УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 75 відвідувачів

Теги
українська християнська культура УПЦ КП Священний Синод УПЦ Доброчинність Католицька Церква Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація Патріарх Алексій II Мазепа краєзнавство церква і суспільство УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і медицина комуністи та Церква постать у Церкві шляхи єднання автокефалія церковна журналістика розкол в Україні Президент Віктор Ющенко монастирі та храми України педагогіка забобони конфлікти церква та політика молодь Митрополит Володимир (Сабодан) милосердя Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат Голодомор діаспора секти Церква і політика Ющенко вибори іконопис






Рейтинг@Mail.ru






Преподобний Іона Київський

Владислав Дятлов

„Від батьків моїх народжений я, отця Павла і матері Пелагії, самих простих мешканців, міщан міста Кременчука Полтавської губернії... Коли мені виповнилося півроку, чи місяців сім, сидіти я ще не міг, мати рано-вранці винесла мене надвір... Дивлячись на птахів, що літали, я жалів, що не маю крил... І раптом бачу, іде до мене людина - старець, обличчям дуже приємний..."

Рукопис із власною розповіддю преподобного отця Іони про це та інші знамення, - а їх багато було у житті подвижника, - зберігається нині у Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі. Отець Іона, який заснував цю обитель, усе життя пам'ятав про зустріч із дивним старцем. То був святий Іоанн Богослов. Він побажав хлопчикові, аби той отримав не тілесні крила, а духовні, які підносять людину до Бога. І маленький Іван Мірошниченко, - так звали святого Іону в миру, - іще не вміючи розмовляти, дуже добре розумів слова старця. А коли опинився на його руках - перетворився на семирічного хлопчика. Старець повів його у райські обителі, де Іван ще кілька разів змінював вік на старший, бачив Господа, Божу Матір і багатьох святих, бачив, яка невимовна словами Любов панує у Царстві Божому. Від Христа і Пречистої Богородиці хлопчик почув, що на нього чекає якесь особливе служіння Господу.

У двадцять два роки Іван вирішив стати ченцем...

„Виходячи з миру і залишаючи його назавжди, я всього себе віддав Господу... Дійшовши богоспасенного міста Києва, зробив належне поклоніння святиням і тоді, за покликанням Божої Матері, вирушив у Саровську пустинь, - не в монастир, а прямо до тамтешнього отця Серафима, який жив у лісі... А він, вийшовши до мене назустріч, каже мені: „Що ти так довго зволікав? Я вже два роки на тебе чекаю".

У преподобного Серафима Саровського Іван прожив вісім років. А незадовго до своєї кончини отець Серафим сказав Івану, що той, за повелінням Пречистої Богородиці, має вирушити у Брянську Білобережну пустинь, під керівництво старців - учнів архімандрита Паїсія Величковського, - а згодом переселитися до Києва і заснувати там новий монастир - „великий і дивний для всіх".

...Завдяки щедрим пожертвам, монастирі в Україні та у Росії отримали у шістнадцятому-сімнадцятому століттях велику кількість маєтків. Це призвело до того, що в багатьох обителях забезпечена братія почала відступати від аскетичних ідеалів чернецтва. Цар Петро Перший спробував виправити становище. Але він підходив до нього з винятково практичних позицій і тому вдався до інших крайнощів. Запроваджені самодержцем нові закони так керували життям ченців, що воно нагадувало службу в державному департаменті.

Але чернецтво - то Божа справа. Воно постало у Церкві як найповніша міра наслідування Христу, можлива серед людей. І Господь завжди направляв на чернецький шлях тих людей, які, попри всі перешкоди, були прикладом істинного подвижництва. Такими були і святі отці Серафим Саровський і Паїсій Величковський, який не тільки вів аскетичне життя, але й переклав на церковно-слов'янську мову чимало творів святих отців минулих часів. Ось чому преподобний Серафим, передбачаючи скоре своє відшестя, благословив Івана Мирошниченка іти до учнів святого Паїсія у Білобережну пустинь під Брянськом.

У Білобережній пустині Іван прийняв чернецтво з ім'ям Іона і отримав сан ієродиякона. Коли ж усі постриженики Паїсія, вчителі преподобного, відійшли у вічність, у монастирі відбулися зміни: братія знову намагалася відступити від правил аскетичного життя. А преподобний Іона дотримувався настанов своїх учителів. Тому у декого виникало бажання, щоб він поїхав із пустині. У цей час преподобному було кілька видінь. В одному подвижника благословив Сам Христос, в інших - Пресвята Богородиця наказувала вирушати до Києва для заснування нового монастиря. На питання, де має стояти обитель, Пречиста відповіла: "Неподалік від святої Лаври, над рікою Дніпром пагорб побачиш і стовп вогняний на ньому!"

