УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 127 відвідувачів

Теги
церковна журналістика Церква і влада українська християнська культура церква і суспільство Патріарх Алексій II УПЦ КП Голодомор педагогіка іконопис шляхи єднання Предстоятелі Помісних Церков милосердя Президент Віктор Ющенко Доброчинність Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти Києво-Печерська Лавра Вселенський Патріархат Священний Синод УПЦ Приїзд Патріарха Кирила в Україну автокефалія Мазепа Церква і політика краєзнавство церква та політика УГКЦ Ющенко секти розкол в Україні Католицька Церква постать у Церкві молодь монастирі та храми України забобони діаспора Церква і медицина вибори 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква






Рейтинг@Mail.ru






Преподобний Олексій Голосіївський

Владислав Дятлов

У день Світлого Христового Воскресіння в Києві сталося чудо - заговорив німий хлопчик. Як і багато інших, він міг би, виголосивши подячну молитву, з миром повернутися додому. Але його чекав інший шлях...

Монастир. Перше, про що нагадує це слово, - зречення світу, самообмеження, проведення часу у молитвах. А далі - у кожного свої міркування про те, для чого існують на землі монастирі. На думку одних, це - притулки людей, котрих спіткала недоля. Для інших ченці - диваки, які поставили для себе надто високу планку моральних вимог і не здатні жити в суспільстві. А хтось відчуває, що увійшовши до монастиря - торкаєшся таємниці, яку не осягнути розумом. Утім, замислюючись над сенсом чернецтва, варто дізнатися, у чому самі ченці бачать його мету.

«Таємниця чернечого життя, - пише єпископ Іларіон (Алфєєв), - у тому, що людина, яка прийняла чернецтво, повністю орієнтує своє життя на Бога. Вона свідомо і добровільно відмовляється не лише від шлюбу, але й багато від чого іншого, доступного звичайним людям, аби максимально зосередитися на Богові й присвятити Йому  усе своє життя, усі свої думки і справи... Чернецтво можна приймати лише в одному випадку: якщо людина відчуває до цього гаряче покликання. Чернече покликання не може бути хвилинним поривом: воно має визрівати в людині протягом тривалого часу, ставати усе більш явним, усе більш міцним...

Зовні чернецтво має різні форми. Є ченці, які живуть у монастирях, є такі, які живуть у миру. Є ченці, які виконують церковний послух, приміром, викладають у духовних школах, інші займаються благодійництвом або соціальним служінням, піклуються про бідних. Є ченці - священнослужителі у парафіях. Словом, зовні чернече життя може мати найрізноманітніші вияви. Але його внутрішній зміст від цього не змінюється... По суті чернецтво - не що інше, як євангельський спосіб життя, прагнення до виконання тих самих заповідей, які дані й тим, хто живе у миру. Не даремно святий Іоанн Лєствичник казав: "Світло ченців - ангели, а світло для людей - чернече життя».

Світло ченців - ангели, а світло для людей - чернече життя

Над містом лунали дзвони - настав Великдень. У 1840 році його відзначали 14 квітня. Цього дня у службовця Київського Арсеналу Івана Івановича Шепелєва та його дружини Марії було ще й інше свято - народився син. У військовому Свято-Миколаївському соборі хлопчика охрестили з ім'ям Володимир.

Та батьків чекало випробування - маленький Володя виявився німим. Справдилося те, про що майже 9 років тому матері хлопчика сказав один єпископ: "У тебе народиться син-каліка. Але ти не тужи - він стане Божим слугою!" Марія була глибоко віруючою жінкою. Вона прийняла ці слова зі смиренням та надією, що Господь гідно проведе дитину через земне життя.

Коли Володимиру було три роки, помер його батько. Шепелєви, у яких було дев'ятеро дітей, і раніше жили дуже скромно. А тепер становище виявилося особливо скрутним. Та віра Марії у Провидіння Боже не похитнулася. Благочестива вдова покірно несла свій хрест. Найбільше уваги вона приділяла німому синові: водила його до храму, вчила подавати милостиню. Великою втіхою для Марії стали слова прозорливого старця Феофіла, який жив у Китаївській пустині. Одного разу, побачивши Володю, він вигукнув: "Ага! Маленький чернець іде, маленький чернець!"

Згодом Марії відкрилося, задля чого Господь послав її синові німоту. Оскільки Володя не розмовляв, його, дванадцятирічного офіцерського сина, звільнили від обов'язкового навчання в одному з військових училищ. А невдовзі, на тринадцятий у своєму житті Великдень, Володя заговорив. Це сталося у домовій церкві Київського митрополита Філарета Амфітеатрова, що розташовувалася при покоях владики у Києво-Печерській Лаврі. Улюблений паствою молитовник та благодійник, святитель Філарет давно знав Шепелєвих, неодноразово давав Марії корисні поради. А того дня він запросив її з сином на великоднє богослужіння до свого храму, куди приходили лише близькі знайомі владики. Після служби гості підходили до святителя для особистого привітання. Коли підійшов Володя, митрополит звернувся до нього, як і до кожного: "Христос Воскрес!" Німий хлопчик мовчав. Але владика ще двічі повторив своє привітання і чекав відповіді. І раптом Володя вигукнув: "Воістину Воскрес!"

