УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 66 відвідувачів

Теги
розкол в Україні Голодомор українська християнська культура забобони Києво-Печерська Лавра педагогіка діаспора монастирі та храми України постать у Церкві шляхи єднання Церква і медицина іконопис автокефалія Католицька Церква УПЦ КП Церква і влада вибори милосердя церковна журналістика Археологія та реставрація Церква і політика Вселенський Патріархат Доброчинність Ющенко молодь Президент Віктор Ющенко секти церква і суспільство конфлікти Предстоятелі Помісних Церков Митрополит Володимир (Сабодан) Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква та політика комуністи та Церква Мазепа УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






Священик Вадим Семчук: «Педагогу потрібно запалити в душі вогонь пошуку істини, бажання подвигу, а для цього треба самому горіти»

  05 квітня 2007


Віктор Мартиненко

- Отче Вадиме, Ви очолюєте Православний центр просвітництва та педагогіки у Нововолинську. Як виникла ідея про створення такого центру, з чого все почалося?

- В двох словах цього не розкажеш. Вісім років тому я приїхав на Волинь погостювати у родичів. Сам я з Чернівців. Коли взнав, що біля Нововолинська відкрився Низкиницький чоловічий монастир, вирішив приїхати сюди на тиждень-два помолитися та допомогти чим зможу. Настоятель монастиря доручив мені організувати хор, який міг би співати на щоденних монастирських службах. За плечима у мене було три роки навчання в Чернігівському духовному училищі, потім була Київська семінарія, але не було регентського досвіду. Та з Божою допомогою все вдалося. Коли цей етап було пройдено, мені доручили займатися недільною школою. Два тижні, на які я розраховував залишитися, давно минули, але робота мене так захопила, що я вирішив залишитися назавжди.

Монастирський храм, в якому планувалося проводити ремонт, для занять не підходив, власного вільного приміщення в монастиря не було, тому я почав шукати якесь приміщення в оренду, де можна було б займатися з дітьми та молоддю. На той час нам змогли запропонувати тільки приміщення колишньої міської бібліотеки - 306 квадратних метри на першому поверсі п'ятиповерхового житлового будинку. Пам'ятаю, як зраділи чиновники, що нарешті зможуть зняти це приміщення з балансу. Це були важкі часи. Люди не отримували зарплатню по півроку. Не було грошей і у монастиря. Було боязко братися до справи, але, як кажуть, «очі бояться, а руки роблять». В нашій команді тоді було троє людей: один старший чоловік-ентузіаст, я, ще зовсім молодий, та жінка - матушка отця Віталія Ковальчука, яка вже мала досвід викладання в недільній школі.

Спочатку ми стали думати, що робити з таким великим приміщенням. Одну кімнату відвели для уроків недільної школи, іншу - для невеличкої майстерні, тому що все - від штукатурення до фарбування - доводилося робити самотужки. Одну залу відвели під церковну бібліотеку, відеозал та лекторій. Залишалася ще одна велика зала, з якою ми не знали, що робити. Хтось пропонував зробити тут спортивну кімнату для молоді, щоб менше вешталася по підвалах, хтось - інше. Коли приїхав наш єпископ Симеон подивитися на роботу, він рішуче благословив: «Робіть храм. Нехай всі засоби духовної просвіти будуть під одним дахом. А яка ж просвіта без молитви?» І вніс перший внесок на господарчі потреби - 500 гривень. Так виник Православний просвітницький центр.

- А як люди сприйняли відкриття такого центру? Адже всі звикли до типової церкви, а тут - житловий будинок, відеозал...

- По-різному. Одні знизували плечима, інші - прямо насміхалися: як може бути церква в житловому будинку, в якому люди собак тримають і котів. Пам'ятаю якогось дня ці насмішки були виказані в дуже різкій формі. Захищаючи храм та центр, я говорив про перші віки християнства, коли віруючі молилися в катакомбах, неподалік римської каналізації, згадував про домовий храм, в якому проповідував святитель Григорій Богослов. На жаль, мої доводи не були почуті. Після цієї розмови якось гірко стало на душі, боляче. Потім до мене підійшла одна жінка і розказала про дивний випадок, який стався з її п'ятирічним сином. Це дуже незвична дитина, мовчазна, не схожа на інших однолітків. Він ходив у дитячий садок, що навпроти нашого центру. Одного дня хлопчик бачив Спасителя, який підіймався невидимими сходами над нашим будинком в небо, про що розказав мамі, а стривожена мама - мені. Я зазвичай обережно відношуся до видінь, чудес, але того дня я був вдячний за цю розповідь, бо зрозумів, що вона була адресована мені для підняття мого духу. 

