УКР РУС  


 Головна > Публікації >   
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 141 відвідувачів

Теги
Патріарх Алексій II вибори Митрополит Володимир (Сабодан) автокефалія Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну милосердя церква та політика Президент Віктор Ющенко шляхи єднання Церква і влада українська християнська культура молодь монастирі та храми України Києво-Печерська Лавра Мазепа Церква і медицина церковна журналістика діаспора комуністи та Церква педагогіка Археологія та реставрація постать у Церкві розкол в Україні церква і суспільство УГКЦ Церква і політика забобони Вселенський Патріархат конфлікти краєзнавство іконопис Священний Синод УПЦ Доброчинність Голодомор Католицька Церква Предстоятелі Помісних Церков секти УПЦ КП






Рейтинг@Mail.ru






Історія українського православ’я в діаспорі (частина третя)

  23 жовтня 2008


Іван Верстюк

Здобуття автокефалії Польською Православною Церквою

Наступний етап розвитку українського Православ'я в діаспорі пов'язаний з визначною історичною подією - зі здобуттям автокефалії Польською Православною Церквою в 1924 році від Константинопольського Патріархату. Щоправда, ця автокефалія не була визнана Російською Православною Церквою, яка до цього вважала православні парафії в Польщі своєю юрисдикцією. Константинополь при наданні Томосу про автокефалію керувався тією логікою, що саме Вселенський Патріарх володіє прерогативою надавати автокефальний статус новоутвореним Православним Церквам, адже він знаходиться поза етнічними інтересами, якими, як правило, переймаються помісні Церкви і через це чинять опір набуттю автокефального статусу тим Церквам, що були народжені в межах їхньої юрисдикції. Врешті, Російська Православна Церква також надала автокефалію Польській Церкві, щоправда дещо пізніше - у 1948 році.

Народження нового українського єпископату

Ця нова автокефальна Церква на 70% складалася з української пастви (ще 29% становили білоруси, 1% - росіяни, чехи, поляки та литовці). Адміністративний центр ППЦ - Варшавська Митрополія - здійснював управління п'ятьма єпархіями, з яких складалася Польська Церква: Варшавсько-Холмська, Волинська, Поліська, Віленська та Гродненська. Три з цих п'яти єпархій, а саме: Варшавсько-Холмська, Волинська та Поліська, повністю або частково охоплювали корінні українські землі, які на той час перебували під владою Польщі. Тому цілком коректно буде вважати, що автокефалія, яку своїм Томосом від 13 листопада 1924 року надав Константинопольський Патріархат, очолюваний тоді Святійшим Григорієм VIІ, була фактично автокефалією українських і білоруських православних парафій, що тимчасово перебували в складі польської держави.

Саме в Польській Православній Церкві, Предстоятелем якої був Блаженніший Митрополит Варшавський Діонісій (Валединський), росіянин за походженням, відбулося народження нового українського православного єпископату, тепер уже абсолютно канонічного та такого, що не викликав жодних сумнівів у його благодатності. Ці нові єпископи потім стануть на чолі церковного життя православних українців діаспори.

Центром українського церковного життя в ППЦ стало стародавнє місто Холм, де знаходився надзвичайно гарний Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці, відомий як місцеперебування чудотворної ікони Холмської Божої Матері. У підземеллі цього собору було поховано українського коронованого князя Данила Галицького та інших видатних борців за волю й добробут рідної землі. Тож не дивно, що саме тут 20 жовтня 1940 року відбулася архієрейська хіротонія - професор Іван Огієнко (1882-1972) був висвячений в архієпископа Холмського і Підляського з ім'ям «Іларіон» на честь славетного київського митрополита ХІ століття. Згодом було висвячено ще двох єпископів-українців - Палладія (Видибіду-Руденка) в архієпископа Краківського і Лемківського (після окупації німцями Галичини до його титулу було додано «Львівський») і Полікарпа (Сікорського) - в єпископа Луцького.

Життя та діяльність владики Іларіона

Окремої уваги сучасників заслуговує владика Іларіон (Огієнко). Це була справді видатна людина того часу. Він народився 15 січня 1882 року в місті Брусилові на Житомирщині в бідній селянській сім'ї, закінчив місцеву початкову школу. У 1909 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, згодом став працювати в рідному закладі приват-доцентом на кафедрі мови та літератури. У 1918 році Іван Огієнко вже був професором Київського університету, а в 1919-му - очолив новостворений Кам'янець-Подільський університет. Брав активну участь у визвольних змаганнях 1917-1921 років: за правління Директорії під керівництвом Симона Петлюри Огієнко деякий час був міністром освіти, а коли уряд Петлюри опинився в еміграції в Польші, - став міністром віросповідань. Був період, коли Іван Огієнко фактично виконував функції прем'єр-міністра Української Народної Республіки. У 1926-1932 роках викладав церковнослов'янську мову та палеографію на православному богословському факультеті Варшавського університету. Крім того, він виконав титанічну працю з перекладу повного тексту Біблії українською мовою з оригінальних текстів, переклав значну кількість богослужбових текстів українською, написав багато наукових праць із філології, історії, мовознавства, літератури, культури та богослов'я.

