УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 57 відвідувачів

Теги
діаспора Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Ющенко УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква та політика Голодомор Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат автокефалія секти українська християнська культура Мазепа конфлікти милосердя молодь забобони іконопис Церква і політика монастирі та храми України УГКЦ церква і суспільство вибори розкол в Україні шляхи єднання Церква і медицина педагогіка Доброчинність Священний Синод УПЦ Католицька Церква церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство Церква і влада Патріарх Алексій II комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ МЕЛЕТІЙ: «Коли розкольники лютували, ми про них молилися»

  18 July 2007



Владика Мелетій про себе говорить більш ніж скромно: допомагаю правлячому архієрею, несу послухи, звершую богослужіння. Проте Чернівецький вікарій - один із тих насельників, які приїхали на Західну Україну підтримувати галичан у бурхливому вирі розколів та міжконфесійних конфліктів. Зраджувані своїми ж настоятелями, які намагалися перетягти громади в розкол чи греко-католицтво; своєю ж, місцевою, владою, що чинила перепони там, де можна було просто по-людськи вирішити складні питання, віруючі Західної України єдину втіху знаходили у молитовній підтримці ченців Почаївської Лаври.

«Ми не програли в тій духовній війні», - упевнений владика Мелетій. Про те, як починалися протистояння і як православні західняни намагалися зберегти віру, не боячись при цьому втратити життя, - розповідає єпископ Хотинський Мелетій.

«За те, що я носив хрестик, офіцер пообіцяв мене відправити туди, де Макар телят не пас»

- Владико, Ви народилися в атеїстичні часи, коли Церква зазнавала утисків. Яким був Ваш шлях до віри?

- Думаю, нічого незвичайного зі мною не відбувалося. Батьки не вирізнялися релігійністю, хоча й не були войовничими атеїстами. Але бабуся, яка долучилася до мого виховання, була людиною віруючою та благочестивою. Вона й навчила мене основам віри, навчила молитися й любити Бога.

Потім, у школі, часом у мене виникали сумніви (радянська ідеологічна машина працювала вправно), але батьки зуміли прищепити бажання шукати істину й не вважати загальноприйняту думку єдиною правильною. Батько завжди був людиною широких поглядів і дозволяв самостійно приймати рішення, та й мама підтримувала мої шукання. Таким чином, закінчивши школу, я вже бачив, що у світському житті щось не так, і прагнув присвятити себе служінню Церкві.

Спочатку прислужував у вівтарі. Отець Петро Клітовченко, священик Свято-Покровського собору в Кропоткині, з любов'ю прийняв мене й зміг правильно виховати, хоча йому дуже діставалося від тодішньої влади за таких, як я, отроків-служників і читців. Він усе мужньо терпів - це мене зобов'язувало бути зразковим у всьому.

 - Ваші командири в армії знали, що Ви віруючий?

- Знали. Юнацький максималізм не дозволяв тоді йти на компроміси. Я не знімав хрестика, що створювало певні проблеми. На призовній комісії військком обіцяв за це відправити мене туди, де Макар телят не пас. Але сталося інакше. В армії, довідавшись, що я - православний, офіцери мене захищали. Усі два роки служби я був писарем.

Пам'ятаю, як комбат мені, своєму підлеглому, наодинці схвильовано розповідав про те, як у дитинстві молився Богу й таємно ходив у храм. На початку 1980-х такі розмови були ознакою особливої довіри.

- Чому Ви вирішили вступити саме до Московської семінарії?

- Тоді не було особливого вибору: Москва, Ленінград чи Одеса. Я хотів навчатися в Пітері, але духівник відмовив мене і благословив їхати у Свято-Троїце-Сергієву Лавру. Я не пошкодував тоді, не шкодую й зараз про час, проведений під покровом преподобного Сергія. Адже Троїце-Сергієва Лавра - особливе місце, освячене молитвами насельників і благословенне Богом.

«Я й досі усвідомлюю себе «троїцьким» ченцем»

- Ви прийняли там чернечий постриг. Що особливо запам'яталося з того періоду, коли Ви жили в Троїце-Сергієвій Лаврі?

- На жаль, я жив там не так довго, як хотів би. Коли мене постригли, настав особливий час для Церкви. Напередодні ювілею 1000-ліття Хрещення Русі почали відкриватися монастирі й братію з Лаври забирали до нових обителей. Тоді мене, молодого ченця, поставили перед вибором - іти в Московський Данилів монастир чи Почаївську Лавру. З благословення отця Кирила, духівника Лаври, я пішов до Почаєва. Так опинився на батьківщині предків - в Україні. Проте я й досі усвідомлюю себе «троїцьким» ченцем.