Але, звичайно, насміхалися далеко не всі. У більшості людей Православний центр викликав просто здивування. Все-таки наші люди досить консервативні. Навіть тепер Православних просвітницьких центрів по всій Україні є лише близько десятка. Тоді ж ми були в числі перших. На зміну здивування приходило і визнання, перші вдячні відвідувачі бібліотеки, відеозалу, недільної школи, лекторія.

- Що Ви скажете про кількість читачів, дітей недільної школи?

- Наша бібліотека нараховує більше двох тисяч екземплярів духовної літератури. Її відвідують сотні людей. Беруть не лише книги, а й касети, диски з православною інформацією. Центр відкритий щодня. Приходять навіть просто поспілкуватися чи то з питанням, чи з бідою. Не так багато є храмів, відкритих протягом дня, де можна не просто поставити свічку, а й поговорити, порадитись. В недільній школі зараз навчається близько п'ятдесяти дітей у двох вікових групах. Ми намагаємося зробити уроки насиченими, шукаємо цікаві педагогічні прийоми, нестандартні рішення. Розробили власну оригінальну програму для семирічної недільної школи. Сподіваємося, що наші напрацювання зможуть з часом принести користь не тільки нашим дітям, але й іншим педагогам-ентузіастам.

- Ви сказали, що починали роботу в Православному центрі мирянином. Священиком стали відразу, як відкрився при центрі храм?

- Ні, настоятелем храму був призначений отець Віталій Ковальчук, якого всі нововолинці добре знають, і якого ми всі глибоко поважаємо. Я одружився, служив дияконом, активно займаючись господарчими та просвітницькими питаннями. Потім мене призначили настоятелем храму. До цього часу

Православний просвітницький центр вже виріс із статусу «Недільної школи при монастирі» і існував як окрема церковна одиниця.

- За які кошти Вам вдалося довести до ладу таке велике приміщення, за рахунок чого утримується та розвивається Православний центр?

- Починати було дуже важко. Пам'ятаю, як доводилося на велосипеді об'їжджати шахти, фабрики у пошуках столів, стільців. Люди зносили люстри, кімнатні квіти. Нам ніколи не жертвували великих грошей. Все збиралося з копійок. Так і до цього дня. Центр утримується за рахунок домового храму преподобного Іова Почаївського. Доходи невеликі - у нас близько сімдесяти прихожан, які до того ж небагаті. Цих грошей не завжди вистачає на оренду приміщення та на комунальні платежі. До речі, в місяць ми платимо 2000 гривень за тепло, світло, оренду. Адже приміщення велике, а тарифи самі знаєте які.

Влітку сума менша. Щодо зарплати, то тут доводиться щось міркувати додатково. Щастя, що працівники центру невибагливі до грошей. На мою думку, гроші, які є в церкві, повинні певною мірою повертатися назад до людей. Я маю на увазі не молитви і духовні блага, які отримує людина в церкві. Говорю про інше: грошова допомога людині, яка знаходиться в біді, бібліотека з хорошим вибором літератури, яку необхідно закупити за церковні гроші, і так далі. Я радий, що можу застосувати свої принципи на практиці. Пам'ятаю, як ще студентом Чернігівського училища ходив в єпархіальне управління з пропозицією організувати при соборі церковну бібліотеку. Собор без всяких сумнівів міг собі це дозволити.

-І чим закінчилася Ваша ініціатива? Чи не виявилася вона «покараною»?

- Саме так. Після цього мені довелося допомагати з організацією недільної школи та бібліотеки при ній у Чернігові.

- То на Волинь Ви приїхали вже з певним педагогічним досвідом?

- Виходить, що так. У Луцьку викладав уроки християнської етики у школі, ходив з лекціями до старшокласників у Нововолинську і вів старшу групу дітей в недільній школі при Православному центрі.

- На Вашу думку, яким повинен бути православний педагог і з якими проблемами він стикнеться, до чого має бути готовим?