Після чудесного зцілення сина, Марія, за порадою владики Філарета, залишила Володимира в Лаврі, а сама невдовзі спочила, до кінця виконавши святе материнське служіння. Поховали Марію Казимирівну біля її чоловіка на Байковому кладовищі у Києві. Їх могила збереглася до нашого часу.

Не буває безсилим у Бога ніяке слово

(Євангеліє від Луки [1:37])

У Лаврі митрополит Філарет поселив Володимира у своїх покоях і дбав про нього як батько. На прохання владики з хлопцем займалися професори Київської духовної академії та університету. Наставляв Володимира і сам святитель - власним прикладом і мудрим словом. Учив любити Бога й ближнього і служити їм. Маючи звичай напередодні великих свят таємно розвозити милостиню, митрополит брав у ці поїздки і свого учня. Коли екіпаж зупинявся біля оселі, де бідували, владика давав юнаку пакет із грішми. Узявши його, Володя з обличчям, вимазаним у сажі (аби ніхто не впізнав), виходив, кидав пакет у двері чи у вікно й одразу ж повертався. Благодійники їхали далі.

Ще одним учителем юнака був духівник святителя й усієї лаврської братії отець Парфеній. Його, а також отця Олексія, у миру Володимира Шепелєва, нащадки згадуватимуть серед видатних київських старців.

Церковний історик Ігор Смолич писав: «Старець - один зі старших ченців, який пройшов важкий шлях самозречення і взяв під свою духовну опіку молодих ченців та мирян. Своє завдання він бачить передусім у наставлянні й турботі про душу, вихованні волі тих, хто не має великого духовного досвіду; прагне провести їх крізь усі спокуси й негаразди цього життя. Із власного життя і досвіду він знає про розмаїття темних шляхів, на яких чекає спокусник».

Прив'яжи обтяжений човен твій до корабля отців твоїх, і вони відведуть тебе до Ісуса

(Преподобний Варсонофій Великий)

Минав час. Учителі Володимира один за одним залишали земне життя. Першим спочив преподобний Парфеній. Перед кончиною він попередив святителя Філарета, що і той скоро піде у вічність. Дбаючи про майбутнє свого підопічного, митрополит, як настоятель Лаври, розпорядився зарахувати Шепелєва до монастирської братії. Після смерті владики Володимир довгі роки ніс послух у лаврській типографії, яка існувала уже півтора століття. Тут друкувалися книги Святого Письма, житія святих, богословські та церковно-історичні твори, путівники по святих місцях.

Згодом, визнаний братією гідним чернецтва, Володимир прийняв постриг і був наречений Олексієм - на честь преподобного Олексія, чоловіка Божого. Цей святий жив у Давньому Римі і роздавав милостиню, сам залишаючись у нужді. Подібно до свого небесного покровителя, отець Олексій також усе життя допомагав бідним.

Через деякий час молодого ченця висвятили у диякона й призначили доглядати за ризницею - тобто усім церковним начинням - у братській лікарні, що мала три храми: Святої Трійці - над головною брамою монастиря, святителя Миколая - у лікарняній трапезній, та на честь ікони Божої Матері "Утамуй мої печалі" - у лікарняному корпусі. Пізніше отця Олексія звели у священицький сан і призначили ризничим Ближніх лаврських печер...

Києво-Печерську Лавру було засновано як підземну обитель, але потім братія переселилася на поверхню, й печери відтоді слугували кладовищем. Підземелля Лаври утворювали два лабіринти, які знаходилися на різній відстані від центрального храму монастиря і відповідно отримали назви Ближні та Дальні печери. При печерах - і на поверхні, і під землею - було кілька храмів. Але на новому місці служіння отець Олексій мав дбати не тільки про ризницю, але й про головну лаврську святиню - мощі давніх Києво-Печерських подвижників, яких Церква шанувала як святих. Із понад ста двадцяти угодників Божих, чиї останки спочивали у підземеллях монастиря, в Ближніх печерах стояли гробниці більшості з них, у тому числі - найвідоміших. Саме тут зберігалися мощі святих Нестора Літописця, Іллі Муромця, Агапіта-Лікаря, який колись урятував життя князеві Володимиру Мономаху, і багатьох інших.

Свої обов'язки отець Олексій виконував дуже старанно і згодом був переведений на посаду ризничого головного лаврського храму - Великої церкви на честь Успіння Пречистої Богородиці. Послух у цьому величному соборі, закладеному іще засновниками Лаври святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, був для отця Олексія ніби життя у Царстві Небесному. А тим часом Господь готував для Свого обранця нове служіння. Проте, перш ніж воно почалося, отець Олексій мав витримати суворий іспит смирення. Без цього він би не зміг іти далі. Провидіння послало подвижнику зустріч із людьми, через яких у житті отця Олексія сталися несподівані зміни...

