УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 105 відвідувачів

Теги
церква і суспільство автокефалія милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання забобони іконопис 1020-річчя Хрещення Русі Доброчинність Церква і політика Католицька Церква церковна журналістика постать у Церкві Голодомор УПЦ КП Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ розкол в Україні конфлікти Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) церква та політика діаспора Археологія та реставрація Церква і медицина комуністи та Церква УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков монастирі та храми України Мазепа молодь українська християнська культура Ющенко педагогіка секти Вселенський Патріархат вибори Патріарх Алексій II краєзнавство Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






Преподобний Лаврентій Чернігівський

Владислав ДЯТЛОВ

Частина перша. Дорога до Чернігова

Стародавній Чернігів... Ніби Київ у мініатюрі... На пагорбах правого берега річки - так само церкви і монастирі. Тільки пагорби - нижчі за київські, Десна - вужча за Дніпро, а відстань між храмами і монастирями - менша, ніж у столиці.

Спасо-Преображенський собор у центрі древньої Чернігівської фортеці - ровесник Софії Київської. А колишній Троїцько-Іллінський монастир - побратим Києво-Печерської Лаври. Як і Лавра, він був заснований преподобним Антонієм Печерським і спочатку існував у печерах. Після святого Антонія в Чернігові у різні часи були інші подвижники, яких знала вся Україна.

На початку двадцятого століття, коли вожді революції оголосили Богові війну, здавалося, що православний Чернігів тепер житиме лише у спогадах. Але сталося диво - Господь відкрив тут ще одне джерело, біля якого люди зігрівалися Божественною благодаттю. Тим джерелом був преподобний старець Лаврентій Чернігівський, до якого з різних куточків країни йшли як віруючі, так і ті, хто лише шукав дорогу до Храму...

Народився майбутній подвижник у 1868 році в селі Карильському на Чернігівщині у родині простих селян Євсевія та Христини Проскур. При хрещенні хлопчику дали ім'я Лука. Крім Луки, у Проскур було ще чотири сини і дві доньки. Євсевій рано пішов із життя, а Христина важко хворіла і часто навіть не піднімалася з ліжка. Тому Лука мав виконувати у домашньому господарстві як чоловічу, так і жіночу роботу. І все це не зважаючи на кульгавість, яку він отримав малюком, сильно вдаривши ногу.

Хлопець виявився здібним у всякій справі, за яку брався. У школі Лука випереджав ровесників, і йому доручали займатися з молодшими учнями. Був у нього і особливий хист - музичний. Лука рано навчився грати на скрипці й співати у церкві. Швидко засвоївши весь порядок церковної служби, він відчував себе в храмі, неначе у рідній стихії, і у чотирнадцять років уже самостійно керував хором. Лука жив богослужінням, у якому - коли його знаєш і молишся щирим серцем - відкриваєш для себе усю глибину християнства, знаходиш усю правду про Бога і про людину.

Усе уважніше прислухаючись до цієї священної правди, Лука у юному віці відчув покликання до повноти молитовного життя - чернецтва. Але лише після смерті матері, за якою він доглядав, двадцятитрирічний Лука зміг піти до монастиря. Він став послушником найближчої до села Карильського Миколаївської Пустинної Рихловської обителі. У Рихловському монастирі Лука керував хором ченців. Про талановитого регента дізнався владика Антоній, єпископ Чернігівський, і розпорядився перевести Луку до Троїцько-Іллінської обителі у Чернігів. Маючи дар прозорливості, владика Антоній передбачав майбутнє Луки і казав: "То такий Лука, у якого про все будуть запитувати!"

Почувши, що його переводять до Чернігова, Проскура засмутився: він не хотів залишати обитель, яку встиг так полюбити. Заснувши в сльозах, послушник побачив видіння: з церковної паперті його благословляла Сама Пречиста, зображена на іконі. Наступного дня Лука вирушив у дорогу.

Увійшовши до Свято-Троїцького собору, Лука зупинився вражений: перед ним був той самий Образ Божої Матері, який він бачив уві сні - уславлена чудесами Іллінська ікона! Місця сумнівам не залишалося: Сам Господь і Його Пречиста Матір вели Луку до Чернігова. Прийшла його черга вписати свою золоту сторінку в історію Троїцько-Іллінського монастиря!

