УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 77 відвідувачів

Теги
конфлікти Церква і медицина Археологія та реставрація Голодомор церковна журналістика Ющенко УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) молодь УПЦ КП Мазепа Церква і влада вибори постать у Церкві Доброчинність краєзнавство педагогіка Священний Синод УПЦ розкол в Україні комуністи та Церква секти Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков українська християнська культура Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат церква і суспільство Католицька Церква церква та політика 1020-річчя Хрещення Русі діаспора милосердя монастирі та храми України автокефалія шляхи єднання іконопис забобони Президент Віктор Ющенко Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






Про храм на хресті, юну Оксану та батюшку на милицях



Надія Замоцна

Від однієї немолодої парафіянки нашої церкви почула якось: "Є там батюшка. Зараз на милицях служить. А раніше, як сам ходив, усе ми хотіли рясу йому припідняти. (Пауза - і я більш ніж здивована.) Він так ходив по церкві з кадилом, що здавалося, рухався не сам, а янголи його несуть. А проповіді які!.. У ТАКІЙ церкві просто не може не бути ТАКОГО батюшки". Отож, з благословенням на інтерв'ю  я - рюкзак на плечі і гайда у Спартак (малесенька станція на лінії "Київ - Коростень", село Нова Буда) дізнатися більше про дивовижну церкву і священика, який водив знайомство з янголами.

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать

Прозріння в кожного своє, як і народження дитини, - у кого легке й безболісне, у кого довге й нестерпно болюче. Одного дня відбувається невимовне ЩОСЬ - радість чи горе - і людина звертається до Бога... Таким поворотним моментом - миттю прозріння - став для родини Галини та Віталія нестерпний біль - смерть їхньої доньки...

Оксана навчалася у 10-му класі звичайної середньої школи в селищі Нова Буда (Київська область). Батько - тренер футбольної команди, підприємець-початківець. Мама - жінка розумна, самодостатня - працювала в районній раді. Про таких як Оксана люди кажуть - безпроблемна дитина. Вона зростала - і нікому не приносила проблем, тільки радощі. Була такою, як її однолітки - молодою і гарною, але на цьому подібність закінчувалася. Вона не ходила на дискотеки, не "крутила романів", загалом була "немодною". Натомість їздила в Київ у монастирі та церкви й читала, читала. Змалечку цікавилася духовною літературою, вела свій щоденник, куди занотовувала молитви, уривки з духовних книг, проповідей, свої роздуми про життя та його цінності. Той, хто бодай трохи проглядав її записи, був вражений високою духовною культурою дівчинки, глибиною її думок про Бога і Царство Небесне.

Перші симптоми нещастя з'явилися у березні 1992 року. Потім - затишшя, думалось, що все обійшлося. Згодом хвороба загострилась і вперше пролунав страшний, але цього разу правильний діагноз - лейкемія. Дві операції, але марно... 7 лютого 1993 року вона відійшла до Господа, туди, де на неї вже чекав молодший братик...

А потім сталося диво. Хоч і не те, про яке молили батьки під час хвороби. Після смерті Оксани - одна за одною в районі почали зводитися церкви. «Жодна людина не приходить у цей світ без Божественної мети, призначеної саме для неї. Оксана - своїм життям і смертю - змусила прозріти сотні людей, прийти до Бога і на його честь зводити храми там, де їх раніше не було», - сказав отець Віктор.

Віталій - батько Оксани - поїхав до Єрусалима у паломництво. Там, на Святій горі, він промислом Божим зустрів монаха з України й розповів про своє горе. Думка про зведення дому Божого зріла давно, а тут - знайшла підкріплення. Взявши благословення на добру справу, він повернувся додому...

Якщо дивитися з висоти пташиного лету, здається, храм стоїть на хресті

Кажучи "газетною" мовою, церква була зведена в рекордно короткі строки. Щоправда, двічі довелося робити фундамент, оскільки підмурівок, зроблений першою будівельною бригадою, не зміг би витримати церкву.

Храм постав в ім'я двох подвижниць - преподобної Ксенії з Італії та блаженної Ксенії з Росії. Незабаром Митрополит Київський і всієї України Володимир освятив дім Божий, в якому відтоді постійно лунають молитви за родину, яка повністю профінансувала побудову й облаштування храму, та Оксану - янгола за життя... Нині Віталій активно займається доброчинною діяльністю, фінансує програми перевірки дітей на онкохвороби. З вірою він допомагає багатьом хворим дітям та їхнім батькам. Це його диво, яке він дарує іншим людям. А храм дає силу відчувати, що донька поруч, що вона живе у старовинних іконах та людських молитвах за її упокій, що вона там, з висоти неба, дивиться на всіх і просить жити у вірі...

