УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 100 відвідувачів

Теги
Вселенський Патріархат Католицька Церква автокефалія Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство шляхи єднання Ющенко постать у Церкві педагогіка УПЦ КП Доброчинність Мазепа молодь конфлікти діаспора Церква і політика милосердя Президент Віктор Ющенко церква та політика Церква і медицина Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II Голодомор іконопис Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі забобони УГКЦ українська християнська культура комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ секти Археологія та реставрація церква і суспільство вибори церковна журналістика розкол в Україні монастирі та храми України






Рейтинг@Mail.ru






Єпископ Єлисей: «Я готовий боротися за нашу Церкву»

  20 серпня 2007



Є таки щось спільне в донецьких архіпастирів... Єпископ Єлисей, так само як і владика Варнава, мріяв стати залізничником і все життя зачаровано слухати стукіт колес. Так само, як і правлячий архієрей митрополит Іларіон, любить будувати і всі сили покладає на те, щоб вивести віруючих Донеччини із землянок у величні просторі храми.

Як і всі донецькі Преосвященні владика Єлисей стикнувся із зубожілим шахтарським населенням краю та стомленими від безвиході й безнадії людськими душами. Проте його наміри - рішучі: боротися за Церкву та православ'я, красу якого можна показати іншим лише прикладом власного палаючого любов'ю до Бога серцем. У цьому наймолодший єпископ Української Православної Церкви твердо переконаний.

«Я служу Богові так, як пообіцяв Йому колись»

- Ваше Преосвященство, розкажіть, будь ласка, про свій життєвий шлях та про те, як прийшли до Бога.

- Народився я в місті Шахтарськ Донецької області. Ми жили в сімейному бараці, де мешкали такі ж багатодітні шахтарські родини як наша. Я був найменшим у сім'ї. Батько й мати весь час затримувалися на роботі, тому мене виховувала бабуся, Романівна, яка мешкала неподалік. Пам'ятаю її: постійно в чорному одязі, із Псалтирем у руках і завжди в молитві. Завдяки бабусі й розпочався мій шлях до Бога.

Одного разу я в неї запитав: «Бабусю, що це за картинка у тебе висить?» - показуючи на ікону розп'яття Спасителя. Досі пам'ятаю її відповідь: «Боженька, Який зійшов на землю, приніс людям любов і добро й був розіп'ятий на хресті злими людьми». Тоді я заплакав і сказав, що якби жив у той час, то не допустив би, щоб нашого Боженьку вбили.

Я попросив у неї хрестик і носив його відтоді не знімаючи. Але мій батько був атеїстом і, коли повертався з роботи, зривав його з мене, ставив у куток на коліна на горох і сварив бабцю. Батько відбирав хрестики, а я прибігав до Романівни й знову просив, ховав його за шию, на спину, щоб він не знайшов. Одного разу, пам'ятаю, сів на своє ліжечко, заплакав і попросив: «Боженько, забери мене до Себе! У Тебе там так добре, а тут так важко, так багато жорстокості... ».

Часто я просив у Романівни святої водички й проскурку. Якщо вона мені давала звичайну воду, я говорив: «Це, бабусю, не та вода. Дай мені святої, тієї, що горить». Коли вона наливала її, мені здавалося, що в склянці горить вогник, і подобалося, що я його п'ю, а він мене не обпалює. Смак цієї води мені видавався якимось надзвичайним.

Коли померла мама, батько переїхав жити до моєї мачухи, а я вирушив до бабусі в Білорусь.

- Коли вперше Ви відчули, що служити Богові - Ваше покликання?

- У дитячі роки я не думав про те, що стану священиком, адже навчався в часи «Союза нерушимого республик свободных»... Був жовтеням, піонером, але завжди беріг у собі віру. Комсомольцем, щоправда, стати не довелося.