У Києві преподобний Іона жив у різних обителях - Києво-Печерській Лаврі, Михайлівському Золотоверхому, Миколаївському, Києво-Братському, Катерининському і Видубицькому монастирях. Але ніде він не відчув себе на своєму місці. Десь  - не знаходив тиші, десь - суворого життя. Тим часом Господь посилав преподобному нові видіння, які готували отця Іону до відповідальної справи.

"Одного дня, після обіду, сів я займатися своєю справою. Я робив з дерева ложки. Не заради прибутку, а заради Бога і заради праці. Зробивши їх як слід, я їх спалював... Боявся, аби через них не ввести себе у спокусу диявольську - у гордість, зарозумілість... У цей час я жив у Миколаївському монастирі. Двері моєї келії з внутрішнього боку завжди були зачинені на гачок. Чую, голос за дверима читає молитву Ісусову... Раптом відкриваються двері моєї келії і заходять двоє..."

Невідомі посланці Божі відвели преподобного на велике поле, де отець Іона побачив Господа Ісуса Христа і за Його велінням сотворив сівбу і нагодував безліч птахів. При цьому кількість зерна, насипаного біля поля горою, не зменшилася...

 У Катерининському монастирі, преподобний Іона прийняв сан ієромонаха і став духівником багатьох киян. У цей же час йому нарешті було відкрито Богом, де у Києві має постати новий монастир.

Те місце знаходилося на південь від Лаври. За благословенням отця Іони, один його заможний земляк придбав тут садибу з порослим бур'яном фруктовим садом. Преподобний поселив у саду кількох своїх учнів і приєднався до них, залишивши Катерининський монастир. Подвижники разом розчищали сад, садили нові дерева.

"Почала прилітати до нас у сад незвичайна пташка. Вона сідала на груші, на самій верхівці, неподалік від нашої келії. Розміром вона була з голуба, тільки пір'я у неї було різнокольорове та надзвичайно красиве - блискуче. Вона сідала, повернувшись до нас носиком, і дуже приємно співала... Вона співала рівно сорок днів і сорок ночей..."

Поки громада пустельників не мала офіційного статусу, преподобний Іона мусив бути приписаним до якогось із діючих монастирів. Його переводять до Видубицької обителі, розташованої поруч із садом. Монастир бідував. Але після поселення в ньому святого Іони сюди почали приходити люди. Спочатку братія зраділа, бо збільшилося число пожертв, але потім відчула увесь тягар подвижника, бо через нього зовсім не було вільного часу: тепер у перервах між богослужіннями треба було звершувати постійні сповіді та молебні для численних відвідувачів. Не на останньому місці була і звичайна людська заздрість. Тому видубицькі отці почали зневажати Іону. Одного разу хтось навіть зачинив старця в келії на десять днів. Подвижник, перебуваючи у пості й молитві, навіть не помітив цього.

"Коли мені було дуже тяжко від ненависті та нападів братії, я відходив до саду і, дивлячись із сумом на це місце, думав, як тут може бути свята обитель... Як тут бути великій справі, коли у мене нічого нема, і я ні до чого не гідний..."

Невдовзі відбулася подія, яка стала віхою в історії нової обителі. 1 березня 1861 року отець Іона побачив у саду Божу Матір. Вона з'явилася із великим сонмом святих і сказала: "На цьому місці багато людей отримають спасіння... Прийдуть і приповзуть різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені... Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким, бо всі вони - Божі". Коли видіння закінчилося, преподобний побачив на снігу сліди Пречистої і обгородив їх. Пізніше тут встановили хрест. 9 березня 1862 року Пресвята Богородиця знову з'явилася подвижникові, і знову в саду. Через два роки тут освятили домову церкву на честь Святої Трійці, і преподобний Іона отримав наказ жити при ній. А навесні 1866 року чернецьку громаду внесли до реєстру монастирів. Кошти на утримання обителі і земельні угіддя для монастирського господарства пожертвувала духовна донька отця Іони - відома своїм благодійництвом удова київського генерал-губернатора Катерина Васильчикова.

Обитель старця Іони жила згідно з правилами, яких дотримувалися преподобний Серафим Саровський, учні святого Паїсія Величковського і все давнє чернецтво. Одяг, їжа, обстава келій - усе було дуже скромним. Сам преподобний Іона  носив одні й ті самі черевики, легкий потертий підрясник і вбогу рясу. Він повчав братію: "Усі ми зібрані тут Божественним благоволінням і таємничим голосом і надиханням Святого Духа, Який діє в нас і зігріває наші серця, душі й думки духовним полум'ям Божественної любові. Охоплені нею, ми відштовхнули, знеславили та відкинули від себе усю красу, насолоду, честь і славу світу цього - як гидку, тлінну і непотрібну... Також полишили свої домівки і всіх своїх родичів... Ми зробили все це заради Господа, Який любить нас. І тільки заради любові до Нього, Найсолодшого, Найлюб'язнішого, чистого Агнця і Жениха, безсмертного Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, цілком віддалися Йому, вирішили іти вслід за Ним і, якщо можливо, то і вмерти заради Нього".

