, школа, держава. Церкві, незважаючи на всі реверанси можновладців в її бік, з молоддю працювати не дають, мотивуючи це одним із перших декретів Леніна про відділення її від держави.

Сім'я з малої церкви, за апостолом Павлом, в якій має можливість спастися кожен її член, зараз активно перетворюється на одну з форм співіснування, де кожен хоче жити, як йому заманеться, і не заважати іншому робити те саме.

Школа, яка раніше сприймалася в першу чергу як морально-етичний інститут (згадайте прислів'я «у школі поганому не навчать»), перестала бути такою і, по суті, відмовляється від виховання у дітей християнських цінностей. Держава ж нічого не робить зі свого боку для того, щоб зупинити цей руйнівний процес. Навпаки, складається враження, що наші політики скеровують свої зусилля саме на боротьбу з традиціями нашого народу, для якого на першому місці завжди був Господь Бог, Православна Церква та міцна родина. Нашим дітям (та й нам теж) нав'язують західні цінності та ідеали, а це призводить до втрати будь-яких життєвих орієнтирів, адже свої знищуються, а не свої - чужі для нас.

Людина - це не додаток до професії, а неповторна особистість, створена за образом і подобою Бога. Забуваючи про це, ми самі собі створюємо масу проблем - це і психічні розлади, і невпинне зростання наркоманії та алкоголізму (молода людина з пляшкою пива в руці - вже звична картина), і надзвичайно високий рівень дитячої злочинності.

Щоб не бути голослівним, наведу приклад. Нещодавно довелось познайомитися з одним документом, в якому йшлося про злочинність неповнолітніх. Зокрема зазначалося, що за 9 місяців на території міста Кам'янця-Подільського вони скоїли 60 злочинів. Цитую: «Злочини, які скоюють неповнолітні, носять корисливий характер, відзначаються зухвалістю та цинізмом. Їхніми головними причинами є: 1. Падіння життєвого рівня населення. 2. Масова незайнятість молоді. 3. Відсутність можливості працевлаштування. 4. Безконтрольність з боку батьків та осіб, що їх замінюють. 5. Недостатня роль у вихованні підлітків з боку колективів навчальних закладів».

Неважко помітити, що органи УМВС дійшли майже тих самих висновків, що й ми - причиною такого становища є відсутність зацікавленості долею молодих людей з боку держави, сім'ї та школи. А головним фактором є все ж таки бездуховність.

- А ми говоримо про турботу...

- Чомусь нині під турботою розуміють фінансову спроможність «дати дитині все». Такий підхід породжує в першу чергу небажання мати багато дітей, а по-друге, сприяє зростанню самозакоханості тих, кому хочемо дати «все», що зрештою призводить до втрати спочатку емоційного, а потім взагалі будь-якого зв'язку з ними.

Справжня турбота повинна бути спрямована на виховання любові до Бога, батьків та ближніх. Ще св. Іоанн Златоуст казав: «Навчи своє чадо любити Бога, і Бог навчить його любити тебе». Церковнослов'янський термін «образованіє» походить від слова «образ», звідси і наше завдання, маю на увазі духовенство, батьків та педагогів - відновити образ Божий в людині. Потім вже можна говорити про виховання християнських чеснот.

Роботу в цьому напрямку Церква веде постійно. Зокрема в нашому місті діють кілька недільних шкіл, є три осередки молодіжних братств при храмах св. Іова Почаївського, Казанської ікони Божої Матері, св. благ. князя Олександра Невського. Священики Кам'янця-Подільського активно співпрацюють з педагогічними колективами тих шкіл та установ, які розуміють, що без віри в Бога виховати справжню людину неможливо.

- Що б ви могли порадити молодим батькам?

- Молодим батькам хотів би порадити, щоб вони якомога частіше зі своїми діточками ходили до храму, тому що справжнє «воспитание», тобто «питание» благодаттю Божою, можливе тільки там.

Кілька слів хочеться сказати й молодим людям. У наш час бути православним надзвичайно важко, і не через пости чи тривалі служби. Якраз навпаки: помічено, що саме молодь більш відповідально і ревно ставиться до церковних канонів та настанов.

Важко тому, що бути православним означає йти проти моди своєї світської компанії. Не варто боятися цього, адже пошук сенсу життя набагато важливіший. У кожного віку своє переживання віри. Своє переживання у дітей, своє - у підлітків, своє - у дорослих і людей похилого віку. Старий шукає сенс своєї смерті, а молодий - свого життя, Для молодих найголовніше радість молитви, їхня душа прагне пізнати істину, тобто Христа. Для молодості взагалі характерне переконання у власному безсмерті. Як говорив Достоєвський, - «тут, на землі, все починається і нічого не закінчується...»

