УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат Президент Віктор Ющенко церква та політика постать у Церкві Священний Синод УПЦ українська християнська культура автокефалія Археологія та реставрація секти УПЦ КП Ющенко Мазепа милосердя вибори Предстоятелі Помісних Церков молодь розкол в Україні забобони шляхи єднання Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис педагогіка комуністи та Церква краєзнавство церковна журналістика Католицька Церква Доброчинність діаспора Києво-Печерська Лавра монастирі та храми України Патріарх Алексій II Церква і медицина конфлікти Церква і влада Церква і політика церква і суспільство УГКЦ Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі






Рейтинг@Mail.ru






Архієпископ Симеон у Вінниці: поїхав студентом, повернувся владикою

  25 вересня 2007



Архієпископ Вінницький і Могилів-Подільський Симеон, прибувши на кафедру після призначення правлячим архієреєм, не вперше ступив на подільську землю. Саме Вінниччина, за словами владики, 20 років тому відіграла в його - тодішнього студента медінституту - житті вирішальну роль.

У розмові, приуроченій до першого Дня Ангела на новій кафедрі, архієпископ Симеон поділився спогадами, враженнями і планами на майбутнє.

«У дитинстві мені цікаво було гратися в батюшку»

- Ваше Високопреосвященство, у кожної людини свій шлях до Бога. Розкажіть, будь ласка, яким він був у Вас?

- Легким та непростим водночас. Усі ми - діти свого покоління й знаємо, що то були за часи. Наш народ сімдесят років перебував у вавилонському атеїстичному полоні, коли повсюдно проповідувалося безбожжя: в школах - обов'язково, а в сім'ях - по-різному. Якщо це була родина вчителів чи високопосадовців - про Бога не говорилося нічого, бо всі боялися за свою роботу й навіть життя.

Духовність безпосередньо пов'язана з храмом. У моєму селі, а я народився у селянській сім'ї, не було церкви, атеїсти не мали проти чого боротися, тож безбожжя у нас не лютувало. Однак і віри, як такої, теж не було: діти не знали про Бога, батьки не ходили до церкви. Бажання йти за 18 кілометрів у храм в інше село мали переважно люди похилого віку. Наше духовне життя обмежувалося тим, що коли хтось помирав, над покійним читали щось із богослужбових молитов (покаянний канон) та співали панахиду. Священиків не було, тож це робили жінки, як кажуть у народі, - дяки. На них і трималося все духовне життя на селі. Моя мама ходила на їхні зібрання та переписувала молитви. Ті зошити з записами збереглися до сьогодні. Читаю їх - безліч помилок, адже бабусі були неграмотними, переписували з книжок, а потім - одна в одної...

- Ті часи для всіх були важкими...

- Так, але де є гоніння на віру, там вона стає чистішою й сильнішою. Сьогодні люди не бояться й не соромляться свого вибору віросповідання, однак все одно не так, як колись, ідуть до Бога й Церкви.

Змалечку я хотів бути лікарем. Але разом із тим мені цікаво було гратися в батюшку. Залишаючись наодинці в хаті, я застеляв стільчик скатертиною, натягав на себе простирадло, зав'язував шарф, уявляючи, що це єпітрахіль (тепер я знаю, що це саме так називається), ставив стакан із пшеницею, робив собі хрестик із планочок, обгортав їх фольгою, запалював свічку і, як умів, молився.

До речі, ми не знали більшість молитов, тому що на наше велике (майже вісімсот дворів) село, було лишень три церковні книжки з молитвами, канонами та акафістами. Пізніше, коли пішов навчатися до Московської духовної семінарії, я привозив книги звідти, але то вже були часи так званої «відлиги» у ставленні держави до Церкви. Тоді саме розпочалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Русі, а оскільки до цього був залучений весь православний світ, то керівництво держави поводилося по-іншому. З-за кордону почали надходити перші книжки: Біблії, Євангелія, молитвослови, тому що на той час у Радянському Союзі подібна література не друкувалася.