Однією з основ чернецтва є вміння слухатися свого духовного керівника. Преподобний Іона слідкував, щоб його учні засвоїли цю істину. Якось він побачив послушника, який ніс тарілки у трапезну, і велів їх кинути. Послушник виконав волю старця. Від тарілок залишилися самі черепки. Невідомо, що вислухав потім послушник у трапезній, але старець Іона у той же день викликав благочинного і сказав: "Запиши його на постриг - то буде істинний чернець".

Старшу братію старець навчав творити молитву Ісусову: "Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!" Вона має допомогти ченцю відчувати себе у постійній присутності Божій, покладатися на Любов Божу, відганяти від серця і розуму все, що тягне людину до тлінних речей. Замовивши монастирському тесляреві маленькі лавиці, преподобний Іона зібрав старших ченців і сказав: "Коли ви вільні, то після загального правила сідайте на оці лавиці та займайтеся на чотках Ісусовою молитвою, скільки дозволить час - півгодини або годину. Через це розум просвітлюється. Після того можна лягати...  Лежачи, прочитайте псалом каяття "Помилуй мене, Боже" і "Вірую". Робіть так  завжди і бережіть совість. Якщо так робитимете, то Бог не залишить вас і надішле вам усе потрібне - навіть через паркан вам накидають".

Обитель швидко збільшувалася. Тут звели кам'яний Свято-Троїцький храм, корпуси келій, благодійну лікарню, готель для паломників, школу-притулок з мережею учбових майстерень для хлопців-сиріт. Монастир замовив проект дзвіниці, яка мала бути висотою сто десять метрів. Її навіть почали зображати на листівках із краєвидом обителі, але так і не збудували.

Наприкінці дев'ятнадцятого століття кількість братії Свято-Троїцького Іонинського монастиря перевищувала 450 чоловік, а число паломників щороку сягало 100 тисяч. За молитвою і порадою до святого Іони йшли усі ті, про кого провіщала Пречиста: "Різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені". І старець виконував слово Божої Матері: "Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким".

Життя Іонинської обителі  стало відомим не тільки у Києві і справді вражало. Тому, коли у вищих церковних колах вирішили відродити овіяний козацькою славою, але закритий наприкінці вісімнадцятого століття Межигірський монастир під Києвом, цю справу доручили саме отцю Іоні. На території  зачиненого монастиря довгий час працювала фаянсова фабрика, яка згодом збанкрутувала. Двадцять років її приміщення стояли занедбаними, вікна були забиті дошками. Так і залишилися біля верстатів шматки глини і форми для фаянсових виробів, на полицях - невипалений посуд, на столах художників - фарби для розпису. Коли у Межигір'я прийшли учні отця Іони, під карнизами монастирських споруд було безліч пташиних гнізд, на дахах мешкали білки, на горищах - куниці, територія поросла деревами... Іонинська братія підняла Межигірську святиню з руїни, а потім там відкрили жіночу обитель.

9 січня 1902 року преподобний старець Іона, проживши понад сто років, віддав свою душу у руки Господа. Підсумовуючи пройдений шлях, він міг сказати вслід за апостолом Павлом: "Подвигом добрим я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг, а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені  Господь, Праведний Суддя, в той день. І не тільки мені, але і всім, що полюбили явлення Його" (2 Тим 4:7).

Поховали подвижника в усипальниці під Свято-Троїцьким храмом. Коли у радянські роки обитель стояла закритою і храму загрожувала перебудова, мощі святого Іони перенесли на міське Звіринецьке кладовище, що розташоване неподалік. Після відродження монастиря на початку дев'яностих років мощі старця знову повернули до храмової усипальниці. Їх переклали у мармурову раку, а стару домовину преподобного з добре збереженим поховальним чернечим одягом встановили окремо у тому ж храмі.

За роки, що минули з часу повернення в обитель ченців, святе місце докорінно змінило свій вигляд. Ніби руїни і не було тут ніколи. Але благоустрій є тільки зовнішньою ознакою відродження. Головним, про що дбає братія, є виконання слів Божої Матері, які пролунали колись до святого отця Іони: "На цьому місці багато людей отримають спасіння... Прийдуть і приповзуть різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені... Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким, бо всі вони - Божі".