Запам'яталася неповторна атмосфера, що панувала в Троїцькій Лаврі. Братія була невелика, й у всьому відчувалася якась єдність та одностайність: новачки відчували особливу увагу й братню турботу, старші щиро піклувалися про виховання послушників. Старці вчили нас словом і прикладом. На жаль, тепер це чомусь втрачається, напевно, люди змінюються.

 Отець Кирил (Павлов) - духівник і мудрий учитель, люблячий отець і цілитель душевних недугів - для кожного знаходив потрібні слова, міг одним поглядом або жестом навчити, наставити, утішити. Навіть сама можливість бачити цього старця приносила радість та душевний спокій.

Були в Лаврі й інші богомудрі отці...

- Ви перейшли з Лаври Сергієвої до Лаври преподобного Іова. Не було важко?

- Звичайно, виникали складності, проте молодим легше звикати до нового місця. До того ж, я перейшов туди не сам, нас була невелика група, зокрема й мій духовний побратим - ієромонах Іриней (нині єпископ Ніжинський і Батуринський).

Намісником тоді був владика Марк - теперішній архієпископ Сумський і Охтирський, благочинним - владика Питирим, нинішній архієпископ Миколаївський і Вознесенський. У братстві було багато дивовижних подвижників. Покійні тепер схиархімандрити Веніамін, Пимен, Ієронім, Феодосій, Димитрій, Доримедонт, архімандрити Антоній, Сильвестр, ієродиякон Іоасаф... Багато хто з них були справжніми гігантами духу, пережили страшні гоніння й змогли зберегти лаврські святині. Ми вчилися в них терпінню та мудрості.

- Ви кажете, що почаївське братство жило дружно. У Вас у монастирі були друзі?

- Напевно, слово «друзі» сюди не дуже підходить. Ченці розуміють дружбу дещо не так, як мирські люди. У чернечому братстві вона глибша й більш змістовна, хоча водночас природа чернецтва виключає особливу прихильність до іншої людини.

Звичайно, були браття, з якими щиро ділив радості і смуток, обговорювали наболіле... Для мене в Почаєві таким співмолитовником був насамперед отець Іриней, якого я вже згадував. Він мене розумів завжди, і ми залишилися друзями й донині. Я йому щиро вдячний і радий, що Господь звів наші шляхи ще в семінарії.

Завжди допомагав мені й підтримував архідиякон Сергій (нині архієпископ Тернопільський). Так, у мене було багато друзів...

«На Західній Україні розпочалася духовна війна, і влада була на боці нападників»

- Ви пам'ятаєте початок активізації греко-католиків і захват ними храмів?

- Так, звичайно. Це розпочалося наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років.

Під час святкувань 1000-ліття Хрещення Русі у Львові, Івано-Франківську та Тернополі панувала миролюбна й доброзичлива атмосфера. Галичан тоді все влаштовувало й вони раділи тому, що Церква, нарешті, звільнилася від державного свавілля. Але такий стан не влаштовував ворогів Церкви, й тоді, мабуть, згори, дали команду...

Це була справжня духовна війна. Священики, які протягом десятиліть служили в Православній Церкві, перейшли в греко-католицтво. Такої ж зради вони почали вимагати від віруючих. Виникли протистояння, ворожнеча, бійки біля храмів. Деякі люди, які раніше благоговійно, зі страхом Божим переступали поріг Лаври, тепер приходили зі злістю, не для молитви, а щоб посваритися з ченцями-«москалями» й «окупантами». Різка зміна настроїв людей усіх вразила своєю неприродністю, якоюсь привнесеністю ззовні...

Водночас у Лавру приходили й інші люди, їх було значно більше. Багато з них плакали, просили про допомогу, розповідали про безчинства в храмах, скаржилися на своїх пастирів-зрадників. Що ми тоді могли зробити? Ми не могли чинити, як уніати. Насильство - це не християнський метод вирішення проблем. Братія молилася про стражденних православних Галичини, втішала їх, як могла...

Кілька тижнів почаївські ченці разом із віруючими у Львові пікетували облраду, але це нічого не змінило. Війна почалася, і влада була на боці нападників.

- Початок розколу, поява УАПЦ відрізнялися від того, як відбувалося «відродження» УГКЦ?

- По суті, розкол став продовженням духовної війни із Церквою. Ті, хто його вчинив, намагалися виправдовуватися необхідністю зберегти православ'я на Галицьких землях. Вони говорили, що відпавши від Москви, можна боротися з унією на рівних. Але це був зловмисний обман.

Сценарій повторювався - люди страждали, храми насильно захоплювалися, навколоцерковне життя політизувалося. Ті ж бійки, те ж насильство, тільки тепер ще й з боку псевдоправославних.