Проїжджаючи повз храм, я завжди дивився на нього доти, доки він не зникне з поля зору. Коли бачив хрест - мені віяло від нього чимось вічним, наче свіжим повітрям, немов душа поверталася до чогось рідного й теплого. Тоді здавалося, що за цим хрестом відкривалася якась інша, справжня реальність. Ці почуття неможливо описати словами.

- Коли Ви вперше потрапили в храм?

- Після закінчення школи я зайшов у першу церкву, що відкрилася в Шахтарську, і вирішив, що кращого співу, ніж тут, немає ніде... Я так полюбив службу, що ладен був вистоювати її годинами. Коли вона закінчувалася, закривалися царські врата і священик виносив хрест, я ледь не плакав. Я не міг зрозуміти, як богослужіння може не радувати людину?

Коли я вперше зайшов у вівтар, мені здалося, наче потрапив на небо; стояв і боявся поворухнутися, зітхнути зайвий раз... Я не розумів, як це можна читати записки і пропустити якесь ім'я, краще прочитати його двічі, аніж пропустити.

Цей страх, ця тяга до Господа були в мене з дитинства, коли я плакав, дивлячись на погляд Господа із хреста. Це покликання - бути священиком, архіпастирем, напевно, вже тоді Господь поклав у моє серце.

- У Вас зародилося бажання стати священнослужителем?

- Бути священиком, а тим паче прийняти чернецтво стало для мене справжньою радістю. Я не прагнув до якихось особливих досягнень, просто намагався сумлінно виконувати свій обов'язок пастиря перед паствою. Я служу Богові так, як пообіцяв Йому колись: «Якби я був з Тобою, то не допустив би, щоб Тебе вбили». І я повинен робити так, щоб Господа не розіпнули на хресті, а прославили. А ми знову й знову розпинаємо Його своїми гріхами... Це все дуже крає моє серце.

Коли я жив у бабусі в Білорусі, то часто йшов у ліс далеко, щоб можна було спокійно молитися. Я ставав на коліна й просто кричав молитви у небо. Зробив собі підрясник... Одного разу збираю гриби й співаю «Взбранній воєводі», «Царю Небесний», «Царице моя Преблагая», «Отче наш», «Вірую». Несподівано вітер подув, чую - мене хтось кличе. Я зупинився, прислухався - чітко чую своє ім'я. Я перелякався й щодуху побіг звідтіля. Прибіг до бабусі й питаю: «Може, хтось проходив у ліс повз будинок?». Вона відповіла, що нікого не було. Може, звичайно, це було страхування ворога роду людського, просто в тих місцях, де ніколи не було молитви, пролунали священні слова.

«Кожна зустріч із Церквою немов пропалювала мене наскрізь»

- Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

- Мріяв бути залізничником, навіть намагався вступити в залізничний інститут, але не склалося. Я тоді був ще неповнолітнім, крім того, з іншої області. Після невдачі пішов у церкву помолитися Богові. Прийшов, а там лише священик і три бабусі. Стою, слухаю, бабусі на коліна - і я, вони уклін - і я. Потім дивлюся: вони складають хрестом руки й беруть благословення. Мені так сильно захотілося взяти благословення, я підійшов... Тоді це було моє перше благословення, така радість!

Кожна зустріч із Церквою, її співом, службами відбувалися не поверхово, а немов пропалювала наскрізь, ставала для мене великодньою, сяючою радістю. Я виходив із храму - і не відчував під собою землі. Що більше я наближався до Церкви, то сильніше це входило в моє життя, душу й серце.

Пам'ятаю першу бесіду з батюшкою. Він сказав мені: «Тебе Господь кличе служити». І ці слова лягли на моє серце.

Я дивився на паламарів і думав про те, які ж вони щасливі, адже можуть служити у вівтарі, бути поруч із Богом. Одного разу священик покликав у вівтар і мене. Я того ж дня відвідав родичів, друзів і знайомих, на радощах запрошуючи усіх: «Приходьте завтра в церкву, мені батюшка рясу одягатиме!» Я ніч не спав, хвилювався. Коли вийшов у стихарі зі свічкою, мені здалося, що я досяг найголовнішого. Я ладен був померти в той момент...