У цій обителі Лука був пострижений у чернецтво з ім'ям Лаврентій. 28 серпня 1916 року єпископ Чернігівський Пахомій возвів отця Лаврентія у сан священика. Відбулося це в Успенському Єлецькому монастирі. Єлецька обитель знаходиться поруч із Троїцько-Іллінською. Вона заснована в давньоруські часи на місці, де у 1060 році на ялині чудесно явилася ікона Божої Матері, названа Єлецькою.

Послухом отця Лаврентія у монастирі було регентство. Крім того, з-поміж інших ченців його вирізняв особливий дар молитви: не кожен умів молитися так, як отець Лаврентій. То було заповідане подвижниками давніх часів постійне звертання до Бога серцем, очищеним від пустих думок. Очищеним через тривалу внутрішню боротьбу. Ця боротьба давала великий духовний досвід, яким отець Лаврентій ділився і під час богослужінь, і у бесідах з людьми. Якось, відправивши службу в рідному селі, отець Лаврентій сказав племінниці: «Вам важко на землі працювати, а нам важко за всіх молитися. Ми теж добре потіємо!»

Ті, хто знав преподобного, з часом помітили, що Господь відкриває у ньому ще один дар - прозорливість. Що подвижник провіщав - те відбувалося. Цей дар найближчим часом мав допомогти врятувати чимало душ...

Частина друга. Старець

У 1917 році отцю Лаврентію йшов п'ятдесятий рік. На відміну від багатьох священиків та ченців він не був розстріляний чи відправлений у заслання. Бог судив йому залишитися з тими, хто не потрапив у табори, але жив у духовній неволі, аби допомогти їм зберегти віру чи знову віднайти її.

Коли почали закривати обителі й церкви, отець Лаврентій казав віруючим: «Бережіть книги - вони будуть потрібні. Ще будуть і монастирі, і архієреї».

За даною йому прозорливістю, преподобний знав, що причиною відкриття у майбутньому храмів і монастирів буде війна - та, яка увійде в історію як Велика Вітчизняна. Чоловіки будуть тоді на фронті і переважно жінки відроджуватимуть місця молитви. Придивляючись до парафіян, які відвідували богослужіння в монастирі, отець Лаврентій подумки виділяв дівчат, чию долю бачив у чернецтві. Преподобний прищеплював їм любов до церковного співу, навчав цій справі, налаштовував на особливий духовний настрій, підказував, де знайти роботу, опікував, як рідний батько, і молитовно охороняв.

Проте Троїцько-Іллінську обитель зрештою закрили, і старець переселився до однієї благочестивої удови, яка мешкала у будинку неподалік Іллінської церкви. Цей храм ще деякий час діяв як парафіяльний. Коли ж довелося і звідти піти, отець Лаврентій став звершувати таємні богослужіння у себе вдома. Будинок на вулиці Гліба Успенського у Чернігові, який є свідком тих служб, зберігся й досі. Сюди, намагаючись не привертати уваги сторонніх очей, на молитву, на сповідь та за порадою старця йшли численні духовні чада отця Лаврентія У тому числі дівчата, з яких він у Іллінській церкві встиг створити окремий хор.

Минали роки. Старець постував і невтомно молився за батьківщину, яка стогнала під владою богоборців. Провіщаючи майбутню війну, він оплакував величезні страждання, які чекали на співвітчизників. Казав, що війна буде карою за безбожне життя, але саме вона примусить згадати Бога, і лютий ворог невдовзі буде розбитий.

Восени 1941-го преподобний втішав бійців, які відступали, пророкував, що повернуться з перемогою. Пізніше він отримав багато листів з подякою за молитви.

Коли окупанти, прагнучи завоювати симпатії жителів, дозволили у Чернігові відкрити церкви, старець зібрав дівчат, якими опікувався, і благословив на відродження Троїцько-Іллінської обителі. Тепер монастир став жіночим, а отець Лаврентій був його духівником і регентом.

Обитель потребувала ремонту. Робити його довелося у холоді. Одного разу черниці, які не могли розмішати тверду від морозу глину, запропонували отцю Лаврентію відкласти роботи до теплої пори. Батюшка підійшов до посудини з глиною, постояв, помолився, перехрестив її і благословив довершити справу. Сестри спробували мішати глину - а вона не тільки м'яка, а навіть тепла. Так преподобний на власному прикладі засвідчив Істинність Христових слів: "Якщо перебуватимете в Мені, і слова Мої у вас будуть, то, чого б ви не захотіли, просіть, і буде вам" (Євангеліє від Іоанна 15, 7).