Є в храмі декілька старовинних ікон. Почнемо з місцевошанованого Сухо-Калігорського образу Богоматері - дуже популярного по Київській губернії у 19-му столітті. Ікона датується позаминулим століттям і має дуже цікаву історію. Перебувала в одній церкві - церкву знищили, ікону викинули. Добрі люди підібрали й віддали в іншу церкву, яку теж згодом закрили. Під час Другої Світової родина, яка зберігала святиню, клала образ на погріб, в якому переховувалася під час бомбардувань. Після війни ікона, що зберігалася в капличці на кладовищі, обновилася. Другу старовинну ікону - Пантелеймона-цілителя - писану на Афоні 200 років тому, подарували церкві молодята, яких вінчав отець Віктор. Зі скриньки на руках у святого нині тоненькою цівочкою ллється миро. «Споручниця грішних», датована 19 століттям, примандрувала у церкву з Покровського монастиря від ігумені Маргарити. Була вона спочатку дуже темною - видно лише лик Богоматері. Люди навіть попервах лякалися й не розуміли, навіщо така темна ікона, на якій нічого й не видно. Проте образ досить швидко почав обновлюватися, і тепер уже починає проступати фон. З Покровського монастиря дісталися в подарунок новій церкві ще декілька старовинних ікон...

«Його віра і сила духу тримають»

Якщо ти хочеш дізнатися щось про священика, то необхідно... Ні, поспілкуватися з парафіянами, то опісля, а спочатку сходити на службу. Отож побувала я на Вечірній, а згодом завітала до отця Віктора Світецького в садибу, і за чашечкою чаю він розповів мені про Оксану, про храм і про своє життя.

«За оповіданнями старожилів, на місці нинішньої Нової Буди був колись маленький хуторець, - розповідав батюшка. - У 30-х роках тут, на торфорозробках, переховувалося багато людей, на яких полювала влада. Багато таємниць і життів ховають тамтешні болота... Різний тут був люд. На жаль, не було церкви в селі - духовного стрижня, не було традицій. Везуть покійника - ні шапку зняти й перехреститися, ніякої пошани... Це те, що передається у спадок, навіть якби до церкви не ходити. Тому й важко було починати».

До речі, багато ікон у храмі батюшка сам реставрував, з однієї ікони навіть знімав нанесену поверх образу Богоматері жахливу мазанину. Господь послав йому дар малювати і вміння повертати речам друге життя. Та й матушка - нівроку, окрім гарного голосу має золоті руки. Одного разу побачила, як якийсь чолов'яга мив мотоцикл вишиванкою. Підійшла, попросила. Два дні сиділа над кропіткою роботою - з допомогою пінцетика відроджувала старовинну сорочку.

Дім батюшки - ніби музей українського давнього мистецтва. Зібране, склеєне, стулене докупи талановитими руками - створює атмосферу добра, спокою та затишку. Доки ми з отцем Віктором спілкувалися, його син майстрував на подвір'ї щось зі старого пенька. А наприкінці розмови дивлюсь - невже то справді був страшний пеньок? - переді мною щось таке цікавеньке формується.

«Зараз молоді батьки майже не займається дітьми, часу нема, постійно на заробітках. А діти пропадають на вулиці, байдикують. Тому ми з дитинства намагаємося залучати дітей до праці, але не просто як до «піди, принеси, замети, поскладай», а як до творчого акту. Все треба робити з любов'ю».

Ще змалечку мама прищеплювала йому ази віри. Спочатку було, як і в багатьох молодих юнаків: школа, армія, інститут. Після закінчення учителював (російська мова та література) в одній з київських шкіл. Одного разу запропонував освятити школу, що й відбулося незабаром. Далі ініціатива про духовні уроки - і незабаром діти вже трохи розумілися на основах православ'я. Як класний керівник возив дітей до Лаври, монастирів, церков та музеїв. Київ, Чернігів. Водив їх до сповіді та причастя, організовував фольклорні концерти...

Згодом зрозумів, що життя має змінитися. Отримав благословення в Почаєві. Став дияконом. Опісля священиком. До речі, і в диякона і на священика висвячував Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. З Великодня 1996 року отець Віктор несе послух священика у храмі в ім'я преподобної Ксенії в Новій Буді. «Спочатку не вистачало терпіння - занадто активним був, не всі сприймали позитивно мою гарячкуватість. Потім притишив ходу - не все відразу».

Так і жилося, так і працювалося. День за днем, рік за роком - зростала церква, так би мовити, і якісно, і кількісно. Парафіяни дуже люблять і цінують «свого» батюшку, а він віддячує їм мудрою проповіддю і добрими справами. Декілька років тому отця Віктора спіткало нещастя - віднялися ноги, проте службу він не лишив, милиці стали фізичною опорою, родина та парафіяни - духовною.

«Та ж хіба він на костилях тримається? - Тож його віра й сила духу тримають!» - так кажуть про нього віряни. І приїздять на службу з інших сіл - з тих, де навіть є свої церкви. Отож, видно, дуже сильне й мудре слово у батюшки, мужній і власний приклад.

...Хочете почути вже майже легенду про дівчину на ймення Оксана - ласкаво просимо у Нову Буду в дивовижну церкву на хресті, до батюшки, про якого говорять, що він знайомий з янголами.