УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 76 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі монастирі та храми України Ющенко Президент Віктор Ющенко Католицька Церква діаспора постать у Церкві Патріарх Алексій II милосердя Церква і політика Києво-Печерська Лавра Доброчинність Церква і влада Мазепа Священний Синод УПЦ секти комуністи та Церква шляхи єднання педагогіка молодь Археологія та реставрація розкол в Україні конфлікти іконопис українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) Вселенський Патріархат забобони Церква і медицина вибори Предстоятелі Помісних Церков автокефалія УПЦ КП церква та політика УГКЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика краєзнавство Голодомор церква і суспільство






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Варнава: «Наше життя буде марним, якщо ми не досягнемо досконалої любові»

  14 травня 2007



З 29 березня єпископ Варнава - на новоствореній Бердянській кафедрі. Але це інтерв'ю владика давав ще будучи вікарієм Донецької єпархії...

Життя єпископа Варнави - постійне долання перешкод. «Свідомі» дружинники забороняли йому, шестирічному хлопчику, прислужувати у вівтарі; на великодні богослужіння доводилося продиратися крізь лави атеїстів-комсомольців; щоб хоч якось зрушити з мертвої точки будівництво храму в шахтарському містечку, доводилося працювати на промисловому підприємстві в три зміни; він подовгу стукав в одні й ті самі двері - йому відмовляли, а він приходив знову...

Про те, як вдавалося розплавити, здавалося б, найчерствіші серця, зводити святині між териконами й цвинтарями і при цьому не втрачати надії у скорботах і прикростях, розповідає в інтерв'ю єпископ Бердянський і Приморський Варнава (Філатов).

«Бувало, стою на службі - і раптом ловлю себе вже біля землі»

- Ваше Преосвященство, Вам пощастило народитися в благочестивій віруючій родині. Які спогади у Вас залишилися з дитинства?

- 1960-і роки були особливим часом: у духовному плані дуже нелегким. Пам'ятаю моє перше відвідування вівтаря, коли мені було років шість. Священик попросив, щоб я допомагав йому. Мені пошили маленький стихарик, знаєте, як нині дітки-янголята носять... Таким і я був тоді.

Тричі я вийшов зі свічником, а потім батюшка сказав моїй матері, що поки не можна цього робити. Ми згодом дізналися чому саме. Виявляється, за Церквою стежили чекісти, і виходити за рамки дозволеного владою священнослужителі не могли. Навіть їхні власні діти не мали права брати участь у богослужінні: співати на криласі або читати. Я дуже засмутивсь, і тоді священик мені сказав: «А ти приходь рано-вранці, раніше за всіх, заходь у вівтар, а йди пізніше за всіх». Таким чином у шестирічному віці я приходив так рано, що на дверях храму ще замок висів. Чекав терпляче й радів, що можу ось так, по-дитячому, свідчити про свою віру.

Мама завжди водила нас до причастя, стежила за тим, щоб удома дотримувалися посту. Біля наших ікон у кімнаті завжди горіла лампадка - все йшло від мами, яка була дуже релігійною жінкою.

- Як відбувалося Ваше духовне становлення в юнацькі роки? Що з духовної літератури Ви любили читати?

- У той час не було можливості щось дістати й почитати. Стареньке Євангеліє та рукописні акафісти - це все, що я бачив у дитинстві. Катастрофічно не вистачало знань, і ніде було їх почерпнути. Підійти до якогось священика і його запитувати не вистачало рішучості.

Потім час від часу потрапляли до рук книги. Так сталося, що першою книгою, яку я прочитав, була «Наслідування Христа» Фоми Кемпійського. Я так зачитався, думаю: «Боже мій, яка книга висока!» Але одного разу в Почаївській Лаврі один чернець запитав у мене: «Які книги читав?» Я кажу: «Фому Кемпійського». «Більше не читай» - сказав він. Я здивувався: «Як, така книга, як же не читати?!» «Ця книга - католицька, я тобі іншу дам». І виніс мені томи Ігнатія Брянчанінова, авви Дорофея, «Лествицю». Коли я познайомився з цими книгами, то зрозумів, що таке насправді книга Фоми Кемпійського.

