УКР РУС  


 Головна > Публікації > Інтерв'ю  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 68 відвідувачів

Теги
церква і суспільство конфлікти вибори молодь Ющенко УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков Доброчинність розкол в Україні забобони Президент Віктор Ющенко шляхи єднання милосердя 1020-річчя Хрещення Русі Церква і медицина Археологія та реставрація Священний Синод УПЦ краєзнавство комуністи та Церква українська християнська культура Вселенський Патріархат секти Патріарх Алексій II монастирі та храми України Мазепа педагогіка Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну автокефалія діаспора Києво-Печерська Лавра Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика УГКЦ Церква і політика Церква і влада іконопис церковна журналістика Католицька Церква постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






Моя перша Пасха

  20 квітня 2009



Кожний християнин пройшов свій шлях до того моменту, коли Пасха стала для нього «святом із свят і торжеством із торжеств». Усі спогади про перші зустрічі віруючого серця з цим світлим торжеством сповнюють душу радістю, зігрівають теплом, викликають добру посмішку і примножують радість кожної нової зустрічі Великого Дня.

Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви

- Пасха - не просто свято. Це найвеличніший і найвизначніший день у житті Церкви, суспільства, кожної людини. Я пам'ятаю його з шести років. Того року Пасха співпала з 1 травня. Ввечері в суботу мати привела мене до храму. Я стояв біля вівтаря. Тоді у вівтар мене ще не водили, тільки через рік я почав прислуговувати священику. Того року священик виніс мені з вівтаря три крашанки. Напевно, приглядався до мене, хлопчика, щоб через рік узяти паламарем.

У нас, у Марківцях, була традиція - ввечері, напередодні Пасхи розпалювати багаття біля Церкви. Воно палало до ранку - поки не закінчиться богослужіння. Добре пам'ятаю, як це було урочисто, зворушливо, як не вистачало всім місця у храмі, яка черга під час Причастя стояла у дворі храму. Згадую, як люди, що принесли для освячення паски і яйця, урочисто стояли навколо храму зі свічками в руках. О четвертій ранку ми поверталися після всеношної додому. Все навкруги було сповнене пахощами й квітувало, а я урочисто ніс у руках подаровані крашанки. Вдома вся наша родина довго не відходила від великоднього столу. На ранок я прокинувся у будинку сам. Усі вже були у храмі. Мене пожаліли, не розбудили. Чую - стукіт у двері, відчиняю - жебрачка баба Улянія прийшла просити хліба. "Чому ти не в храмі, синку?", - питає. "Проспав", - відповідаю. А вона: "Давай я за тебе помолюся, а ти мені чогось попоїсти дай". Віддав їй одну з чотирьох пасок, які мама суворо наказала зберігати до поминального дня. Боявся, що вона мене сваритиме. Однак мати сказала, що я правильно зробив, по-християнському.

Ігумен Лонгин (Чернуха), головний редактор "Церковної православної газети"

- Пригадую, коли мені було сім років, ми з батьками прийшли в гості до друзів нашої родини. І тут, на столі, я побачив невеликий "каравайчик" з білою цукровою верхівкою, обсипаною дрібними різнокольоровими горошинками. Мені пояснили, що це "паска", що в церкві є таке свято... Але пояснили це якось так побіжно, щоб я не звертав на це особливої уваги. В сім'ї я отримав атеїстичне виховання. На той час я вже знав, що великодня паска - атрибут церковного свята, і через це мені стало якось ніяково. Ця пасочка була в моєму світі непрошеним гостем. З одного боку, вона нагадувала щось архаїчне, відмерле, і навіть трохи страшне (церква, хрести... у моїй дитячій свідомості асоціювалися зі смертю). З іншого боку, я не міг зрозуміти, чому паска - у центрі стола, бо, як мені було відомо, ніхто з присутніх у Бога не вірив...