Друга світова війна змушує владику Іларіона, вже в сані митрополита, емігрувати спочатку до Швейцарії, а потім, у 1947 році, - до Канади.

Рік 1942-й - масове висвячення українських єпископів

Важливим у розвитку українського Православ'я став 1942 рік. Саме цього року, з благословення Предстоятеля ППЦ Блаженнішого Митрополита Діонісія, відбулося масове висвячення українських православних єпископів. За умов німецької окупації єпархії ППЦ опинилися по різні боки кордону. Польські землі з частиною західноукраїнських областей і відповідними єпархіями під головуванням Митрополита Діонісія опинилися у складі так званого Генерал-губернаторства (була навіть змінена назва Церкви з «Польська Православна Церква» на «Православна Церква в Генерал-губернаторстві»), українські ж землі перейшли до Рейхскомісаріату «Україна». Між цими двома регіональними утвореннями існував кордон, за яким німці стежили дуже пильно. Тому Митрополит Діонісій призначив владику Полікарпа (Сікорського), на той час архієпископа Луцького і Ковельського, тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України. І вже архієпископ Полікарп, відповідно до благословення Митрополита Діонісія, звершив хіротонії нових українських єпископів (спочатку за участі архієпископа Поліського і Пінського Олександра (Іноземцева), а потім - разом із нововисвяченими єпископами). Ними стали: Никанор (Абрамович), Ігор (Губа), Мануїл (Тарнавський), Григорій (Огійчук), Геннадій (Шиприкевич), Платон (Артем'юк), Фотій (Тимощук), Михайло (Хороший), Мстислав (Скрипник), Сильвестр (Гаєвський), Володимир (Малець), В'ячеслав (Лисицький) і Сергій (Охотенко). Деякі з цих архієреїв відіграють ключові ролі в розвитку українського Православ'я в діаспорі.

Православні парафії в таборах «Ді-Пі»

Друга світова війна стала причиною найбільшої хвилі еміграції українців до Західної Європи, Північної та Південної Америки й навіть Австралії. Пам'ятаючи жахливі злочини радянського режиму, під час наступу Червоної армії багато українців відступали в західному напрямку слідом за німецькою армією. Щоб не лишати цих людей без архіпастирської опіки та організованого церковного життя, українські єпископи з Польської Православної Церкви та Православної Церкви звільнених українських земель (1942 року свячення) також вирушили в західному напрямку. Врешті, після офіційного закінчення війни всі вони опинилися в так званих таборах «Ді-Пі», тобто таборах для осіб, що змінили місце (англійською - displaced persons), організованих державами-членами Антанти на території постгітлерівської Німеччини.

Оскільки люди потребували духовної наснаги та богослужбового натхнення, в цих таборах організовувалися православні парафії, в яких регулярно відправлялися служби. На чолі українського емігрантського церковного руху став митрополит Полікарп (Сікорський) зі своїм єпископатом. Окремо від них перебував митрополит Іларіон (Огієнко) - впродовж деякого часу він залишався у Швейцарії, де лікувався, зокрема переніс три складні операції, а потім від'їхав до Канади - на запрошення Свято-Покровської парафії міста Вінніпег. Він прибув сюди 19 вересня 1947 року. Щоправда, не відразу розпочав виконувати свої архіпастирські обов'язки, а натомість занурився в парафіяльне життя та наукову роботу.

Історія Української Греко-Православної Церкви Канади

Поступово на американський континент перебралися деякі інші українські єпископи. У 1946 році Українська Греко-Православна Церква Канади, в якій великого розвитку набули традиції соборноправства, відмовилася від архіпастирської опіки Івана Теодоровича через неканонічність його єпископської хіротонії. Екстраординарний Собор УГПЦК у 1947 році звернувся до митрополита Полікарпа, який перебував у Європі, з проханням благословити владику Мстислава (Скрипника) приїхати в Канаду та очолити УГПЦК. Митрополит Полікарп погодився, і незабаром владика Мстислав став архієпископом Вінніпегу і всієї Канади. Щоправда, в Канаді він надовго не затримався - бажаючи мати більшу компетенцію, ніж та, яку йому надавала Консисторія УГПЦК, він постійно мав з нею сварки та непорозуміння. Врешті-решт, на 10-му Соборі УГПЦК архієпископ Мстислав (Скрипник) виступив із проханням звільнити його від архіпастирських функцій, на що Собор дав свою згоду. Разом із тим Собор звернувся до Голови Священного Синоду українських православних єпископів поза межами України митрополита Полікарпа з проханням тимчасово прийняти УГПЦК під свою опіку. Владика Полікарп відповів на це згодою.