- Що крім духовної літератури вплинуло на Ваше духовне становлення?

- Вразила Свято-Успенська Почаївська Лавра. Уперше я потрапив туди в 17 років, і відчув себе начебто в далекій давнині. Чомусь мені запам'яталося: XIII століття. Ченці ходять у довгому одязі, з мармуровими обличчями, все навколо пахне. Богослужіння починається о 5-й ранку. Бувало, стою на службі - і раптом ловлю себе вже біля землі. Таке було через юність - нетренований організм. Відвідування цієї обителі дало новий, творчий поштовх для мого духовного розвитку.

- Напевно, молодій людині в ті часи важко було протистояти загальному атеїстичному настрою?

- Так, було дуже важко, багато чого треба було пропустити через серце, у тому числі й натиск атеїстичної пропаганди. Траплялися труднощі й у навчанні. Якось до нас у школу приїхали лікарі-рентгенологи. Я роздягаюся - і всі бачать хрестик. Почали наді мною сміятися - НП на всю школу! Викладач - татарка, мусульманка - суворо мене запитала: «Ти в Бога віриш?» Я говорю: «Так». Мама мене завжди вчила: «Ніколи не зрікайся Христа, тоді й Він тебе не зречеться». Звичайно, я червонів і бентежився - людського нікуди не подінеш - але коли запитали: «Віруєш у Бога?», твердо відповів: «Так». Вона кивнула й більше ніколи мене про це не запитувала. Й інші також...

«Мені поталанило, що я зустрів людей, готових віддати життя за віру, яку сповідують»

- Владико, як після школи склалося Ваше життя?

- Пішов у технікум - хотів стати залізничником: дуже мені подобалася дорога, поїзди, стукіт коліс... А другим моїм захопленням був живопис. У мене не було фахової освіти, але навчався в художників, осягав у них ази. Також любив спів. До музики звик з дитинства, її вдома завжди було багато. Тож незабаром почав співати в церковному хорі. Пам'ятаю, якось дружинники не пускали на Великдень у храм. «Куди?» - Я кажу, що співаю в хорі. «Ти співаєш? Та який ти співак!» - Потім пішли до священика, і він підтвердив. Тільки після цього пропустили.

Наш регент, Олексій Іванович Лядов, був дивовижних талантів людиною - крипаль і аранжувальник. Це батько відомої московської композиторки Людмили Лядової. Завдяки йому я опанував музичну грамоту. Паралельно займався живописом, дерзнув писати ікони, а потім і храми розписувати.

- Митрополит Антоній Сурозький говорив, що ніхто не може вірувати в Бога, якщо не побачить світло Вічного Життя в очах іншої людини. Чи є у Вас такий приклад?

- Таких було багато - ті ж насельники Почаївської Лаври, які мені розповіли про Фому Кемпійського. Я бачив, що вони не обманюють. Важливо побачити ідеал. Напевно, мені дуже поталанило, що я зустрів людей, готових при потребі віддати своє життя за віру, яку вони сповідують.

Потім були ігумен Іоасаф, який служив у Микільському храмі селища Григор'ївка, та митрополит Сухумський Ілля, нинішній Патріарх-Католикос усієї Грузії, який запропонував мені прийняти священний сан. Світла, освічена людина, я вдячний йому за все.

- Коли відбулася Ваша священницька хіротонія, і як Ви починали своє служіння?

- 1991 року нинішній митрополит Луганський і Старобільський Іоанникій, який тоді управляв Донецькою єпархією, у Луганську висвятив мене на священика. І перша парафія, куди мене призначив владика, була у місті Кіровське.

Приїжджаю я туди настоятелем храму. Виявляється, церква - це приватний будиночок, навіть не одноповерховий, а землянка, яку орендує громада. Священики там жити просто не могли: відразу виїздили. На Різдво була така тіснява, що навіть коли було відкрито всі кватирки, свічки горіли маленьким синім полум'ям - не вистачало кисню.

Саме містечко було духовною пустелею: п'ять діючих шахт, дві в'язниці й цвинтар. Там і досі жартують: «З одного боку в'їжджаєш у місто: при в'їзді - в'язниця, при виїзді - цвинтар. З іншого боку: при в'їзді - цвинтар, при виїзді - в'язниця». Місцеві жителі кажуть: «У нас таке місто: в'їжджаєш - сидять, виїжджаєш - лежать». Цей сумний гумор багато про що свідчить.