- Можна багато перераховувати якостей. Впевнений, що для змалювання образу хорошого педагога підійдуть всі позитивні риси і слова, але якщо звести все в одне слово... Є слово - «жертовний». Але воно в буденному житті має відтінок деякої вимушеності. Жертву ведуть, у неї зв'язані руки. В латинській мові є слово «пассіонарій» (від слова «пассія» - страждання). Ним називають людину, котра готова лягти кістьми у фундамент справи. В нашій мові зі словом «активний» споріднене слово «відданий». Це слово дуже важливе при спробі дати визначення справжнього педагога. Одне діло, коли ти повинен проповідувати, коли це твій обов'язок, коли від тебе цього вимагають обставини. Й інше - коли ти не можеш не говорити, не можеш не свідчити людям про Христа, про оновлене життя. Те, що від серця виходить, до серця і дійде. Про це говорив Апостол Павло: «Слово ваше нехай буде завжди з благодаттю, приправлено сіллю» (Кол. 4:6).

Особливо важливо не втратити цю щирість віри і глибину слова сьогодні. Не так давно закінчилися страшні гоніння на віру: закривалися храми, були закриті уста багатьом проповідникам Божого слова. Сьогодні цього немає. Але є інше, можливо ще страшніше. Сьогодні ми бачимо байдужість. Згадуються слова Одкровення: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий» (Одкр. 3:15). Як той Пилат, що скептично спитав про істину і відійшов від Христа, не чекаючи відповіді, сьогоднішнє суспільство проходить повз ці питання. Особливо шкода молодих. Суспільство не дозволило, щоб у них були правильно сформовані принципи життя, добра і зла. Все стало якимось розмитим. В часи моєї юності мене і моїх друзів цікавило все те, що не вміщувалося на транспаранти соціалізму і ситого життя. Ми слухали пісні Віктора Цоя, Володимира Висоцького, читали розумні книжки, сперечалися про філософські постулати. Згадайте навіть ігри нашого дитинства: ми гралися у війну, бігаючи з іграшковими кулеметами, у індіанців, у лікаря чи пожежника нарешті. В них не було жодної каплі споживацтва. Зараз ці ігри на дитячому майданчику не побачиш.

Сьогодні все, що достатньо знати, вміщується на екрані телебачення, на плакатах з рекламою, у динаміках популярного радіо. Я не є великим фахівцем з сучасної культури, але здається, що навіть немає таких співаків, які б закликали людей до серйозної думки. Немає на це попиту. Молодь хвилює не питання «якою людиною я хочу стати», а інше - «що я хочу мати». Педагог на уроці чи бесіді повинен вміти знайти такі слова, які б могли дух споживацтва «поставити на своє місце». Потрібно запалити в душі вогонь пошуку істини, бажання подвигу. Для цього треба самому горіти.

Коли при спілкуванні з нецерковними людьми я чую вже «заїжджені» фрази про те, що десь священика бачили нетверезим чи при грошах, я звичайно намагаюся показати людині, що її твердження однобокі і побудовані на неперевіреному стереотипі. Є багато священиків - справжніх трудяг, які живуть на межі злиднів. Але, з іншого боку, я розумію, про що свідчать ці наговори. Люди хочуть, щоб їх переконували не словами, а святістю життя.

Згадую, як в школу, в якій я навчався, прийшов вчитель музики і став запрошувати нас відвідувати уроки гри на сопілці. Ми вважали себе вже дорослими, і якщо хтось і хотів би вміти грати на музичному інструменті, то це мала би бути, по меншій мірі, електрогітара. Ми слухали вчителя з ледь прикритою насмішкою. В кінці своєї розповіді учитель вийняв з кишені сопілку і заграв дивну мелодію. Здається, це було щось із популярної в свій час групи «Окаріна». Ми були приголомшені. Півкласу записалося на гурток сопілки. Саме таким має бути педагог, вміти показати красу віри і захопити нею.

А ще він має бути готовий до подвигу. Іде запекла боротьба за душі людей. Глибоко усвідомлюючи це, потрібно зібратися із силами і вступити на цей подвиг: «Якщо я цього не зроблю, то хто?» У книзі «Таємниця твоєї душі», яку видав наш Православний центр, є притча, яка мені дуже подобається. В ній говориться, що після того, як Христос вознісся на небо, Архангел Гавриїл запитав Його:

- Господи, Ти на Хресті переніс страшні муки. Чи люди хоч оцінюють достойно Твою любов і розуміють те, що Ти для них зробив?