У 1951 році відбувся позачерговий Собор Української Греко-Православної Церкви Канади, який прийняв рішення запросити чотирьох визначених Консисторією архієреїв для організації церковного життя української спільноти в Канаді. З них один уже перебував у Канаді - митрополит Іларіон (Огієнко), ще двоє приїхали туди з Європи: архієпископ  Михайло (Хороший) і єпископ Платон (Артем'юк), обидва з юрисдикції митрополита Полікарпа. Однак невдовзі після цього владика Платон (Артем'юк) спочив у Господі.

8 серпня 1951 року Собор УГПЦК обрав Предстоятелем Церкви митрополита Іларіона (Огієнка) з титулом митрополита Вінніпегу і всієї Канади, а владику Михайла (Хорошого) призначив архієпископом Торонто та Східної Канади. На той час УГПЦК мала у своєму складі майже 300 парафій, 70 священнослужителів, 110 тисяч вірян. У 1959 році для потреб церковного життя був висвячений ще один архієрей - владика Андрій (Метюк), який став єпископом Едмонтона та Західної Канади. А в 1968 році було хіротонізовано архімандрита Бориса (Яковлевича) в єпископа Саскатуна та Центральної Канади. При Коледжі святого Андрія (місто Вінніпег) було засновано факультет православного богослов'я, який виховав не одне покоління священнослужителів УГПЦК. Першим деканом факультету став митрополит Іларіон.

Після 21-го року ревного архіпастирського служіння відійшов до вічного життя Блаженніший Митрополит Іларіон (Огієнко). Ця сумна подія сталася 29 березня 1972 року. З 1972 по 1975 рр. Предстоятелем Української Церкви в Канаді був владика Михайло (Хороший), потім - владика Андрій. Він залишався чільним ієрархом УГПЦК до своєї смерті в 1985 році. Під час його адміністрування були висвячені три нові архієреї: єпископ Миколай (Дебрин) - у 1975 році, єпископ Василій (Федак) - у 1978 році та єпископ Іван (Стінка) - у 1983 році. Після смерті митрополита Андрія УПЦК очолив владика Василій. За його предстоятельства був поставлений єпископом у 1989 році архімандрит Юрій (Каліщук).

Віднедавна Українська Православна Церква в Канаді має у своєму складі ще двох єпископів - Іларіона (Рудника) та Андрія (Пешка).

Історично склалося так, що обсяг УГПЦК був відносно стабільним - до неї належало приблизно 20-25 % українських емігрантів у Канаді. У 1989 році кількість вірян становила близько 128 тис. осіб, об'єднаних у 290 парафій з 99 священнослужителями. У 1990 році Українська Греко-Православна Церква Канади офіційно перейшла під юрисдикцію Вселенського Патріархату за правління на Константинопольському Престолі Святійшого владики Димитрія, хоча й до цього перебувала в молитовному та євхаристійному спілкуванні зі Вселенським Православ'ям. З 2005 року її очолює Високопреосвященніший Митрополит Іван (Стінка), а сучасна офіційна її назва - Українська Православна Церква в Канаді.

Життєві віхи архієпископа Мстислава (Скрипника) у США

У 1950 році архієпископ Мстислав (Скрипник) залишає служіння Предстоятеля Української Греко-Православної Церкви Канади та переїжджає до США, де розпочинає активну діяльність. Фактично вже до цього владика Мстислав почав роботу з організації церковного життя українців у США. Він поставив собі за мету об'єднати всі українські православні юрисдикції в єдину Церкву, а почати вирішив із подолання юрисдикційних проблем у США. На той момент там продовжувало існувати дві Українські Православні Церкви - архієпископа Івана (Теодоровича) та єпископа Богдана (Шпильки). Архієпископу Мстиславу вдається переконати владику Івана прийняти з його рук повторну єпископську хіротонію, щоб тим самим раз і назавжди припинити будь-які сумніви в благодатності його юрисдикції. Врешті-решт, 27 серпня 1949 року в Нью-Йорку за Літургією архієпископ Вінніпегу і всієї Канади Мстислав у співслужінні митрополита Пентапольського Христофора, екзарха Олександрійського Патріархату в США, висвячує Івана (Теодоровича) на єпископа. Варто зазначити, що серед вірян знайшлися такі, хто не зміг пробачити владиці Івану цієї пересвяти, звинуватили його в зраді УАПЦ 1921 року та розстріляного більшовиками митрополита Василя (Липківського) і утворили власну юрисдикцію - УАПЦ Соборноправну. Її очолив єпископ Григорій Огійчук - один із тих єпископів, які отримали архієрейську благодать у 1942 році.

