УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 79 відвідувачів

Теги
автокефалія Церква і влада Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі розкол в Україні шляхи єднання конфлікти милосердя Мазепа Ющенко діаспора Католицька Церква краєзнавство Доброчинність церква і суспільство забобони вибори Вселенський Патріархат педагогіка церква та політика УГКЦ Церква і медицина Голодомор Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко Церква і політика українська християнська культура іконопис Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України комуністи та Церква секти УПЦ КП постать у Церкві Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика молодь






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Пантелеімон: «Я завжди відчуваю над собою Покров Пресвятої Богородиці»

  21 June 2007



Владика Пантелеімон обіймав різні посади: виконував численні послухи в Московському Свято-Даниловому монастирі, був дияконом при храмі Руської Духовної Місії в Єрусалимі, скарбником Києво-Печерської Лаври й намісником Свято-Різдво-Богородичної Глинської пустині. 2005 року розпочався новий етап у житті владики. Рішенням Священного Синоду він був призначений помічником видатного архієрея Української Православної Церкви митрополита Вінницького й Могилів-Подільського Макарія.10 червня 2007 року Священний Синод Української Православної Церкви доручив владиці Пантелеімону керувати новоствореною Сєверодонецько єпархією...

«Ще в молодості я зрозумів, що без Церкви не можу жити»

- Ваше Преосвященство, розкажіть, будь ласка, про дитячі роки, хто Вас навчив молитися, привів до Бога...

- Пригадую часи, коли мені було, напевно, років п'ять. Мої батьки ходили до церкви дуже рідко. Найчастіше богослужіння відвідувала бабуся. Пам'ятаю, коли треба було йти до храму святити паску, я не спав, бувало, цілу ніч, щоб потрапити на богослужіння. Іноді бабуся, жаліючи мене, сама йшла на Всеношну, а я тоді дуже засмучувався, оскільки дуже хотів побувати на врочистому богослужінні.

Коли я закінчив школу і пішов навчатися до Хмельницького, зміг частіше ходити до церкви, тому що в місті це було простіше робити, ніж у селі - не було такого контролю й стеження з боку влади.

- Ви служили в армії в Москві. Напевно, ця близькість до Троїце-Сергієвої Лаври, до московських святинь не минула безслідно й багато в чому визначила Ваш духовний шлях?

- Коли прийшла повістка в армію, пам'ятаю, дуже переживав: як буду без храму, як зможу в неділю залишитися без богослужіння? Пригадую, посадили нас у поїзд на станції Шепетівка й повезли невідомо куди (військові, які нас супроводжували, не говорили з нами про це). Але коли вже мали прибути до місця призначення, нарешті сказали, що їдемо в Москву. Я, звичайно, зрадів цьому.

Перші дні в армії були дуже важкими, але Господь так влаштував, що незабаром у мене там з'явилися знайомі, за допомогою яких я міг ходити до храму. А коли відслужив півроку, то вже частіше бував у звільненнях і на великі свята відвідувати практично всі богослужіння. Оскільки наші військові об'єкти були розташовані неподалік від церкви, я міг відвідувати її і в будень. Саме тоді я зрозумів, що без Церкви не можу жити.

- Після армії на Вашому життєвому шляху були Хмельницький, Вінниця, навчання в семінарії...

- Коли я повернувся з армії, то подався до Троїце-Сергієвої Лаври, де виконував різні послухи. Пробувши там півроку, змушений був виїхати на Хмельниччину, ближче до батьків. На той час Хмельницькою єпархією управляв архієпископ Агафангел (нині - митрополит Одеський та Ізмаїльський), і я вирушив до нього.  Напередодні свята Введення у храм Пресвятої Богородиці я вперше ввійшов у вівтар і почав виконувати послух іподиякона. Через місяць став паламарем Вінницького кафедрального собору, який був тоді в Різдво-Богородичному храмі на П'ятничанах. За півроку одержав рекомендацію від архієрея, відвіз документи в Московську духовну семінарію, і з милості Божої, після іспиту був зарахований до числа студентів.

- Після семінарії Ви служили в Руській Духовній Місії в Єрусалимі. Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.

- Коли я був студентом третього класу, мене викликали у Відділ зовнішніх церковних зв'язків Московської Патріархії й запропонували поїхати в Єрусалим в Руську Духовну Місію. Я, звісно, радо погодився, тому що кожна віруюча душа прагне побувати в тих місцях, де ступала нога Господа, звучала Його спасительна проповідь. Таким чином, після закінчення семінарії, склавши іспити, я вирушив до Єрусалима. Саме, пам'ятаю, відслужили з ігуменом Іполитом (нині єпископ Хустський і Виноградівський) Літургію у Свято-Даниловому монастирі й разом вирушили на Святу Землю.

Це було якраз свято Входу Господнього в Єрусалим. Всю Страсну седмицю ми провели на Святій Землі й зустріли там Великдень. Дуже запам'яталися мені ці перші дні, а особливо Велика Субота перед Великоднем, коли в храмі сходить Благодатний вогонь. Не можна передати словами ті почуття, які виникають у душі в той момент, коли відбувається це чудо. Пробув я на Святій Землі півтора року, несучи послух диякона, члена місії й працівника канцелярії.

«Блаженніший мені сказав: "Я тебе прошу як сина"»

- Владико, розкажіть, будь ласка, про свій шлях від священика до єпископа.