Та повернуся до дитинства... Коли розбирали одну стару хату, ще під соломою, знайшли давній, пошкоджений часом молитовник церковнослов'янською мовою. Я тоді навчався в сьомому класі й не знав, що то було за видання, але попросив свого дядька, котрий займався переплетенням книжок, привести її в належний стан та додати чистих аркушів, щоб дописувати інші молитви.

Відтоді, як у мене з'явилася ця книга, я почав учитися. Церковнослов'янська мова не така як наша сучасна чи російська. Вона навіть більше схожа до української, але має свої особливості, наприклад, скорочення: замість «Господу» пишуть «Гду», або «Дєва», а написано «Два». Я так і читав: «Гду, Два» і думав, що до тексту це зовсім не підходить... Так починалося моє знайомство з духовним життям.

- Де Ви продовжили осягати науку читання церковно-слов'янською мовою?

- Найбільше в цьому плані на мене вплинула Вінниця. Після вступу до Вінницького медичного інституту (нині університету) я став парафіянином тодішнього кафедрального собору на честь Різдва Божої Матері. Саме тут розпочалося моє свідоме духовне життя. Постійне перебування на службах, знайомство з духовенством, з владикою Вінницьким і Брацлавським (нині Одеським та Ізмаїльським) митрополитом Агафангелом мали на мене великий вплив, який, власне, і спричинив зміну в моєму житті.

За чотири роки навчання у Вінниці я мав змогу познайомитися ближче з Церквою та священнослужителями. Найбільше вразила мене Троїце-Сергієва Лавра й Московські духовні школи. Після розмови з ректором, а потім і духівником архімандритом Кирилом (Павловим) з приводу моїх планів на майбутнє, отримав відповідь: «Маєш залишити медінститут і піти служити Богові». Так я й зробив. Минув час і в перші дні після мого приїзду на Вінниччину як архієрея, місцева газета написала: «20 років тому поїхав студентом, а повернувся владикою».

«Я навіть хрестив свою вчительку»

- Кого Ви вважаєте своїм учителем?

- Для кожної людини Вчителем, Батьком, Наставником, Другом і Лікарем є Господь наш Ісус Христос. Але ми завжди повинні бути вдячними людям, які нас виховували за принципами добра, правди й духовності. Хто наші вчителі? Насамперед батьки, які намагалися передати усе найкраще, що вони знали, до чого прагнули й хотіли бачити в нас; можливо, навіть те, чого їм самим не вдалося досягнути в житті.

Також я вдячний своїм учителям, хоча спочатку вони не прийняли мого життєвого вибору й, коли моя дорога повернула в бік не фізичного, а духовного лікаря, були дещо шоковані. Одна викладачка, нині покійна, казала: «Хіба ж ми тебе мало вчили?» На що я відповідав: «Вчили, та, мабуть, не тому, що було потрібно». Минули роки, все змінилося. Одного разу я навіть хрестив свою вчительку.

- Нещодавно Ви відвідували Вінницький медичний університет. З чим Ви повернулися у стіни цього навчального закладу?

- Я дякував своїм професорам за науку, хоч, можливо, отримані знання не часто використовую у своїй діяльності. То були роки юності й спогади про них - найпрекрасніші. Я товаришую зі своїми колегами (будемо так називати, бо колись ми були колегами, а тепер різні - духовні й фізичні лікарі), іноді зустрічаємось.

Та найбільше я вдячний Предстоятелю нашої Церкви Блаженнішому Митрополиту Володимиру. Він - духовний отець усієї нашої нації, насамперед тієї великої родини, яка йменується Українською Православною Церквою. Дякую йому за молитви й настанови, мудрі поради й піклування. До речі, всі мої документи щодо прийняття в монастир, постригу, хіротонії, зрештою, переходу з Московського Свято-Данилового монастиря до Києво-Печерської Лаври і, звісно, єпископської хіротонії підписав і благословив Блаженніший Владика. Тому, якщо говорити про наставників та вчителів, то для мене це насамперед Митрополит Київський і всієї України.

Багато для мене зробили викладачі Московської духовної школи, намісники монастирів, де я подвизався. Вдячний також Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі Алексію ІІ, в якого ніс послух наглядача Патріарших покоїв. Патріарх висвятив мене в сан ієродиякона та ієромонаха.