Щодо діяльності владики Мстислава. Степан Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві, був рідним племінником видатного українського державотворця Симона Петлюри. Після закінчення гімназії в Полтаві навчався в Оренбурзькій офіцерській школі (Росія, Урал). У 1917 році після утворення Української Народної Республіки Скрипник став спеціальним кур'єром при штабі Петлюри, служив сержантом армії УНР, брав участь у бойових діях, навіть був поранений. У 1920 році разом із іншими вояками армії УНР опинився в Польщі, в таборі для інтернованих у Каліші. Згодом закінчив Школу політичних наук і богословський факультет при Варшавському університеті, був активним громадським діячем. Його обрали депутатом до польського парламенту, де він захищав права українців. Після окупації України німцями прийняв священний сан, у 1942 році став єпископом Переяслав-Хмельницьким. Тоді ж емігрував до Німеччини, а звідти - до Канади.

Історія об'єднаних Церков: від 1950-х до сьогодення

13 жовтня 1950 року на спеціальному Соборі відбувається об'єднання Української Православної Церкви в США (Предстоятель - архієпископ Іван (Теодорович)) та Української Православної Церкви Америки (Предстоятель - єпископ Богдан (Шпилька)), про що наступного дня урочисто проголошується під час Божественної літургії на честь свята Покрова Божої Матері. Іван (Теодорович) був висвячений у сан митрополита і очолив об'єднану Церкву. До її єпископату увійшов також архієпископ Геннадій (Шиприкевич).

Наступною важливою подією в житті УПЦ у США стало заснування церковного осередку в місті Саут Баунд Брук (South Bound Brook) у штаті Нью-Джерсі. Спочатку там було засновано цвинтар для поховання українців, які зустріли свою смерть на чужині. У1955 році тут розпочалося будівництво Меморіального храму святого апостола Андрія - щоб увіковічнити пам'ять про українців, замордованих сталінським режимом, і тих, хто віддав своє життя за незалежність України. Будівництво закінчилося в 1965 році, і 10 жовтня храм був освячений. У 1987 році поряд із храмом з'явився монумент рівноапостольної княгині Ольги (скульптор - Петро Капшученко). Наступного, 1988 року, на честь 1000-річчя Хрещення Київської Русі, в осередку УПЦ у США пройшли урочистості за участі великої кількості вірян. Крім того, в 1975 році тут було засновано Семінарію святої Софії.

Після того, як у 1971 році помер митрополит Іван (Теодорович), УПЦ у США, а потім і всю УПЦ у діаспорі, очолив владика Мстислав (Скрипник). У керівництві Церквою йому допомагали нововисвячені єпископи Костянтин (Баган), Антоній (Щерба), Орест (Іванюк), Іван (Дерев'янко), Анатолій (Дублянський), Володимир (Дідович). Четверо останніх здійснюють своє служіння переважно в Європі, де довгий час після смерті митрополита Полікарпа (Сікорського) чільним ієрархом був митрополит Никанор (Абрамович).

У 1995 році, вже після смерті владики Мстислава (1993), УПЦ у США перейшла під юрисдикцію Константинопольського Патріархату, значною мірою завдяки старанням єпископа Всеволода (Майданського), який очолював ту українську православну юрисдикцію, що перебувала в складі Вселенського Патріархату. Після цього була утворена єдина УПЦ в США, на чолі якої зараз знаходиться митрополит Костянтин (Баган). Він же очолює й постійно діючу Конференцію українських православних єпископів поза межами України. Після нещодавнього відходу у вічність архієпископа Всеволода (Майданського) архієрейську висвяту для служіння в УПЦ у США отримав архімандрит Данило (Зелінський).

Розвиток українського православ'я на інших континентах

На завершення - кілька слів про розвиток українського православ'я в Південній Америці, Європі, Австралії та Новій Зеландії. У Південній Америці здійснювали своє архієрейське служіння владики Йов (Скакальський) і Паїсій (Іващук), в Австралії та Новій Зеландії - Сильвестр (Гаєвський) та Іван (Дерев'янко). Порівняно із США та Канадою кількість парафій у Південній Америці, Європі, Австралії та Новій Зеландії є досить незначною.