Тому молода людина йде до храму не через страх смерті. І не з бажанням уникнути пекла. Вона шукає сенс свого життя. Шукає можливість позбавитися своєї самотності і краще пізнати свою ж душу. Важливо сказати молодій людині: якщо ти зараз проживеш поза Церквою, то обкрадеш самого себе, збідниш своє життя. Якщо ви зараз живете поза православ'ям, то прирікаєте себе на те, що влившись до православ'я під старість, можливо, так і не зрозумієте всієї його краси. Тому до нього потрібно ввійти зараз. Щоб у старого світилися очі, у хлопця вони повинні горіти...

«Перед законом всі конфесії рівні, але не перед історією»

- Ваше Високопреосвященство, як би ви охарактеризували релігійну ситуацію в нашій державі і на Кам'янеччині зокрема? Що тішить вас і що викликає тривогу,   занепокоєння?

- Останнім часом скрізь постійно наголошується на поліконфесійному характері релігійної ситуації в Україні. При цьому не враховуються ні норми міжнародного права, ні той факт, що більшість населення нашої держави (близько 70%) вважають себе православними. Для прикладу, ЮНЕСКО вважає країну, в якій 60% сповідують одну релігію, монорелігійною.

Хтось чув про те, що Туреччина - поліконфесійна країна, чи Польща, Іспанія, Греція, наприклад? Але ж ці країни - члени Євросоюзу! Такі країни, як Болгарія, Кіпр, Сербія, Росія, та ж таки Греція в своїх конституціях відзначають надважливу роль Православної Церкви у виникненні своїх держав, формуванні власних етнічних культур, у збереженні та примноженні духовних цінностей.

У нашій країні ситуація, на жаль, інша. Роль православ'я в нашому державотворенні замовчується, культуротворчий феномен (без якого не було б взагалі нашого народу) до уваги не береться. Більш того, вже стали звичними найрізноманітніші нападки на канонічну Церкву, як з боку ЗМІ, фінансованих з-за кордону, так і з боку «інтелігенції». Мені розповідали, що в нашому місті є педагоги, жоден урок яких не проходить без кинутого каменя в бік Церкви та духовенства. У той самий час на територію України тільки за минулий рік в'їхало близько восьми з половиною тисячі найрізноманітніших «проповідників» і просто сектантів, які діють за принципом засновника «церкви саєнтології» Рона Хабарда: «Хочеш заробити мільйон - створи свою релігію».

Пересічному громадянинові розібратися в цьому розмаїтті релігійних течій (та ще й після сімдесяти років примусового атеїзму) дуже важко. Тільки в нашому місті офіційно зареєстровано близько 60-ти різних релігійних деномінацій. В Україні ситуація в цілому не краща. Можливо, саме цей фактор дозволяє колишньому викладачеві «наукового атеїзму», а тепер людині, яка очолює релігієзнавчий інститут у Києві, заявляти про поліконфесійність України. Слід пам'ятати, що більшість зареєстрованих сект нараховує по кілька десятків осіб, певна ж їх частина взагалі існує лише на папері. У той самий час зайдіть, для прикладу, недільного дня до будь-якого православного храму канонічної Церкви нашого міста - ви побачите сотні, якщо не тисячі людей.

- Можуть сказати, що це не доказ...

- Але ж, за вченням Церкви, саме народ є оберегом Святого Передання, хранителем чистоти віри. Згадайте, за яку віру боролися козаки, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, яку віру відстоював гоголівський Тарас Бульба чи знамениті львівські братства? За яку віру підіймалися народні повстання - коліївщина, гайдамаччина?

За православну! Забуваючи про це, ми позбавляємо себе свого коріння, знищуємо своє славне героїчне минуле, а як відомо, за висловом Джорджа Оруела, народ, який не має минулого, не має й майбутнього.

Звичайно, перед законом всі конфесії рівні, але не перед історією. Чого б хотілося? Щоб наші сучасники частіше відкривали Євангеліє, де сказано, що Христос заснував тільки одну Церкву, яка зберегла свою спадковість від Нього через апостолів і єпископів до наших днів. Непокоїть те, що люди в своїй більшості несерйозно ставляться до питань віри, вважаючи, що все, або майже все про віру знають. Зараз важко знайти людину, яка б знала всі 10 заповідей Божих, вже не кажучи про Символ віри, чи, тим паче, про заповіді блаженства.