Другий мій яскравий спогад про Пасху пов'язаний із підлітковим віком. Зі мною в педучилищі навчалися хлопці з сільської глибинки. «Ти не знаєш, що таке "всеношна"?!- здивувалися вони моєму неуцтву.- Це коли на Пасху всю ніч палять шини, - зі знанням справи пояснили вони». І я пам'ятаю ту ніч, коли поряд з ровесниками, які палили цигарки, я стояв біля багаття зі скатів, страшенно хотілося спати і їсти (та нам пояснили, що робити цього не можна у жодному разі). Незважаючи на величезне багаття, було холоднувато. А метрів за сімдесят, на фундаменті храму, що будувався, священик і невелика група парафіян, в основному літні жінки, тихенько, при світлі свічок, а може, й наше багаття хоча б трохи допомагало їм освітлювати простір ночі, мирно звершували великодню службу. Та й ми, здається, теж відчували урочистість і надзвичайність цієї ночі.

У дев'ятнадцятирічному віці я свідомо прийшов у Церкву. Батюшка, якого я дуже поважав і любив, порадив мені за тиждень до Пасхи, наскільки можливо, утримуватися від їжі. Я ходив на роботу, сам готував вдома пасхальні частування (мама тоді була в лікарні, а батько - в іншому місті) і їв тільки хліб з водою... Всеношна пролетіла, як одна мить. З подивом спостерігав, як від собору головною вулицею міста йшло безліч людей зі свічками в руках. На душі було мирно і світло!  Прийшовши додому, ми з другом розговілися паскою, ще чогось "поклювали", хоча частувань було багато (я постарався), і відчули, що дуже хочемо спати. Друг поспішив додому, щоб скоріше принести своїм домашнім освячену трапезу, а я заснув - і проспав до самого обіду, так міцно, що навіть не чув, як за вікном відгриміла гроза. А коли прокинувся, на серці було так само мирно і світло.

Монахиня Євтропія (Бобровнікова), насельниця Свято-Вознесенського Флорівського монастиря, м. Київ

- У нас в родині Пасху святкували завжди. Батьки мої до церкви не ходили, не те щоб вони були атеїстами, але й церковними людьми не були. Церква була однією зі складових загальної культури. Мене водили до Володимирського собору, Андріївської та Кирилівської церкви дивитися живопис. Водили як у музей... Пасху святкували за традицією. Пекли паски, фарбували яйця. Обов'язково христосувалися й обов'язково, що особливо подобалося нам, дітям, ударяли яйця одне об одне - в кого міцніше. Зазвичай вигравав тато, брат чи хтось із старших сестер. Я чомусь не вигравала. Коли вигравав тато, радів як дитина. Пам'ятаю, що цей день завжди був дуже яскравий, сонячний. Я в дитинстві полюбляла рано прокидатися, з першим промінням сонця, поки всі ще сплять. І пам'ятаю пасхальну тишу і світло...

На першу пасхальну службу я потрапила у п'ятнадцять років. Мама дозволила мені піти з однокласниками на службу до Покровського монастиря. На підході до монастиря стояв кордон з міліції та дружинників, молодь і підлітків не пропускали. Ми підходили до бабусь, які йшли до церкви, і просили, щоб вони нас провели. Подружка моя пройшла відразу - вона була у спідниці. А мене ніяк пропускати не хотіли, тому що я була у штанях. Але бабуся, до якої я "прилаштувалася" так палко переконувала дружинників, що я її онучка, що нас врешті-решт пропустили. Я мало що розуміла. Запам'ятався, звичайно, хресний хід. До того ж, я довгий час думала, що це і є головний момент великодньої служби і після цього можна вже йти додому. Розуміння (якоюсь мірою) церковної служби і значення свята прийшло пізніше. Але відчуття надзвичайності, грандіозності події, мені здається, було завжди.

Олександр Акулов, директор Міжнародного фестивалю православного кіно "Покров"

- Першу свою Пасху я зустрів у 2000 році у Львові, в церкві Георгія Побідоносця. Це була дивовижна для мене подія, оскільки і воцерковлятися я, власне, почав за кілька місяців до цього святкування. І зрозуміло, що мене переповнювали емоції - і радість, і ледь стримувані сльози. Я до кінця не розумів, що відбувається, але відчував, що це велика радість для будь-якого православного християнина. При тому, що у Львові досить складна для православної людини ситуація, людей у храмі було стільки, що здавалося ніби Львів - найправославніше місто не тільки в усій Україні, але й у світі. Відтоді й очікування свята Воскресіння Хрестового, і сама Пасха пов'язані для мене зі Львовом, з такими радісними першими враженнями.