Серед людей, яким отець Олексій давав милостиню, було двоє прочанок, котрі здавалися благочестивими. Подумавши, ніби їх благодійник має багато грошей, вони стали вимагати велику суму, а згодом подали на ієромонаха скаргу, буцім він взяв у них значні кошти на зберігання і відмовився повернути. Скарга не була задоволена, але прочанки продовжували переслідувати отця Олексія. Вони лаяли його на монастирському подвір'ї, навіть у храмі говорили людям, аби до цього священика не йшли на сповідь. Зрештою керівництво Лаври вирішило позбавити отця Олексія від нападок і  розпорядилося перевести його у підпорядковану монастирю Преображенську пустинь. Однак звістка про переїзд засмутила подвижника. У гірких роздумах йшов преподобний Лаврою. Раптом йому трапився інший подвижник - юродивий отець Паїсій. Він вигукнув: "Згадай про Христа Спасителя - як Його били без жалю!"

Наближення людини до Бога є її наближенням до свого щастя

(Преподобний Олексій Голосіївський)

Преображенська пустинь, куди потрапив подвижник, могла б стати місцем накопичення гніву ображеної гордині, але для смиренного отця Олексія виявилася раєм. І за смирення обранця Божого чекала винагорода. Подвижника призначають ризничим у Голосіївську пустинь. Цей лаврський скит заснував святитель Петро Могила, митрополит Київський. А через двісті років його наступник, митрополит Філарет, побудував тут свій літній будинок, куди приїжджав разом зі старцем Парфенієм і послушником Володимиром Шепелєвим... Пізніше отця Парфенія було поховано в одній із церков пустині.

Переходячи у Голосіїв, отець Олексій ніби знову повертався до своїх наставників, і вже не просто як учень, але як продовжувач їхньої справи - молитовник за багатьох людей, пастир і старець. Спочатку він нічим особливо не виділявся серед братії пустині. Але згодом ті, хто був на сповіді у старця, стали розповідати про нього своїм знайомим і родичам. Розповідали про його обличчя, сповнене любові. Про те, як отець Олексій пригощав їх солодким чаєм, сам накривав на стіл; він поводився з гостями, як із дітьми, - зігрівав їх теплом своєї душі, втішав, заспокоював, повертав надію на допомогу Божу, давав поради, слушність яких рано чи пізно підтверджувало життя. Розповідали, як по молитвах старця звершувалися чудеса. І поспішали у Голосіїв нові й нові відвідувачі - бідні й заможні, вчені й неосвічені, рядові ченці та архієреї. А отець Олексій зустрічав їх посмішкою й казав: "Сукровище моё!"

Двадцять років прожив старець у Голосієві. На двадцять першому занепокоїло серце. У суботу 11 березня 1917 року отець Олексій приймав відвідувачів, приготував усе для того, щоб служити у церкві ввечері, а також у неділю вранці. Проте, тільки зайшовши до храму, раптом опустився на лаву. Старця оточила братія. Побачивши, що йому погано, пропонували відвести у келію. Та він сказав: "Ні, мені потрібно у вівтар. Я завтра служитиму". Батюшку підвели, але він не міг самостійно стояти. Тоді його віднесли у келію і поклали на ліжко. Через кілька годин преподобний Олексій Голосіївський відійшов до Господа.

Хоч якою тяжкою втратою смерть отця Олексія здавалася його духовним чадам, вони були певні, що старець - істинний угодник Божий і віднині молитиметься за них перед Престолом Всевишнього. Про це сказав над тілом спочилого один із братії:

"Смерть не відібрала від нас отця Олексія, а якоюсь мірою навіть наблизила його до кожного з нас. Якщо раніше ми чекали своєї черги, аби увійти в келію отця Олексія за порадою, то тепер усі одночасно стоїмо біля його домовини. Якщо раніше ми по його святих молитвах отримували від Бога різні милості, то тепер, коли він ближче до престолу Вседержителя, ці милості від Господа виливатимуться на нас більшою мірою. Тож не маємо сумувати і плакати, але будемо із сумлінням молитися Господу, аби Він увів нашого батюшку до світлого чертога Свого блаженного Царства".

Поховали отця Олексія біля вівтаря кам'яної церкви на честь ікони Божої Матері "Живоносне Джерело".

Рік смерті старця - це був рік революції. Почалися гоніння на Церкву, закривали і руйнували храми. За вісім десятиліть Голосіївська пустинь пережила повне розорення і дві війни. Але на могилі отця Олексія завжди горіла лампадка. Нею опікувалися духовні чада старця. І дехто з них дочекався того часу, коли у 1993 році обитель було відроджено, а преподобного Олексія - канонізовано. Тоді ж відбулося обретіння мощей святого старця. Їх перенесли в церкву у монастирському корпусі, де отець Олексій бував ще у юнацькі роки - як вихованець святителя Філарета і преподобного старця Парфенія. Нещодавно у Голосієві відбудовано храм ікони Божої Матері "Живоносне Джерело". Його бані знову правлять за дороговказ до святого місця. І знову сюди за молитвами преподобного Олексія приходять ті, для кого його життя є прикладом служіння Богові і ближньому. І зустрічає гостей у пустині сповнений любові лик старця, який ніби знову і знову повторює: "Сокровище моё!"