Христос відповів:

- Ні, ще не свідомі того. На сьогодні лише кілька чоловік в Палестині знає про це.

Гавриїл заклопотано сказав:

- Що ж Ти зробив для того, щоб всі дізналися про Твою любов?

Христос відповів:

- Я попросив апостолів Петра, Андрія, Якова й Івана, а також кількох інших, щоб розповідали людям про Мене. Ті, які довідаються про це, скажуть іншим людям, а ті будуть передавати цю вістку далі, аж доки останній чоловік у найвіддаленішому закутку землі почує про те, як Я віддав задля них своє життя, бо так сильно полюбив їх.

Гавриїл скептично нахмурив брови:

- Ну так, це чудово, але що буде, якщо Петрові та іншим апостолам набридне безнастанно говорити про це? Що станеться, коли люди, які прийдуть після них, забудуть про це? У Тебе, напевно, є ще запасні, додаткові плани на цей випадок?

Христос відповів:

- Ні, Я більше нічого не запланував, Гавриїле. Я розраховую на цих людей.

Божий план - це ти.

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про Ваше видавництво.

- Коли сім років тому ми почали працювати з дітьми, то стикнулися з проблемою, що хорошої духовної літератури обмаль. Більшість з того, що потрапляло до рук, було або безнадійно застарілим, або низькопробним у художньому плані, або малоефективним з точки зору виховання. Це змусило нас опрацювати велику кількість видань (у тому числі й світських) у пошуках тих перлинок, які спонукали б думати, аналізувати, повсякденно працювати над собою, над своїм духовним ростом. Так виникла збірка християнських оповідань і притч для сім'ї та школи «Таємниця твоєї душі».

Навчити дитину робити хресне знамення, чинно поводитись у храмі - це потрібні речі. Але не менш важливо сформувати її морально-духовний світогляд, виховати справжньою людиною, християнином. І хороше християнське оповідання відіграє в цьому, безперечно, неабияку роль. «Таємницю твоєї душі» ми спробували упорядкувати як духовну лєствицю, яка вела б дитину від найпростіших понять про Бога, з розділу «Премудрість Божа», до найскладнішого - християнської любові. На цьому шляху потрібно буде пройти певні етапи: пізнати і полюбити молитву, познайомитися з прикладами жертовності та милосердя серед тварин (чи не дивно, що безсловесні створіння Божі виконують закони любові іноді краще, ніж ми, люди?), відчути потребу в покаянні, навчитися шанувати батьків, любити працю. В дитині повинні закластися основи чесності, щедрості. Вона вчитиметься смиренно переносити скорботи, розрізняти добро та зло, любити ближнього і Бога.

В останньому розділі ми розмістили притчі. Це знак нашої надії на те, що діти, пройшовши з нами за руку стежиною духовної мудрості, далі зможуть продовжувати свій духовний шлях самостійно.

Книга отримала схвальні відгуки педагогів, священнослужителів, отримала рекомендацію Міністерства науки та освіти України як посібник для уроків християнської етики.

Перед цим нами була видана ще одна книга - «Свята в недільній школі». В ній наші багаторічні напрацювання, досвід проведення основних свят в недільній школі - Різдва Христового, Пасхи, Святителя Миколая. Ці книги вийшли під нашим знаком «Видавнича група «Нарнія». В планах - вихід у світ ще кілька книг православно-педагогічного спрямування. Проте, не вистачає ресурсів, щоб здійснити всі наміри.

Література, розрахована на православних педагогів, не є, на жаль, настільки популярною, щоб окупити себе. Тут потрібна продумана церковна політика розвитку просвітницької справи, потрібна допомога благодійників, якої ми поки не маємо. Адже просвітництво по суті є справою фінансово збитковою. Для прикладу, на різдвяні свята Православний центр організовує в міському Палаці культури вечір колядок, ставить вертеп. Цей захід проводиться на непоганому рівні, але це потребує грошей: оренда залу, пошиття костюмів, запис фонограм для вистави, подяка учасникам і таке інше. Кожного року, готуючись до вечора, ми знаємо, що це не принесе нам прибутків. Проте завжди, витрачаючи сили і кошти, ми отримуємо радість. Якби ми, як представники православної церкви, цього свята не зробили, свято було б не таким радісним як для нас, так і для жителів міста.