Лесь Сердюк, народний артист України

- Мої батько і мати були комуністами, я свого часу отримував п'ятірки з атеїзму, так що про святкування Пасхи і не йшлося. Хрещення прийняв, коли мені було вже 48 років. А зараз усім, що є духовного у нас в родині, я зобов'язаний своїй дружині Ганні. Якщо я "забігаю" до храму в перервах між роботами, то вона - глибоко віруюча людина. Отож зустріч Пасхи у мене асоціюється, насамперед, з очікуванням дружини біля київського Іллінського храму, із запахом паски вдома - з якимись звичайними речами, які не забуваються.

Віктор Науменко, випускник Київської духовної академії

- Згадуючи свою першу Пасху, я подумки повертаюся у той час, коли закінчував школу. Це було тринадцять років тому, в 1996 році. Той рік був випробуванням для нашої родини - важко хворіла моя мама. Я молився в простоті серця своїми словами вдень і вночі, плачучи й інколи майже втрачаючи надію. І раптом, з милості Божої, сталося чудо. Мама одужала.

На подяку Богові за чудесне зцілення мами я твердо визначив свій подальший життєвий шлях: я повинен служити Господеві і вступити до Духовної семінарії. Промислом Божим я прийшов у Свято-Троїцький храм Китаєвої пустині, зустрів свого духівника, протоієрея Мирослава, і знайшов свій духовний дім.

До Пасхи 1996 року я був у храмі лише раз, на першому в своєму житті богослужінні на свято Благовіщення. І ось ми з мамою біля храму на Пасхальному освяченні. На храмовому дворі багато парафіян. Кожен з нас приніс Господу свої пасхальні дари. У нашому кошику - приготована бабусею напередодні сирна паска. Із задоволенням пригадую, як допомагав бабусі протирати сир, всипав у нього жменю родзинок. Була у нас і великодня паска, і крашанки. З'являється отець Мирослав із собором парафіяльних священиків. У всіх радісні, світлі обличчя. Співаємо пасхальний тропар: "Христос воскресе из мертвых, смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав". На слова "Христос Воскрес!" відповідаємо "Воістину Воскрес!" -  і так багато-багато разів. Батюшка підходить до нас, занурює кропило в чашу зі святою водою і рясно кропить нас і наш кошик. Запам'яталися відкриті Царські врата, величезні великодні паски біля вівтаря, радісні люди, які христосуються.

І я, школяр, який повірив у Христа і прийняв Його у своє серце, ясно зрозумів, що Христос, Переможець смерті, живий, і живою залишилася моя мама, яка помирала, і всім нам, хто вірує у Христа, уготоване життя вічне.

Свою першу Пасху я назвав Пасхою Вдячності.

А потім була Духовна семінарія, Духовна академія, захист дипломної роботи "Особистість Іісуса Христа і Його значення у наш час". І слава Богові за все.

Олег Карамазов, лідер групи "Брати Карамазови"

- Мене хрестили у ранньому віці, за часів Радянського Союзу. Мої бабусі й дідусі були людьми воцерковленими, батьки - менш воцерковленими, але Пасху у нас, як і в багатьох родинах, святкували завжди. Як багато хто з молодих людей, я в день Пасхи відвідував храми, але тоді це сприймалося на обрядовому рівні, як певне свято, де всі стояли із запаленими свічками, святили паски і яйця. Крім того, приваблювала можливість вночі не бути вдома, а піти прогулятися, постояти біля церкви. Пам'ятаю, що у великодню ніч на радянському телебаченні "крутили" цікаві музичні західні телепередачі - мабуть, для того, щоб молодь не ходила на богослужіння.

Уже у віці 40 років ми з дружиною повінчалися. Це було в лютому 2003 року, напередодні Великого посту, тоді ж, перед вінчанням, ми вперше причастилися. Минув наш перший піст, і після нього, у Свято-Покровському монастирі (Голосіївська пустинь), і сталася справжня зустріч з Пасхою - з розумінням того, що ти стоїш поруч з людьми, з якими тебе єднає віра, однодумність, Пасха з Причастям, Пасха з розумінням цього неймовірного свята Воскресіння Христового й усвідомленням того, що ти - частинка Його Церкви.