І знову Лавра стала притулком для постраждалих від розколу. Владика Лазар, який на той час був архієпископом Тернопільським, часто посилав нас молитовно підтримати віруючих у «гарячі точки». Люди, не отримуючи підтримки влади, покладали надію на Бога й молитви лаврської братії. Іноді православним вдавалося зберегти свої храми, у більшості випадків усе залежало від священиків.

Мені запам'яталася оборона єпархіального управління в Тернополі на Руській вулиці. Там дуже довго йшла боротьба з розкольниками. Суперечки, спроби молитися чергувалися з бійками й намаганнями розкольників довести свою правоту силою. Серце стискалося від їхньої зухвалості й нахабності. Вони, як божевільні, кидалися на владику Лазаря з кулаками й погрожували його вбити.

«Люди перестали цінувати зовнішнє, тепер більше звертають увагу на духовне життя»

- Сестри Кременецького Свято-Богоявленського монастиря розповідали, що Ви були найактивнішим учасником відродження обителі. Як це відбувалося?

- Відродження жіночого монастиря в Кременці добре ілюструє реалії того часу й настрої в суспільстві та Церкві. Владика Лазар дізнався, що приміщення обителі влада хоче віддати автокефалам. Він благословив наміснику організувати хресний хід у Кременці для молитовного стояння.

Після Літургії в неділю (якраз був Успенський піст) прочани й ченці на чолі з намісником пішли в Кременець. Понад 25 кілометрів пройшли дуже швидко, радісно, бадьоро.

Але стояння не відбулося. Під стінами храму, де тоді був спортзал, багатотисячний хресний хід зустріла невеличка група розкольників. Вони стали безтямно кидатися на віруючих, виривати й бити ікони, рвати корогви. Їхній «панотець» бив людей хрестом. Міліція втекла, і православні досить довго терпіли нахабство й витівки самозванців. Коли хтось із них древком від прапора розбив скло на чудотворній іконі, яку несли ченці, терпіння віруючих скінчилося. Багатотисячний хід змів розкольників, двері в спортзал від натиску відчинилися самі. Ми опинилися всередині зганьбленого храму. Відслужили молебень, і відтоді монастир поступово почав повертатися до життя, до чого докладали зусиль усі - владики Лазар, Питирим, Сергій, покійна ігуменя Херувима.

- В якому стані була тоді Чернівецька єпархія?

- Єпархія не була новою. Тут завжди панував лад у церковному житті. Після того як дозволили відкривати парафії, виникла гостра потреба у священиках. Суспільство змінювалося, багато людей знаходили дорогу до храму. Розкольники й тут почали свою антицерковну діяльність, у чому їм допомагала влада. Складний був час...

На тодішнього владику Онуфрія звалилася безліч проблем, проте він мудро й успішно їх вирішував.

- Ви кажете, що були проблеми з розкольниками. Ви бачили захоплення храмів на Буковині?

- На жаль, бачив. Довелося й відстоювати святині. Коли владика Онуфрій прийшов сюди, то розкол ще не набрав сили. Приїхав з Івано-Франківщини колишній священик нашої Церкви Михаїл Ковальчук і назвався єпископом Данилом. «Служив» він спочатку на площі, потім його прихильники захопили храм у селі Мамаївці. З цього все почалося. Розкольники їздили по селах, агітували за «Національну Церкву». Хтось їх слухав, хтось проганяв.

1992 року, після так званого об'єднання з УАПЦ і створення Київського патріархату ситуація загострилася. Деякі священики, розгубившись, пішли в розкол. Амбіції не дали їм можливості побачити свої помилки тоді, деякі з них і сьогодні не наважуються покаятися.

Частіше храми залишалися за православними, розкольників виганяли. Але були випадки, коли схизматики перемагали: з 350 храмів захопили близько 30.

- Ви вважаєте, що втрата храмів була поразкою в тій «духовній війні»?

- Ні, це не було поразкою. У більшості сіл, де захоплено храми, згодом віруючі побудували нові. Таких прикладів багато. Більше того, там, де створювалися нові громади, церковне життя змінювалося на краще. Люди перестали так сильно цінувати зовнішнє, тепер більше звертають увагу на духовне життя.

- Торік Вас висвятили в сан єпископа. Що відтоді змінилося у Вашому житті?

- Складно відповісти на це запитання, не все ж можна передати словами. Я продовжую виконувати обов'язки секретаря єпархіального управління. Разом із тим відчуваю й усвідомлюю величезну відповідальність, покладену на мене Блаженнішим Митрополитом Володимиром і Священним Синодом нашої Церкви.

   
Хіротонія в єпископа

Хіротонія в єпископа
Під час паломництва

Під час паломництва
У келії святителя Іоанна Шанхайського, м. Сан-Франциско (США)

У келії святителя Іоанна Шанхайського, м. Сан-Франциско (США)
На Синаї

На Синаї
Водосвятний молебень

Водосвятний молебень