На життєвому шляху я зустрічав дуже багато хороших людей, як церковних, так і світських, які своїми мудрими порадами сприяли моєму духовному становленню.

Сьогодні Господь сподобив мене нести свій послух у Вінниці. Сподіваюся потрудитися тут разом із тими, кого я знав і кого сьогодні сам безпосередньо висвячую в сан: нашими дияконами, священиками, які поповнюють лави воїнства Христового і стають служителями Церкви Господньої на нашій древній Подільській землі.

- Наша бесіда відбувається напередодні Вашого Дня Ангела. У мирському житті більше святкують дні народження, люди віруючі віддають перевагу тезоіменитству. Поясніть, будь-ласка, чому?

- Обидві дати потрібно відзначати. На мою думку, День народження - це теж свято, адже ми відзначаємо день Різдва Христового, Різдва Божої Матері, Іоанна Предтечі. Я завжди говорю: «Якби не було дня народження, то чи були б у людини інші дні?» Ми маємо три дні народження: фізичне - поява на світ, духовне - коли приймаємо хрещення, і смерть - народження для вічності.

З іншого боку, питання - як відзначати... Пити, їсти, гуляти й про все забути - це не святкування. У День народження, День Ангела чи іншої знаменної дати потрібно посповідатися, причаститися, подякувати Богові за Його милості й щедроти та попросити благословення на подальші роки земного життя й діяльності.

«Якщо є віра, то й життя буде відповідним»

- Усе своє життя Ви були віруючою людиною. Чи допомагає Вам віра в житті?

- Без віри жити неможливо. Сьогодні люди кажуть, що мають віру в серці або в душі, тому ходити до храму не обов'язково. Але якщо є віра, то й життя буде відповідним - за заповідями Христовими. А для цього потрібно бути учасником таїнств Святої Церкви, особливо Таїнства Причастя, що не можливе без Таїнства Покаяння, тобто сповіді. Світ потопає у гріху, неправді та злі, й без віри ми не можемо цьому зарадити. Кажуть, надія вмирає останньою, але вона ж не одна. У духовному житті є три основи - віра, надія, любов. Любов - найвища, адже це Сам Господь. Тож якщо ми кажемо, що віримо, але не маємо в серці любові, то обманюємо самі себе й Бога. Тому ці три чесноти нерозлучні й мають бути притаманними кожному християнинові.

Людська душа, як казав відомий учитель Церкви Тертуліан, за своєю сутністю - християнка і прагне до свого Творця. Але інколи ми, стаючи холодними до віри, віддаляємося від образу й подоби Божої. Наголошую, що без Бога та Його благодаті неможливо в цьому світі робити нічого доброго. Іноді ми впевнені, що мужні, сміливі, сильні тілом і духом, розумні, здатні всього досягти самостійно. Проте, зі слів Євангелія знаємо, що жодна волосина з голови не впаде, якщо не буде на те волі Божої.

Не маючи віри, людина не знаходить у собі сил долати труднощі й навіть бажання жити. Дедалі частіше трапляються випадки, коли ще зовсім молоді, сповнені сил та енергії хлопці чи дівчата закінчують життя самогубством, бо не змогли знайти себе в цьому світі. Чому? Тому що не було віри в їхніх серцях. Якщо ця чеснота притаманна людині, вона є оптимістом і знає, що, не зважаючи на життєві негаразди - в родині, на роботі, в особистому житті - на все воля Божа. Якщо Господь сьогодні дозволив цьому статися, то завтра, якщо ми віримо Йому й молимось, обов'язково виправить ситуацію. Тож у жодному разі ми не повинні впадати у відчай та опускати руки. Під лежачий камінь вода не тече! Тільки впали - треба підвестися, покаятися й далі йти. Господь не хоче, щоб ми робили для Нього неможливе. Він каже тільки одне: «Чадо, віддай Мені своє серце». Небесний Отець бажає, щоб наші серця стали чистими, сповненими любові, радості та добра, тоді й життя буде таким, яке ми називаємо побожним, благочестивим, християнським.

Записав протодиякон Владислав Демченко