На жаль, видавництво потребує набагато більше грошей, ніж проведення церковного свята. На сьогоднішній день церковні видавництва не беруться допомогти у виході у світ книги вузько-педагогічного спрямування, розуміючи з якою складністю доведеться стикнутися при розповсюдженні.

- Можливо, простіше було б видати кілька книг, розрахованих на більш широке коло читачів, а не тільки на педагогів. Знаю, що Ви є автором богословських статей, Ваші праці із задоволенням читали б різні люди від малого до старого.

- «Таємниця твоєї душі» - якраз така книга, що розрахована на широке коло читачів. Її залюбки читають всі. А от скажімо «Ігри в недільній школі», яку ми дуже хотіли б видати, - стануть читати не всі. Звичайно, набагато простіше було б видавати книги лише ті, які швидко розходяться великими

тиражами. Але хто буде писати книги для православних педагогів? Що робити бідному вчителеві, який хоче донести дітям слово Істини, але не має підручника чи посібника, з якого міг би підготувати дійсно цікавий урок? Відкрию секрет: я більше люблю богословські науки, ніж педагогіку. Мені цікавіше почитати цікаві богословські книги, статті, ніж дитячі, педагогічні. Але на богословські теми написано багато, а для уроку знайти хороший матеріал дуже важко, тому ми і займаємося в першу чергу цим. Це не так цікаво, це складніше, але не менш потрібно.

- До речі, який зміст ви вклали в слово «Нарнія» - назву видавничої групи при Православному центрі просвітництва та педагогіки?

- Нарнія - це казкова країна, яку придумав англійський письменник Клайв Стейплз Люіс. «Хроніки Нарнії» - це не проста казка. В ній під виглядом притчі описані закони боротьби добра і зла, сила молитви і значення подвигу. Але основна цінність цього твору - в образі Аслана, лева-царя Нарнії. Це тонкий невикривлений образ Господа. І хоча в книзі немає ніде слова «Бог» чи «Ісус», той хто читає, розуміє, що йдеться саме про це. Багато людей прийшло до глибокої віри через цей твір. Люіс написав казку для дітей, які слухали уроки катехизму в англійських школах, але які не знаходили в християнстві нічого, крім нудьги. «Хроніки Нарнії» заставляли їх подивитися на ці речі іншими очима, відкрити для себе красу духовного світу. Працюючи над нашими книгами, ми також сподіваємося, що вони допоможуть комусь знайти правильну стежину в своєму житті.

- Ви згадали про уроки катехизму в англійських школах. Яке Ваше бачення уроків християнської етики в школах України?

- Відповідь не буде однозначною. В наших школах уже були уроки Закону Божого до революції. А революція, як відомо, виникла на ґрунті зневіри і богоборства. Багато революціонерів мали за плечима роки навчання в семінаріях. Але це не принесло їм користі. Хороші наміри, на жаль, мають здатність зіпсуватися, виродитися. Головне не втратити дух, не допустити бюрократизації ідеї. Якщо йдеться про уроки християнської етики - чи дадуть дітям користь знання про віру, Євангеліє. Певно що так.

Але я пригадую одного хлопчика, який вчився в недільній школі при Чернігівському соборі. Він на відмінно знав Закон Божий, та виявилося, що знущався над меншими, заставляв виконувати їх речі, про які не можна і говорити. Знання дітям можна дати, але в якому дусі? Правильніше навіть поставити запитання інше: «Чи зможуть ці уроки додати дитині не просто оцінок в журнал, не просто знань, а додати Християнства, віри?» Це залежить від того, хто буде там викладати і що буде там викладатися. Людина, яка не живе активним церковним життям, не живе благочестивим життям, вірі дітей не навчить.

Підручники, які розповідають про «Біблійні міфи», про світові релігії, де Будда, Христос, Магомет пишуться через кому, дитину до віри не наблизять. Школа не зможе замінити сім'ю, де повинні отримуватися перші знання про Бога, не зможе сформувати світогляд дитини, тому що вважає своїм обов'язком просто дати дитині знання, з якими дитина не знає що робити.