Я вирішив не засмучуватися й відразу пішов за нарядом у шахти. Ходив і в першу, і в другу зміну, і вночі. Директори шахт казали: поговоріть з шахтарями, може, якось підтримають, перерахують гроші на будівництво храму.

Потихеньку почали будувати церківку. Зводили спочатку як церковний будинок, а потім хотіли поставити на цьому місці типову церкву. Проте я бачив: потрібно не будинок будувати, а зміцнювати основу - створювати міцну громаду. Тільки-но люди згуртувалися на парафії, відчули себе єдиною родиною, так і церква відразу постала, швидко, лишень за два роки. Вона й нині діє, там служать два священики. Був я нещодавно в Кіровському на престольному святі - у день пам'яті святого праведного Іоанна Кронштадтського, бачив багато нових вірян. Отож, корабель, слава Богові, залишився на плаву, гідно витримав житейські хвилі.

- На Вашому рахунку ще одне будівництво, яке не можна не назвати грандіозним. Свято-Георгіївський собор став не тільки гордістю Макіївки, але й одним із символів православного Донбасу...

- Все моє життя після священицької хіротонії пов'язане з будівництвом. Коли мене перевели в Макіївку, я одержав указ бути настоятелем Свято-Георгіївського собору. Якого собору? Під нього тільки було відведено місце, а так - пустир. Багато священиків тоді по-братськи усміхалися моїй «вотчині»: мало хто вірив, що проект втілиться у життя.

4 листопада 1993 року, у день святкування Казанської ікони Пресвятої Богородиці, в Макіївці вперше відбувся хресний хід від Свято-Казанського храму до місця будівництва майбутнього собору. Тут було встановлено хрест і закладено камінь під майбутній храм.

Згодом Бог послав нам Анатолія Степановича Шульгу, керуючого трестом «Макіївшахтобуд», який висловив бажання будувати собор. Він знайшов дивовижну людину, Дмитра Ниловича Яблонського, - київський професор, академік, архітектор, будівельник зі знаменитої родини Яблонських. Дві його сестри, Олена й Тетяна - видатні художниці, їхні роботи виставлені в Третьяковській галереї.

Наш собор проектувався для Києва. Коли святкували 1000-ліття Хрещення Русі, було вирішено увіковічнити цю подію будівництвом соборного храму. Для цього у Дарницькому районі столиці було обрано місце. Але щось там тоді не склалося.

«Я поклав на стіл Біблію - у подарунок, а чиновник сказав: "Я хабарів не беру"»

- Владико, звідкіля черпаєте сили для несення нелегкого хреста священства? Що підтримує на цьому шляху?

- Три основні заповіді, три чесноти, які керують усім життям людини. Віра, надія, і - підсумок усього пройденого шляху - любов Божественна, вседосконала. Напевно, даремним буде наше життя, якщо ми не досягнемо досконалої самовідданої любові. Всі інші заповіді тільки підводять до цієї чесноти.

Крім того завжди потрібно думати про вічне життя. За словами Христа, тимчасове - це тінь, вічне - це сам предмет. Потрібно вхопитися за предмет, а тінь завжди супроводжуватиме його. Щоб не за тінню ганятися, як кошеня за своїм хвостом. Христос похвалив Марію, яка сиділа й слухала, а не Марфу, яка метушилася, готуючи частування. Він сказав, що Марія кращу частину обрала. Тобто, у цей момент вона тримається за предмет. Христос говорить: «Шукайте спершу Царства Божого й правди Його, а все інше додасться вам». Цим усе сказано.

- В обов'язки архієрея входить підтримка взаємин з державою. Як Ви налагоджуєте відносини з місцевою владою?