- Після Єрусалима я повернувся до Троїце-Сергієвої Лаври, але через кілька місяців, з благословення Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II, був переведений до Свято-Данилового монастиря, і в сані ігумена поставлений ризничим обителі. На цій посаді пробув п'ять років. Потім, за клопотанням Митрополита Київського і всієї України Володимира, був переведений до Києво-Печерської Лаври, де наступні півроку обіймав посаду скарбника. Далі був призначений намісником Глинської Різдва Пресвятої Богородиці пустині в Сумській області - древньої обителі, яка свого часу славилася духоносними старцями. Через 4 роки, в 2000-му, я був висвячений у сан єпископа.

- Ви згадали, що про Ваше повернення в Україну клопотався Блаженніший Митрополит Володимир. Скажіть, як Ви познайомилися з нинішнім Предстоятелем Української Православної Церкви?

- Про Блаженнішого Владику я вперше почув ще під час служби в армії. Господь управив так, що за допомогою друзів мені вдавалося іноді бувати в Троїце-Сергієвій Лаврі й відвідувати богослужіння в семінарському храмі. У свята їх відправляв Блаженніший Митрополит Володимир, тоді ще проректор Московської духовної академії й семінарії. Я бачив, як благоговійно він звершував Літургії, як щиро молився.

- Які найбільш яскраві спогади збереглися у Вас про той час?

- У Даниловому монастирі ми з нинішнім архієпископом Вінницьким і Могилів-Подільським Симеоном часто відвідували Митрополита Володимира в готелі, де він проживав. При цьому відчували не тільки духовну любов і повагу, але й земляцьке єднання. Ми були родом із України, Його Блаженство, як і я, теж із Хмельниччини. Тому коли ми дізнавалися, що приїхав Митрополит Володимир, завжди поспішали провідати його. Будучи вже Предстоятелем Церкви, він запропонував мені й владиці Симеону повернутися в Україну.

Коли я приїхав до Києва, то, з благословення архіпастиря, був призначений виконувати обов'язки скарбника Києво-Печерської Лаври. Потім, коли дуже гостро постало питання про необхідність призначити намісника Глинської пустині я одержав таку пропозицію.

Мені, звісно ж, дуже не хотілося залишати Лавру. Я, можна сказати, виріс в «тепличних» умовах великих монастирів. Але Блаженніший сказав: «Я тебе прошу як сина». Треба було поїхати й наводити лад, відроджувати чернече життя в Глинській пустині, яка свого часу славилася духоносними старцями та іконою Богоматері, яка явилась у XVI столітті. Слова Блаженнішого запали в моє серце, і я не зміг відмовити.

«Як віруюча людина, я все сприймаю як Промисел Божий»

- Глинська пустинь, у якій Ви кілька років були намісником, - це ставропігійний монастир, підзвітний безпосередньо Предстоятелю Української Православної Церкви. Скажіть, чи відчували Ви вплив Блаженнішого Митрополита Володимира на життя обителі й Вашу як намісника?

- Коли я став намісником, монастирю був присвоєний статус ставропігії, тобто і обитель, і я як її намісник перейшли в безпосереднє підпорядкування Блаженнішому Митрополиту Володимиру. Мені тоді дуже часто доводилося зустрічатися з ним, розмовляти, і ці бесіди дуже втішали, тому що в обителі я стомлювався. Була важко і матеріально, і морально, адже ми там були дуже віддаленими від світу. Це справжня пустинь: до найближчих населених пунктів декілька десятків кілометрів.

Витримувати ті випробування було непросто. Іноді хотілося приїхати в Київ, відмовитися від цього, як мені здавалося, непосильного послуху, й піти в будь-яке інше місце, тільки щоб не бути там. Але коли я наближався до резиденції Блаженнішого, бачив як він радо зустрічає мене, щоразу просто язик не повертався сказати «відмовляюся». Його розмова, батьківське ставлення, навіть просто погляд завжди втішали й підбадьорювали, давали сили нести той життєвий хрест, який на мене поклала Свята Церква.

- За час Вашого управління Глинська пустинь відродилась і буквально піднялася з руїн...

- На той час, коли я прийшов в обитель, там практично нічого не було, крім будинків - зруйнованих і напівзруйнованих. Але, як то кажуть, Бог не в силі, а в правді. Потроху монастир відроджувався.

Ми розпочали з молитви й водночас благоустроювали й прикрашали храм, щоб люди, які приходили сюди, відчували затишок, сердечне тепло й добре християнське ставлення. Все це - богослужіння, краса церкви й, насамперед, дух християнської любові, що панував в обителі, - приваблювало віруючих. А серед них Господь послав і таких, котрі стали пропонувати й надавати допомогу в нашому будівництві.

- Владико, як Ви сприйняли своє призначення на Вінницьку кафедру?

- Як людина віруюча, я все сприймаю як Промисел Божий, оскільки, як сказано в Писанні, «від Господа скеровуються стопи людини». Я думаю, що так воно і є, тому що саме на свято Введення Божої Матері 22 роки тому я вперше прийшов до храму і став іподияконом, а нині, також на свято Введення, звершив у Вінниці перше архієрейське богослужіння.

Знову ж таки, всі визначні події в моєму житті так чи інакше пов'язані з Богоматір'ю. Я завжди відчуваю над собою Покров Пресвятої Богородиці - і раніше, й тепер, і сподіваюся, що так буде й надалі. У селі, де я народився і де минуло моє дитинство, стоїть храм на честь Різдва Божої Матері. Тут, у Вінниці, кафедральний собор, звідки починався мій духовний шлях, був на той час Різдво-Богородичний. Ще пам'ятаю, що під час проходження військової служби одна віруюча жінка, парафіянка московського храму, подарувала мені ікону Різдва Пресвятої Богородиці, а пізніше я був намісником Глинської пустині, яка також Різдво-Богородична. Думаю, це не випадково...