Школа зараз взагалі не займається вихованням світогляду дитини, тому що у дорослих керівників держави цей світогляд не сформований. Можна робити аборти? Якщо ні - давайте не будемо прирівнювати вбивство до походу в стоматологічний кабінет. Добре блудити? Якщо ні - давайте не будемо законодавчо прирівнювати блудне співжиття до шлюбу, називаючи це красиво: громадянський шлюб. Давайте не будемо крутити вдень і вночі по телевізору розпусту. Добре боротися з Церквою? Якщо ні - давайте не будемо плодити розколи і покривати беззаконня красивими словами.

Питання викладання християнської етики в школах можна вирішити і потрібно вирішувати. Для цього держава повинна прислухатися до Церкви і дати можливість богословам рецензувати державні програми і контролювати їх реалізацію. Церква повинна мати право затверджувати кандидатуру викладача уроків християнської етики, Церква має сама бути готовою запропонувати свої програми, свої підручники, своїх викладачів із достойною освітою у навчальні заклади. Ці питання не так просто вирішити, але вирішувати необхідно. Особисто я вважаю, що сучасні молоді люди, якщо і підуть у церкву, то не завдяки урокам християнської етики, а завдяки високому ідеалу справжніх цінностей, який вони зможуть побачити в Церкві на фоні нудних споживацьких лозунгів і прісних гріховних закликів. Але для цього потрібні дві речі: щоб ми, церковнослужителі, всі віруючі люди могли цей ідеал піднести і показати, а друге - щоб ті, хто поза Церквою, захотіли це побачити і прийняти.

- На завершення, розкажіть, будь ласка, про останні здобутки Православного центру, якісь значимі для Вас події.

- Раді з того, що вдалося придбати дорогий відеопроектор. Тепер щонеділі демонструємо православні фільми на великий екран для всіх бажаючих. До речі, ця подія відзначилася великим чудом: не так давно в нашому храмі заговорив німий.

- Ви серйозно?

- Після показу фільму я з паламарем складав техніку. У храм зайшов чоловік, який знаками показував, що він німий, і що йому щось потрібно. В руках він тримав папір, на якому писалося, що минулого дня у нього померла мати і треба їхати на похорон, а грошей немає. Він просить на дорогу тридцять гривень. Німий давав прочитати папір кожному, прочитав його і паламар, який сказав мені: «Батюшка, подивіться на цей папір. Він написаний щонайменше рік назад. Букви вже стерлися від частого користування. Як це може бути, якщо матір померла лише вчора?» Стало зрозуміло, що тут розігрується комедія. Але не було смішно. Було шкода матері, на смерті якої зароблялися гроші таким сином, було шкода чоловіка, який не побоявся прийти в храм, видаючи себе за німого. Грошей я чоловіку не давав.

Коли він побачив, що нічого не доб'ється, почав буянити в церкві, намагався скинути зі стола дорогу техніку. Довелося його скрутити і виштовхнути за двері. І тут німий заговорив. Не доведи Бог нікому чути таких гнівних слів, богохульства і проклять, майстерно оформлених у добірну лайку.

- Дійсно, дивна історія. Певно саме про такі чудеса відомий російський поет говорив: «Там чудеса, там леший бродит». Але не хочеться завершувати нашу розмову на такій сумній ноті.

- А ми й не будемо. Ось ще одна повчальна історія, яка сталася з одним священиком, якого запросили в школу провести бесіду із старшокласниками про шкідливі звички. Батюшка хотів провести бесіду цікаво, переконливо, тому він взяв чотири дощових черв'яка і помістив їх у різні банки. У першу банку панотець налив спирт, в іншу поклав недокурки сигарет, у третю накришив шоколаду, а в четверту насипав гарної вологої землі. На початку бесіди він продемонстрував банки з черв'яками:

- Отже, той черв'як, що у спирті - мертвий. Той, що в сигаретах - мертвий. Той, що в шоколаді - мертвий. А той, що в гарному ґрунті - живий! Який з цього можна зробити висновок?

Одна дівчина підняла руку і відповіла:

- Якщо будеш пити, курити, їсти шоколад - черв'яки в тебе не заведуться!

Ця історія показує, що важливо не просто розказувати правильні речі, але й бути почутим, щоб тебе зрозуміли. Тому бажаю всім духовної мудрості і сил на шляху до Неба. Спасіння Вам і Вашим близьким.

- Отче Вадиме, дякую Вам за цікаву розмову. Нехай Господь кріпить Ваші сили и благословляє подальшими успіхами.