Володимир Голтіс, капітан команди мандрівників-екстремалів "EQUITES"

- Я, напевно, пам'ятаю Пасху ще років з 7-8. Для нас на Закарпатті, в селі Доманинці, Пасха була найбільшим святом, тобто більшим, ніж Новий рік чи жовтневі свята. У ті радянські часи я чув, що десь у Центральній Україні або на Сході люди не мали змоги святкувати Пасху, як у нас. Мене це дуже дивувало. Для нас усе це було звичайним. У нас не було сім'ї, у якій були б атеїсти. У нашому селі - церква на два поверхи, їй років 300. У ній збереглося багато настінних розписів, на які я у дитинстві дивився, не зводячи очей. Я не все розумів, але від розписів лилося якесь тепло, прозорість, свобода. Перед Великоднем, пригадую, навіть у самому повітрі витало таке відчуття, ніби буде щось незвичайне, світле... На нічній службі вся церква була вщент заповнена людьми. На серці була така радість, що нікуди не хотілося виходити. Ми, діти, відстоювали початок служби, потім йшли спати, а вранці, на світанку, знову бігли на церковне подвір'я, де вже було багато людей із навколишніх сіл. Усі посміхалися, немов світилися, несли красиво прикрашені кошики з пасками і писанками. У дитинстві це свято відчувалося якось особливо, хоча, можливо, ми повністю ще не усвідомлювали його значення. Мені також запам'яталися ті вечори, коли ми з мамою і бабусею розписували писанки. Це дуже теплі спогади. Моя бабуся суворо дотримувалася посту. Я ніколи не бачив, щоб вона сідала до столу та їла. Але на Великдень вона сідала з усіма, і від цього мені було ще радісніше.

Сьогодні, коли ми з друзями приїжджаємо до Ужгорода, можна піти на службу в місто, де буває дуже урочистий хресний хід зі свічками, проте нас все ж таки тягне в нашу церковку - там рідніше.

Юлія Петрова, 25 років, регент, півча, артистка хору оперної студії Російської академії музики ім. Гнесіних

- Ніколи не забуду мою першу Пасху в Москві. Я була півчою в одному зі столичних храмів. Вночі співати дуже виснажливо, у дві-три години після закінчення всеношної уже не було ніяких сил. Хористи, користуючись вільною хвилинкою, дрімали на лавках. Після початку святкової Літургії втома розвіялася. Священики вбралися у святковий одяг, піснеспів "Христос Воскрес!" багаторазовими переливами сповнив стіни храму. Відчуття Пасхи несло колосальний заряд енергії, додавало наснаги. Як назвати цей стан? Радість від Воскресіння Христового, величезна радість, яка пронизує наскрізь, сповнює усю душу, викликає тілесний трепет. Емоції досягли вершини, коли батюшка вийшов з Царських врат і тричі проголосив: "Христос Воскрес!". Ще пригадую відчуття легкості під час Світлої седмиці. Незважаючи на те, що служби зовсім коротенькі, вони дарують радість, у звуках дзвонів чується прощення... Свято буде більш повним, якщо перед Пасхою постувати. Гостріше переживаєш перехід від посту, покаяння, молитви до радості Воскресіння Христового.

Матеріал підготували: Жанна Шевченко, Олена Головіна, Михайло Мазурін, В'ячеслав Дарпінянц

"Церковна православна газета", №7-8 (233-234), квітень 2009 року.
П
ідписний індекс: російською мовою - 96137, українською - 96145.  

 

 

   
Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви

Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви
Ігумен Лонгин (Чернуха), головний редактор “Церковної православної газети”

Ігумен Лонгин (Чернуха), головний редактор “Церковної православної газети”
Олександр Акулов, директор Міжнародного фестивалю православного кіно “Покров”

Олександр Акулов, директор Міжнародного фестивалю православного кіно “Покров”
Олег Карамазов, лідер групи “Брати Карамазови”

Олег Карамазов, лідер групи “Брати Карамазови”
Володимир Голтіс, капітан команди мандрівників-екстремалів “EQUITES”

Володимир Голтіс, капітан команди мандрівників-екстремалів “EQUITES”