Ми часто чуємо про те, що духовність треба піднімати, ніби це штанга якась! Ми повинні духовність відроджувати через просвітницьку діяльність в першу чергу. Через відновлення активного церковного життя, через введення програм з православної культури, через традиційний підхід до сім'ї та школи. Чому школярам можна пити, курити, займатись різним непотребом, вивчати основи окультизму на уроках валеології, а зустрітись з православним священиком не можна? Будучи найбільшою конфесією в нашій країні, наша Церква не має жодних прав. Про що можна говорити, коли ми платимо за оренду землі? Татаро-монголи і ті надавали землю церкві безкоштовно! Ось що непокоїть.

«Якщо Бога немає, тоді ми просто космічна цвіль на камені, який носиться по околиці Чумацького шляху»

- Ваше Високопреосвященство, наш український народ в своїй більшості православний. Та за роки незалежності країни виникла, в тому числі і в нашому
місті, чимала кількість іновірних угруповань і людині, яка шукає свій шлях у духовному житті, нелегко правильно зорієнтуватися; тим більше, що часто погляди нав'язують, навіть зупиняючи людей на вулиці. Кажуть: яка різниця, яка церква? - Бог один. Чи не могли б Ви зупинитися   на   цьому питанні?

- Якщо для цих людей немає різниці, яка церква, чому ж вони не йдуть до Православної? Господь наш Ісус Христос прийшов на землю не для того, щоб залишити щось після Себе (Святе Письмо чи Свого вікарія), ні. Він створив Церкву і залишився з нами Сам.

В Євангелії є такі слова, сказані Господом: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі» (Ін., 6; 53). Їсти це Тіло і пити цю Кров можна тільки в Церкві. Отже, спастись без Церкви, за словом священномученика архієпископа Іларіона Верейського, неможливо.

А що Бог один - це дійсно так. Ось тільки плюралізм розуміння Його буття призводить не просто до різного підходу в культовому відношенні, а й до ідолопоклонства. Псалмоспівець Давид вказував, що «всі боги народів ідоли, а Господь небеса створив» (Пс, 95; 5). Крім того, наше розуміння Бога докорінно відрізняється від розуміння Бога в індуїзмі, де, наприклад, богиня Калі зображається з намистом з людських голів на шиї та в морі крові. Чи від деяких ламаїстських течій, в яких допускаються людські жертвоприношення. Наш підхід до Бога та віри також не може погодитися з підходом терористів.

Лише християнство вчить, що для того, щоб спасти людину, Бог стає одним із нас. Для християн важливо знати, що ми не одні у Всесвіті, що Бог не байдужий до нас. Нам важливо знати, що в очах Бога - Творця Всесвіту - ми не покинуті. Цінності нашому життю додає те, що Бог не послав нам якогось вісника, а зійшов до нас Сам. Отже, в очах Бога ми чогось варті. Пам'ятаєте у Достоєвського штабс-капітан Копєйкін говорив, що «якщо Бога немає, то який же я після цього капітан?» Так само й тут, якщо Бога немає, тоді ми просто космічна цвіль на камені, який носиться по околиці Чумацького шляху.

Крім того, для християн життєво важливо знати, що Христос - це не породження землі, не просто один з великих людей. Друга іпостась Святої Трійці: Син Божий став людиною і тепер люди, за словами Іринея Ліонського, можуть стати синами Божими. Христос не просто приніс певний моральний кодекс у цей світ. Він переміг смерть! Переміг у всіх її формах, адже смерть буває різною. Є смерть фізична, біологічна, а є смерть душі, що задихається без Бога. Ось цей безповітряний простір язичницького світу Христос наповнив Собою, тобто тепер, коли душа виходить з тіла, вона йде не в порожнечу, вона йде до Бога.

- Деякі люди воліли б бачити Христа звичайним вчителем моральності...

- Річ у тому, що християнство, Євангеліє, і взагалі, світ Церкви - це світ імперативів, етики, яка владна вершити над людиною суд. Більш того, це не просто суд, який ти сам вершиш над собою у своїй совісті. Християнство - це жива традиція, воно може спростувати помилкові бачення свого вчення. Тому його важче переробити до своїх смаків, підлаштувати під себе, як це можна зробити з якою-не-будь «померлою» релігією.

Людина чудово розуміє, що, зустрівшись з Євангелієм, вона «підставляє» себе під стріли тих самих імператив, велінь, жорстких вимог. Вона намагається уникнути подібної ситуації, тому і говорить: «Так, я визнаю, що Христос великий вчитель і людина високої моральності». Але насправді, говорячи так, вона робить те, що інакше, як «поцілунком Іуди», і назвати не можна.

Саме так характеризував Достоєвський книжки XIX століття, в яких пояснювалося, що Ісус, звичайно, велика людина, але не Бог. Начебто комплімент. Але насправді це означає тільки одне - ми ще раз ховаємо Христа в гробниці історії, ретельно замуровуємо Його в ній, щоб Він у жодному випадку не вийшов звідти і не втрутився в наше життя.