Варто згадати також про деякі існуючі розколи в Православ'ї української діаспори. У США діють невизнані Українська Автокефальна Православна Церква (Соборноправна) на чолі з митрополитом Михайлом (Явчак-Чампіоном) та Українська Автокефальна Православна Церква (Соборноправна канонічна), очолювана патріархом Мойсеєм (Куликом). Перша з цих Церков - УАПЦ (С) знаходиться в євхаристійному спілкуванні з УАПЦ в Україні та визнає її очільника митрополита Мефодія (Кудрякова) також своїм Предстоятелем. Вона веде свою історію від юрисдикції, яку утворили ті, хто не визнав пересвяти Івана (Теодоровича) в 1949 році. А УАПЦ (С-к) є частиною цієї УАПЦ (С), що від неї відкололася. Має свої парафії у США і УПЦ КП, для чого тримає там двох єпископів - Олександра, етнічного американця, та Паїсія, українця. Є свідчення про існування парафій УПЦ КП в Німеччині та Італії.

 

Бібліографія

Біланич І. Еволюція Української Православної Церкви 1917-1942: автономія чи автокефалія? - Львів, 2004.

Власовський І. Історія Української Православної Церкви. http://www.hram.kiev.ua/index.php?mode=books&cat=6

Гринчишин Т. Статистика церков київської традиції: західна Європа http://www.risu.org.ua/ukr/study/religdigest/article;20885/

Інтернет-портал «Православіє в Україні». http://www.orthodoxy.org.ua/

Інтернет-портал «Релігійно-інформаційна служба України». http://www.risu.org.ua/ukr/

Ісіченко І. Історія Христової Церкви в Україні. - Харків, 2003.

Листування митрополита Іларіона (Огієнка) (під ред. Ю. Мицика). - Київ, 2006.

Офіційний Інтернет-сайт Української Автокефальної Православної Церкви (Соборноправної). http://www.uaoc.org/

Офіційний Інтернет-сайт Української Автокефальної Православної Церкви (Соборноправної канонічної). http://www.soborna.org/

Офіційний Інтернет-сайт Української Автокефальної Православної Церкви. http://www.uaoc.info

Офіційний Інтернет-сайт Української Православної Церкви в Канаді. http://www.uocc.ca/

Офіційний Інтернет-сайт Української Православної Церкви в США. http://www.uocofusa.org/

Офіційний Інтернет-сайт Української Православної Церкви Київського Патріархату. http://www.cerkva.info/

Офіційний Інтернет-сайт Української Православної Церкви. http://orthodox.org.ua

Офіційний Інтернет-сайт Харківсько-Полтавської єпархії Української Православної Автокефальної Церкви. http://www.uaoc.org.ua/

Рожко В. Відродження Української Православної Церкви на Волині у 1917-2006 роках. - Луцьк, 2007.

Степовик Д. Патріарх Мстислав: життя і архіпастирська діяльність. - Київ, 2007.

Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. - Львів, 2001.

Хомчук О. Українська Православна Церква в США - з Києвом чи Стамбулом? - Чикаго, 1997.

Хомчук О. Церква поза церковною огорожею. - Чикаго, 2002.

 

   
Владика Іларіон (Огієнко) дає свої перше архієрейське благословення під час хіротонії 20 жовтня 1940 року

Владика Іларіон (Огієнко) дає свої перше архієрейське благословення під час хіротонії 20 жовтня 1940 року
Пінськ (Білорусь), 1942 р. Внизу зліва направо: архієпископ Олександр (Іноземцев), архієпископ Полікарп (Сікорський). Вгорі зліва направо: єпископ Никанор (Абрамович), єпископ Юрій (Коренастов), єпископ Ігор (Губа). Над ними ― портрет Митрополита Діонісія (Валединського)

Пінськ (Білорусь), 1942 р. Внизу зліва направо: архієпископ Олександр (Іноземцев), архієпископ Полікарп (Сікорський). Вгорі зліва направо: єпископ Никанор (Абрамович), єпископ Юрій (Коренастов), єпископ Ігор (Губа). Над ними ― портрет Митрополита Діонісія (Валединського)
Митрополит Іларіон із професорами та студентами богословського факультету Коледжу святого Андрія (1966)

Митрополит Іларіон із професорами та студентами богословського факультету Коледжу святого Андрія (1966)
Предстоятель УПЦ в Канаді Митрополит Іван

Предстоятель УПЦ в Канаді Митрополит Іван
Владика Мстислав (Скрипник)

Владика Мстислав (Скрипник)