Пасху 1942 року святкували вже у відновленому Свято-Троїцькому соборі. Але прозорливий старець попереджав: після його смерті обитель вдруге закриють. І закликав робити лише необхідний ремонт, а кращі сили віддати молитві - адже то головна справа ченця. Коли скаржилися на погані дошки, отець Лаврентій сказав: „Ну, років на двадцять вистачить, а там - що Бог дасть".

У відновленому монастирі преподобний усіляко дбав про розвиток свого хору. Коли приходили нові черниці, він навіть тих, хто, здавалося б, не мав слуху і голосу, благословляв ходити на крилас. І, по молитвах старця, ці сестри співали. "Божа Матір любить церковних співців", - говорив своїм чадам отець Лаврентій. І додавав: "Учіть ноти!"

До старця в обитель йшли і йшли люди. Просили його молитви, поради і просто уваги до свого болю. Деякі йшли, не знаючи, про що запитувати - вони хотіли побачити отця Лаврентія, про якого чули від інших. Так одного разу до старця прийшла і сімнадцятирічна Ганна Іваненко - його майбутня пострижениця, нині настоятелька Єлецького монастиря у Чернігові ігуменя Амвросія.

У своїй келії матінка Амвросія зберігає ковіньку преподобного Лаврентія. Він привіз її зі Святої Гори Афон, паломництво на яку здійснив ще у дореволюційний час. Зроблено ковіньку з афонського дерева. Тепер вона сама є святинею, прикластися до якої прагнуть православні паломники, що відвідують Чернігів. Поділившись із ними спогадами про старця Лаврентія, матінка Амвросія перед прощанням благословляє їх ковінькою.

У роки війни часто бувало, що старець говорив про повернення тих, кого вважали загиблими, і навпаки - іноді благословляв молитися за упокій душ людей, смерть яких офіційно не була підтверджена. Так, одна черниця попросила благословення молитися за упокій сестри, яка нібито загинула у селі, усіх мешканців якого спалили фашисти. Отець Лаврентій запитав: "А чи допомагала вона тобі?" Черниця відповіла, що допомагала, давала картоплю і молоко. "Тоді вона ані у вогні не згорить, ані у воді не потоне", - сказав батюшка. Через деякий час з'ясувалося, що жінка та втекла від фашистів і врятувалася.

Коли одна з дівчат, якими отець Лаврентій опікувався, прийшла до старця сказати, що її вивезуть у Німеччину, той відповів: "Ніхто з моїх чад нікуди не поїде!" І дійсно, ніхто з тих, хто отримав виклик на збірний пункт, в ешелон не потрапив: одна дівчина переховувалася у батьків, інших останньої миті відпустили...

Побачивши отця Лаврентія, навіть невіруюча людина могла сказати: "Воістину, є Бог у світі! І Він є Любов!"

Якось у день Ангела інокині Анни - майбутньої матінки Амвросії - старець під час трапези раптом відклав ложку і сказав келійниці: "Піди подивися, там хтось прийшов. Нехай увійде сюди". Надворі келійниця побачила жінку, яка плакала і просилася до отця Лаврентія. Келійниця обіцяла пустити її, коли старець пообідає. А сама повернулася у хату і сказала: "Обідайте, отче. Там нікого немає". Отець Лаврентій узяв кілька ложок і знову підвів сиву голову: «Там, як кажуть, хтось завітав. Поклич її!" "Та нікого там немає. Обідайте спокійно", - відповіла сестра. Старець узяв ще ложку, потім поклав її й голосно мовив: "Я кажу тобі: там стоїть жінка і плаче. Піди поклич її". Він поговорив із нею віч-на-віч і вона пішла заспокоєна. Повернувшись до столу, отець Лаврентій запитав у келійниці: "Як ти могла обідати, коли бачила, що людина плаче?"

До старця не раз зверталися з питанням, який шлях обрати - чернецтво чи благочестя в миру? Коли питала людина, духовно спроможна прийняти чернецтво, отець Лаврентій радив іти саме цим шляхом. Але його прозорливе око бачило й інші долі.

А одного разу до старця прийшов юнак, який хотів стати священиком, але не був певен, чи є на те воля Божа? Тоді майбутній Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України отримав від преподобного Лаврентія благословення на священицьке служіння.