- Цей священик став Вашим духівником?

- Він став для мене батьком. Коли я довідався, що його переводять у Донецьк, то сказав: «Панотче, якщо Ви мене не заберете, приїду сам із мішком і буду біля Ваших воріт спати». Потім батюшка мене таки забрав. Він служив у Свято-Микільському соборі, я був при церкві паламарем, а потім він переїхав до Авдіївки. Я там і чернецтво прийняв.

Хоча були спроби мене оженити. Матінка священика весь час мені наречених підшукувала - з приданим і без. Було таке: у храм іду - хочу в ченці, приходжу додому, а там наречені сидять, чекають на мене... Чесно кажучи, я для себе не уявляю іншого шляху. Та яка з мене сімейна людина! Якщо я чоловік своєї дружини, отже, не можу жити виключно для Церкви. Є священики одружені, які можуть і в Церкві служити, і дітей виховувати, і мати прекрасних духовних чад. Я б, якби був одружений, однаково  прийняв би чернецтво!..

«Почуття архієрейської відповідальності завжди зі мною»

- Напевно, Ви тоді взагалі не думали про те, що станете в Церкві архієреєм...

- Геть не думав! Усі мої думки були навколо мого служіння.

Дуже важливу роль у моєму житті відіграв владика Іларіон. Я назавжди запам'ятав його слова: «Я люблю тих, хто будує. Вистачить нам служити по хатах, давайте будувати храми». Для мене це був як постріл - і я почав будувати. Та й, чесно кажучи, завжди прагнув щось зводити, відновлювати, а мені говорили: та що ти, кинь і просто служи...

Нелегко було годинами сидіти біля кабінетів різних чиновників-атеїстів, вислуховувати погрози, слова докору навіть від деяких співбратів... Але я вистояв. Вистояв тому, що допомагала віра, адже вона вершить великі справи. Особливо, коли ми у скруті закликаємо ім'я Боже. Господь говорить: «Прикличте мене в скорботі», а ми швидше нарікаємо. Але ж ви покличте та не думайте, що все завтра звалиться з неба. Усе Господь владнає поступово, спокійно розставить по своїх місцях...

- Владико, сьогодні Вашими стараннями побудовано два храми в Авдіївці. Ви стали єпископом. З яким настроєм дивитеся вперед і які ставите цілі на майбутнє?

- Господь запитає в нас не лише, скільки ми побудували церков, а й скільки ми туди привели людей. Нині час зводити храми в людських душах, а робиться це насамперед любов'ю.

Мене поставили вікарним єпископом Амвросіївським. Коли я приїхав в Амвросіївку, то просто занедужав. Владика Іларіон вчинив дуже мудро, поставивши сюди єпископа. Адже ця земля - кровоточива рана. Те, що я там побачив, просто жах. Маленька хатчина... Звичайно, не можна так називати храм, Божий дім, але там справді навіть не будиночок, а хатчина. Стіни нової церкви зведені й стоять уже чотирнадцять років, а будівництво завмерло...

Сьогодні я бачу перед собою більші завдання. Потрібно відроджувати духовність жителів міста, добудувати Спасо-Преображенський собор, де буде єпископська кафедра, допомагати владиці Іларіону облаштовувати життя на парафіях. Вважаю, що це жереб, даний мені Богом і Царицею Небесною. Думаю, що з Божою допомогою зможу підняти і храм, і людей. Звичайно, це буде нелегко.

Був священиком - була одна  парафія, благочинним - декілька, а коли став архієреєм, то відчуваю постійну відповідальність за Церкву, паству, і кожну душу. Це почуття постійно зі мною, його неможливо передати словами. Наречення, хіротонія, покладання рук...

Для мене відкривається тепер більше можливостей для діяльності, для роботи з паствою. Я готовий до цієї праці, готовий боротися за нашу Церкву, піднімати ниви, запущені від недбальства. Якщо вже поставили в цей край, будемо його відроджувати.