- У мене ніколи не було проблем у цьому питанні. Може, траплялися інколи непорозуміння, але вони завжди вирішувалися. Був такий випадок. Я прийшов до керівника одного підприємства просити коштів на будівництво собору. Він, очевидно, здогадався, навіщо я прийшов, і прямо сказав, що не прийме. Його секретар так і передала. Я питаю: «Що, взагалі не прийме?» «Так, взагалі. Сказав, не прийме і все». Я кажу: «Але ж згідно з законодавством нашої держави він повинен мене прийняти. Запишіть мене в чергу - адже в нього є приймальні дні, нехай він зі мною зустрінеться в інший день». Я стукав у ці двері знову й знову, і якось він все-таки мене прийняв. Я був чемно наполегливим. Коли я поклав йому на стіл Біблію (у подарунок), він сказав: «Я хабарів не беру», - і відсунув її. Врешті-решт, дах на соборі покрито міддю, яку цей чоловік допоміг дістати. Коли він був важкохворим, я відвідав його. Він заплакав, упав мені на груди й сказав: «Я ніколи не чекав, що священик прийде мене провідати». Він був глибоко переконаним комуністом... Мені довелося його відспівувати, проводжати у вічне життя.

Так діє терпіння, благодать Божа. З будь-якою людиною можна розмовляти, тому що людина людині - товариш і брат. У нас тільки один ворог - диявол. А щодо людини, то якою б вона не була, потрібно йти їй назустріч з розкритими обіймами, і вона не зможе встояти, все одно благодать Божа торкнеться її серця.

Один чоловік мені якось сказав: «Я невіруючий. Розумію, Ви будуєте, бо Вам треба. Але я не вірю». Я йому відповів: «Даремно Ви так говорите. Адже це Вас зовсім не прикрашає». І він замислився. «Ви праві, більше так не говоритиму». Почалося з того, що він перестав так говорити, а згодом у нас склалися теплі добрі стосунки. Він виявився добродушною людиною і дуже допоміг у будівництві храму. Ось вам ще один приклад взаємин.

- Владико, чи маєте якесь заняття «для душі», якому Ви присвячуєте вільні хвилини?

- Мені подобається живопис, але займатися ним, на жаль, ніколи. Хотілося б іконку написати, та часу не вистачає. Я завжди любив голубів, навіть тримав у дитинстві, але за ними теж немає можливості доглядати. Люблю рибальство, проте вибратися на річку не можу. Єдине, що залишається, - читання. Я вважаю, що людина повинна постійно поповнювати джерело знань. Так влаштовано наш мозок: якщо посудина не поповнюється, то випорожнюється.

- Після зведення в сан єпископа, напевно, з'явилося багато нових турбот...

- Звичайно, турбот додалося, хоча я, так би мовити, архієрей-початківець. Думаю, їх з часом побільшає, тому що потрібно допомагати митрополитові Іларіону. Слід подумати також і про розпис собору. Я б хотів, щоб собор, незвичайний за своєю структурою, розписом також відповідав архаїчній композиції.

- Яким Ви бачите ідеал священнослужителя?

- Насамперед, священик повинен мати віру. Христос каже «добрий пастир». Хто це такий? В євангельській притчі описується цей образ. Було сто овець, і ось одна загубилася. І так журився пастир, що пішов шукати її, залишивши дев'яносто дев'ять. Вони теж були у небезпеці в його відсутність, але він пішов шукати заблукалу. Знаходить і радіє їй більше, ніж дев'яносто дев'яти. Це, на мій погляд, основна характеристика пастиря. Відданість своєму служінню, щирість - риса, без якої пастир може бути тільки найманцем. Він повинен бути не требовиконавцем - поховати, охрестити, сповідати, причастити, а має співстраждати і співчувати. Без страждання і переживання нічого не буває. Без переживань не можна побудувати будинок, навіть паркан поставити.

Звичайно, дуже хотілося б самому відповідати євангельському образу - за апостолом Павлом, бути всім для всіх. Це нелегко, потрібно всім жертвувати. Слово Блаженнішого Митрополита Володимира на вручення мені архієрейського жезла ще раз переконало мене, що я на правильному шляху. Він говорив, що єпископ не має особистого життя, йому потрібно піклуватися про Церкву і паству невпинно й безперестанно, вдень і вночі. Потрібно щосили прагнути відповідати цьому ідеалу, а Господь, по милості Своїй, пошле Свою небесну допомогу.

Бесіду вела Катерина Громова