У питаннях, з якими зверталися до отця Лаврентія, - уся палітра тривог і страждань земного життя. Одні - незмінні від Адамового падіння. Інші - відбиток епохи. Те, з чим йшли до старця наші діди і батьки, тривожить і нас сьогодні. Кожен йшов зі своїм, усім отець Лаврентій допомагав, але всі настанови отця Лаврентія мали єдиний знаменник: слід дорожити любов'ю Христа до людей, довіряти Христу, іти з Ним від народження і до вічності, жити Його Євангелієм, яке можна правильно зрозуміти лише у Церкві.

Частина третя. Слава землі Чернігівської

Ще у 1942 році, переселившись із будинку біля Іллінської церкви у монастирську келію, отець Лаврентій сказав: "Ну, тут хто житиме вісім, а хто і більше". Як потім з'ясувалося, він мав на увазі дату своєї кончини. Час цей наближався. Тілесні сили подвижника танули. Одного разу сестрі, котра водила старця у церкву, спало на думку, що, якби могла, віднесла б отця Лаврентія прямо на хори. Несподівано батюшка посміхнувся: "Ге! Як то кажуть, взяла би на руки та й віднесла на хори - та сили немає. Спаси тебе Господи, що так подумала".

19 грудня 1949 року, у день святителя Миколая, старець востаннє відвідав храм. Після служби отця Лаврентія принесли у келію, і він сказав: "А тепер до Водохреща або поправимося, або вирушимо". До Водохреща залишався місяць. Увечері 19 січня 1950 року, коли в храмі йшла служба, сестра, яка доглядала батюшку, повідомила іншим, що старець відходить. Люди потяглися до келії преподобного, щоб попрощатися з ним. Отцю Лаврентію запропонували прийняти найвищий ступінь чернечого постригу - схиму. І тут з'ясувалося, що подвижник був схимником уже двадцять сім років. О 21 годині 45 хвилин святий старець схиархімандрит Лаврентій Чернігівський відійшов до Господа.

До гробу батюшки тягнувся нескінчений потік людей. У день відспівування вони заповнили не лише собор і всю монастирську площу, але й вулиці біля обителі. Коли труну перенесли до усипальниці під собором, черниці схилилися над преподобним і плакали так, що владика Іаков не витримав і пішов: його серце ледь не розривалося від жалю. Тільки на сороковий день гріб опустили в кам'яну гробницю, вимурувану сестрами в усипальниці. Преподобний почивав серед видатних Чернігівських архієреїв, у головах найвідомішого з них - архієпископа Філарета (Гумілевського), який був і добрим пастирем, і великим церковним ученим дев'ятнадцятого століття.

Після кончини старець являвся деяким зі своїх чад. Одній черниці, яка відчувала, що не навчилася поки любити сестер, він сказав: «Любити треба усіх. Любов - то велике діло. Нікого не ображати і відповідати на зло добром. А думки - це вітер". Іншу черницю, яка думала, що ніяк не зможе врятувати свою душу, втішав: "Спасіння - у сповіді й у причасті".

Як і попереджав преподобний Лаврентій, у 1960 році його обитель закрили вдруге. Але мощі подвижника почивали на своєму місці. І був час, коли біля віконця над усипальницею святого з'являлися білі троянди. Їх приносив єпископ Чернігівський Володимир - той самий, якого старець назвав майбутнім митрополитом Київським. У 1968-71 роках він керував Чернігівською єпархією. То була його перша кафедра.

У ювілейному 1988 році, коли відзначали тисячоліття Хрещення Русі, територію і будівлі колишньої Троїцько-Іллінської обителі повернули Церкві. Свято-Троїцький храм став кафедральним собором Чернігова. У келіях розмістилися єпархіальне управління і духовне училище регентів. А 22 серпня 1993 року нетлінні мощі старця Лаврентія було перенесено з усипальниці до собору. Так відбулося приєднання преподобного до лику святих. Цієї події чекала вся Україна. Багато людей пам'ятали батюшку, усюди пролунала слава угодника Божого.

І зараз до отця Лаврентія, як і десятиліття тому, знову йдуть зі своїми радощами і скорботами тисячі людей. І дехто досі, за звичкою, називає батюшку "дідусем" - яким знав його у роки свого дитинства...

В ім'я преподобного Лаврентія Чернігівського освячено один із нових монастирів Української Православної Церкви. Збудований він у селі Вересоч Куликівського району Чернігівської області. Заснування цієї обителі провіщали духовні чада святого старця - схиархімандрит Никифор і архімандрит Феодосій. Пророцтво збулося у 2002 році.