УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 112 відвідувачів

Теги
УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков Мазепа конфлікти монастирі та храми України Археологія та реставрація Вселенський Патріархат постать у Церкві милосердя розкол в Україні церква та політика молодь українська християнська культура Церква і влада Голодомор забобони автокефалія Ющенко церковна журналістика Президент Віктор Ющенко Церква і політика Католицька Церква краєзнавство Доброчинність секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі вибори іконопис Патріарх Алексій II УГКЦ комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра педагогіка Священний Синод УПЦ Церква і медицина діаспора шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






Митрополит Луцький і Волинський Нифонт: «Я обрав свій шлях ― Православ’я»

  03 жовтня 2008


Марія Дубук

5 жовтня 2008 року митрополит Луцький і Волинський Нифонт святкує свій 60-річний ювілей. Що для нього значить ця дата, як він прийшов на служіння Богу і Церкві - про це і не тільки в інтерв'ю з непересічною людиною, яка відома не лише у Волинській області, а й в усьому православному світі.

Любив кіно та ролі старців у п'єсах

- Владико, як ви прийшли до Бога, хто вплинув на Ваш вибір?

- Мої батьки померли рано, і мене виховувала бабуся Єфросинія, котру я й називав мамою (її не стало, коли я ходив у шостий клас). Потім про мене турбувалася тітка Анастасія. Ще була татова мама - бабуся Євгенія, дуже побожна людина, вона й навчила мене хреститися та молитися. Бабуся Єфросинія була більш схильною до баптизму. Тому я змалку міг порівняти богослужіння у православній церкві й зібрання в баптистів. Саме у храмі я відчував легкість на серці. Був випадок, який відіграв у моєму житті вирішальну роль. На одному із зібрань у п'ятидесятників, коли вони щось там вигукували і ніби потряслися, я так перелякався, що два тижні прохворів. Коли лежав хворим, читав Євангеліє. Я зрозумів, що там, де є дія Святого Духа, там наступає мир, спокій, лагідність, тиша і радість. А де його немає, там нападає пекельний страх. Це було в 1962 році, коли мені було 14 років. Відтоді я ні на які зібрання не ходив, тільки у храми в Стару Вижву та Кримне, бо в нашому селі храм був зачинений. Я обрав свій шлях - Православ'я. Хоча в мене були гарні друзі-баптисти, з якими товаришував. На танці не ходив, однак подобалося кіно, любив грати в п'єсах ролі простих людей і старців.

Після закінчення восьмирічки хотів вчитися далі в середній школі у Старій Вижві, однак через скруту не зміг продовжувати навчання і почав сам заробляти на хліб. Працював у колгоспі, їздив на сезонні роботи по всій Україні. І вже тоді відвідував тільки православні храми, вивчив церковнослов'янську мову, дуже любив церковне богослужіння.

- З ровесниками зараз спілкуєтеся?

- Так. Щороку бачимося 9 жовтня на престольному святі, в день пам'яті святого євангеліста Іоанна Богослова, або ж у пасхальний четвер, коли в нашому селі поминають померлих.

- В юності всі хочуть мати сім'ю, закохуються. Чи було у Вашому житті місце для любові до дівчини, чи все ж перемагала молитва?

- Людина є людиною, і в її природі дивним Творцем нашим закладена формула розмноження людства. Я також жива людина, тому розумів, що таке гріх. Коли був юнаком, тоді молодь була більш скромною, ніж зараз. Були дівчата, з якими я дружив, ходили на вечорниці, але я поважав дівчат і поважаю донині тих, з ким дружив, як рідних сестер. Це була свята любов і повага до дівчат. Я не міг доторкнутися до дівчини з гріховними думками чи почуттями, а завжди благоговів перед нею, як перед майбутньою мамою. Коли їздив на сезонні роботи, то в неділю, позичивши одяг і взуття в друзів, бо сам жив в бідності, ходив до храму. А коли там бачив дівчат, то дуже радів за них. Я не міг спонукати дівчинку до серйозних стосунків, щоб згодом її оскорбити, бездумно надломивши почуття і безжально покинути. Я вважав, що не потрібно марно морочити голову, щоб потім хтось через мене страждав.

- А коли служили в армії? Адже багато хто з солдатів йдуть у звільнення саме до дівчат?

- І в нас такі були. Але я ходив до храму. А служив у Новгороді Великому у внутрішніх військах. Мене там знали всі місцеві бабусі. У місті говорили: «Краснопогонник ходит в церковь». А після армії в 1970 році надумав йти в духовну семінарію в Троїце-Сергієвій Лаврі. І тоді постало питання вибрати або сім'ю, або чернечий постриг. Багато спілкувався з сивочолими старцями, перечитав сотні томів духовної, аскетичної літератури, розмовляв із сімейними священиками, старенькими монахами - і все більше схилявся до чернецтва. Це був 1974 рік. Хоча навіть тоді мав можливість одружитися. Був такий випадок. Якось мій друг по іподияконству (на той час я був іподияконом у патріарха Пимена) зізнався мені, що вже два роки у Троїце-Сергієву Лавру з Москви приїздить його сестра, щоб тільки мене побачити. Словом, закохалася дівчина. Ми з нею познайомилися. Дружили, ходили до храму. Однак у моєму серці не було кохання. Я її жалів, і якби вона погодилася їхати зі мною на Волинь, можливо б, ми залишилися разом. Однак вона про Україну й чути не хотіла. І якось сказала: «Давай будемо молитися один за одного і побачимо, як Господь управить». Через певний час вона мені написала: «Твої молитви, Васильку, сильніші, бо всі почуття потроху стихають...» Після цього був від неї прощальний лист, після якого я пішов в церкву і замовив подячний молебень. Так переміг Божий промисел. Я прийняв чернецтво.