Люди проголошують Христа «Великим Вчителем людства» саме для того, щоб перестати у Нього вчитися! Більш того, людина сама починає повчати Його, що Він міг робити, а чого не міг. Сама вирішує, що їй підходить з євангельського вчення, а що ні, а звідси і мораль - буду робити те, що мені подобається, і ніхто не має права заважати. Тому слова про те, яка «різниця», до якої церкви ходити, чи в якого Бога вірити, чи щось подібне, зазвичай звучать з вуст тих людей, які до церкви не мають жодного відношення, до храму ніколи не ходять (крім Пасхи) і в Бога не вірять (крім свого власного).

- Деякі засоби масової інформації, іновірці, маючи певний вплив на частину суспільства і користуючись недостатньою обізнаністю громадян, не рідко намагаються Українську Православну Церкву зобразити як чужорідну. Чи не могли б ви висловити своє бачення цього питання?

- Так, нас звинувачують у тому, що ми нібито пов'язані з Москвою. Але наш Предстоятель, Митрополит Київський Володимир, «пов'язаний» не з Москвою, а з Церквою.

Також дуже часто доводиться чути про так зване «об'єднання» всіх церков в Україні. Але, по-перше, є канонічні та морально-етичні норми, які не дозволяють нам йти на компроміси з тими людьми, які чинять розкол, як би вони себе не називали. Розкол - це злочин, і за вченням святих отців, Кіпріана Карфагенського зокрема, не змивається навіть кров'ю! По-друге, автокефалія повинна не розділяти народ, а об'єднувати. З історії ми знаємо, що автокефалії дарувались помісним церквам у тому випадку, коли її хотіли всі, тобто коли до прийняття її визрівав й першу чергу народ Божий. І якщо хоча б якась частина віруючих (а в Україні таких більшість) не прийме автокефалії - значить вона не своєчасна.

Не можна не помітити дивних подвійних стандартів в агітації за автокефалію. Чому цей пропагандистський слоган («Незалежній державі - незалежну Церкву!») ніколи не звертається до католиків чи греко-католиків? Зв'язок Української Православної Церкви з Московським Патріархатом лише духовний, а залежність українських католиків від Римського Папи - цілком реальна. Та чомусь ця залежність не травмує серця національно свідомих громадян України...

Запитайте в українських католиків: чи хочуть вони повністю відділитися від Папи Римського і мати свого, київського? Те ж саме стосується й уніатів. Наведу приклад. Буквально кілька тижнів тому делегація представників Греко-Католицької Церкви удостоїлась кількахвилинної аудієнції у Папи Римського, на якій розглядали два питання - беатифікація митр. Андрея Шептицького та надання статусу патріархату УГКЦ. Тобто бачимо, що навіть причислити когось до лику святих греко-католики без згоди Папи не можуть, а питання патріаршества взагалі розглядалось хвилин п'ять.

Крім того, поняття «незалежність» - відносне, воно вимагає уточнення: незалежність кого і від чого?

А для того, щоб заявляти про чужорідність нашої Церкви нашому народові, треба або не знати історії, або бути іноземцем. Що для них чужорідне? Церковнослов'янська мова? Так. Для тих, хто зневажає пам'ять дідів-прадідів, вона не знайома, але не для нас, тим більше для подолян. Адже першу граматику написав Мелетій Смотрицький зі Смотрича, а Петра Першого читати й писати вчив Арсеній Сатанівський із Сатанова.

Почитайте Шевченка - кого він називав чужинцями, що прийшли «і рідну землю кров'ю залили»? А для Тараса Бульби ким став його син, забувши батьківські традиції? - Зрадником. Прикладів можна наводити безліч, але всі вони говоритимуть про одне - Свята Українська Православна Церква сформувала культуру і ментальність нашого народу. Для українців Православна Церква - рідна, для чужинців - чужа.

- Владико, на завершення бесіди, що б ви хотіли побажати православним християнам?

- Закінчується Різдвяний піст, який готує нас до гідної зустрічі великого свята - Світлого Різдва Христового. Перш за все, в ці дні нам необхідно проаналізувати своє життя, щиросердно визнати свої помилки, слабкості та принести своє покаяння Богові. Тому що тільки через духовне очищення відкривається для віруючої душі повнота Божественної благодаті, з якою і приходять спокій, радість і віра в майбутнє.

Боже благословіння нехай хранить і береже душі всіх від будь-якого зла і негараздів.

Розмову вів Василь Столяренко,
Прес-служба Кам'янець-Подільської єпархії