- Ви тепер духовна людина, публічна. Якби Ви не були митрополитом Нифонтом, а Василем Солодухою, з ким би хотіли зустріти цей 60-річний ювілей?

- Перш за все з рідними, яких уже, на жаль, немає серед живих. Як Василь Солодуха я зустрівся б зі своїми односельчанами, бо є ще люди, які мене малим носили на руках, і зі своїми однокласниками. Хотів би побачити своїх вчителів, які мені давали настанови.

Спочатку хотів оженити, а потім благословив на чернецтво

- Кого вважаєте своїми духовними наставниками в житті?

- Отець Євгеній Червінський хрестив мене (він служив у Заболотті, а потім у Старій Вижві), а Стефан Герасимов (також священик із Старої Вижви) давав мені рекомендацію в семінарію. У семінарії моїм порадником був отець Іван Маслов - строгий виходець з Глинської пустині (Сумська область). Випробовував мене строго, все хотів, щоб я одружився. А коли переконався, що мій намір все ж монашество, сказав: «Может, и будешь ты каким-небудь монахом. Только смотри, Васенька, чтоб потом мне не сказал Господь: „Что это ты, Иван, посылаешь мне пустые горшки?". Ты помни, что монашеская одежда не спасает, а обязует... Какая польза, если на кол эту одежду надеть? Будет опудало. Чтобы ты, Васенька, им не был, а чтобы был настоящим монахом...» Ці слова я запам'ятав назавжди. Отримавши благословення від тьоті й дядька, мене постригли в монахи з іменем Нифонт. Згодом моїм духовним наставником був отець Кирил Павлов (зараз він дуже хворіє).

- Чи є люди, з якими Ви зараз могли б порадитися?

- У кожної православної віруючої особи є духівник, з яким вона радиться. Слава Богу, що Він посилає на моєму життєвому шляху таких духовно багатих людей, до яких я завжди можу звернутися за порадами і отримати мудрі настанови, обґрунтовані життєвим досвідом.

- Завдяки Вашим старанням Волинь має багато святинь...

- Кілька років тому я дуже захворів. І тоді зрозумів, що зробив дуже мало для своєї рідної Волині. У мене зародилася думка: поки я ще живий, треба, щоб Волинь у храмах мала свої святині. Найперше звернувся до владики Павла, намісника Києво-Печерської Лаври, і він виділив нам 120 часток мощей Києво-Печерських угодників. Маємо з ними три ковчеги - у храмі Всіх святих землі Волинської в Луцьку, в моєму рідному селі Галина Воля та ще один - у Чарторийському монастирі. Волинь оберігає дев'ять ікон, написаних на святій горі Афон. Чотири ікони Іверської Божої Матері (у Галиній Волі, Рудці-Козинській, де я служив 13 років, третя зберігається у Старосільському Свято-Троїцькому монастирі, ще одну ми подарували в Кузнецовськ, що на Рівненщині). Є шанована ікона Всецариця, яка прославилася на Афоні і перед якою моляться онкохворі. Її також написали афонські іконописці, вона зберігається у храмі Всіх святих землі Волинської. Святий образ обвішаний прикрасами, як подяка за зцілення при духовних і фізичних недугах. Мені радісно, що цю ікону люди дуже полюбили. Ікона святого великомученика і цілителя Пантелеімона написана для Пантелеімонівського храму, що в Луцьку. Ще така ж ікона написана для Чарторийського чоловічого монастиря. Там є ще й образ Богоматері «Скоропослушниця». Цьогоріч ікону «Отрада и Утешение» подарували Михнівському жіночому монастирю. Є задум на Афоні написати ікону Божої Матері «Утоли моя печали». Такими святинями з далекого Афону благословляється наш край.

- Ви багатьох молодих людей благословили на духовний шлях. Не шкодуєте ні через кого?

- Через Рудку-Козинську пройшло 43 юнаки, які прийняли на свої плечі священство чи монашество. Деякі дівчата також пішли в монастирі. За винятком двох, мені не соромно ні за кого. Серед моїх духовних дітей є ректори духовних начальних закладів, єпископи, намісники монастирів, ігумені. Я радий, що вони своїм духовним життям служать Богу, приносять користь і Церкві, і суспільству.

- Що таке для Вас 60 років?

- Перш за все, треба дякувати Богу, що прожив 60 літ. Прожито багато, а ще більше пережито. Але ці роки, як блискавка, як мить. Ніби недавно ходив босоніж по лугах у своєму селі, а вже шістдесят. Хоча душа не старіє. Ще стільки хочеться зробити, хоча вже фізично не той рух. Планів багато, але говорити про них не буду, бо, як кажуть, Бог - батько.

- Ви думаєте про кінець земного життя?

- Мабуть, кожна православна людина про це думає. Я вже голову проїв своїм духовним дітям, де мене ховати і як. Для мене рідним є село Галина Воля, там, де я народився. Є там маленька хатинка, яка завжди самотньо мене чекає. Чекають у тому селі мене й мої любі односельчани..., на кладовищі мої батьки. Але серце тріпоче, коли думаю про зустріч душі зі Своїм Творцем, хвилююсь стати перед Богом і дати відповідь за своє життя, за вручену мені паству... Хоча надіюсь і вірю, що Милосердя Боже безмежне.