УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 180 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква Мазепа УПЦ КП Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі забобони монастирі та храми України педагогіка УГКЦ Археологія та реставрація постать у Церкві Голодомор Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Церква і політика іконопис церква та політика милосердя Предстоятелі Помісних Церков Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) українська християнська культура краєзнавство Вселенський Патріархат діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство церковна журналістика секти вибори Католицька Церква Церква і влада розкол в Україні молодь шляхи єднання конфлікти Доброчинність Президент Віктор Ющенко автокефалія






Рейтинг@Mail.ru






Ікони незбагненна тайна

  22 лютого 2007


Віктор Мартиненко

Кафедральний собор Володимир-Волинської єпархії, один із найдавніших храмів нашої рідної землі. Багата і трагічна його історія. Витримав він роки руйнації та гонінь. Але вистояв, ожив. Нині дихає на повні груди, прикрашається ззовні та всередині. Прихожани кожного разу радіють, бо бачать нові ікони, які з'являються на його древніх стінах. Дві тендітні жінки вправно переміщуються на встановлених риштовках і створюють пензлями диво. Це наші волинські художниці. Сестри Ірина Дацюк та Лілія Зв'ягінцева. Одна з них і стала нашою співрозмовницею.

- Пані Ірино, Ви пишете ікони. Яким шляхом прийшли до цього мистецтва?

- З дитинства кожен із нас проніс мрію. Здійснену чи ні - показує лічильник часу. Особисто мене завжди вабило щось незвичне, дивне, загадкове. І найбільшою тайною у житті був храм зі своїм устроєм, іконами, розписом, церковною атрибутикою. Хіба ж могло не зацікавити з дитинства будь-кого зображення крилатих людей із німбами над головою? Чому вони не такі як ми? А чому ми не такі, як вони? Хто вони? Де побачити їх живих, де зустрітися із ними? Десятки, сотні подібних запитань виливались із дитячого серця, на котрі дорослі не завжди могли дати відповідь.

На щастя, наш батько, художник Євген Іванович Дацюк, часто писав ікони для храмів, правда, у ті часи це робилося таємно. Але ми із сестрою Лілею практично не відходили від нього і з цікавістю спостерігали, як народжується з-під пензля диво.

Було у нас Євангеліє, і ми багато чого знали про релігію, тоді як наші ровесники (Богу дякувати не всі) виховувалися у дусі прогресивного на той час атеїзму.

Самі живі спогади з дитинства зігрівають теплом душу, коли заходжу у стареньку церкву в рідних Затурцях і бачу давній вертепчик - «шопку», яку колись робив наш батько...

Дитинство минуло, але тяга до святинь не зменшилася. І велика «доба атеїзму» ніяк не вибила із серця любов до Господа. «Заборонений плід солодкий» - говорять в народі. І, мабуть, це також відіграло немалу роль у самоутвердженні багатьох художників, котрі стали на шлях храмового мистецтва, ризикуючи посадами (якщо хтось працював у державних художніх закладах).

Щиро вдячна Богові за прозріння нашої нації і за те, що вільно можемо ходити до храму, творити і прославляти Господа, не боячись переслідувань зі сторони влади.

- Розкажіть, де здобували освіту. Яку мистецьку школу пройшли?

- Всі ми училися у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (нині - Львівська національна академія мистецтв) за фахом - скульптура, кераміка. Крім цього я у 1997 р. закінчила інститут Народознавства НАН.

- Нині ви розписуєте Успенський собор. Розкажіть, будь ласка, про особливості цієї роботи.

- Стінопис - це своєрідний стиль іконопису, тобто монументальний храмовий живопис.

В інтер'єрі Володимир-Волинського Свято-Успенського кафедрального собору за останні півроку написали ікони «Сорок святих мучеників Севастійських», «Собор преподобних Києво-Печерських», «Різдво Христове», та «Стрітення Господнє».

В іконописі мене вабить те, що ікона повинна завжди залишатись канонічною, тобто в сюжетному та змістовому плані змінювати абсолютно нічого не можна. Але в композиційному відношенні інтер'єр диктує свої вимоги. Так, наприклад, «Сорок мучеників Севастійських» - ікона прямокутної, горизонтально витягнутої форми, а в даній ситуації площа стіни була квадратною, навіть більш витягнутою вертикально.

Кожен художник вирішує композицію по-своєму. Хтось пише святих мучеників оголеними до поясу (особливо в тому випадку, коли ікона маленьких розмірів і виконана у манері грецького (візантійського) письма, хтось зображує одягненими, але обов'язково у замерзаючому озері, на тлі нічного неба, що розкривається, обов'язково зображується постать Іісуса Христа, Котрий посилає страждальцям золоті мученицькі вінці.

Створюючи ікону, як і будь-який мистецький твір, художнику необхідно уявити себе на місці того, кого зображають. Ось перед нами перші християни, воїни, гнані за віру Христову. Мужні, сильні, мабуть, не раз дивилися смерті у вічі, але ось відкрилося небо... і з'явився Христос!

Інколи образ має здебільшого розповідний характер. І тому треба передати найбільш кульмінаційний момент певного сюжету - сприйняття тихої смерті (в замерзаючому озері) і Господньої Слави, що сходить на них у вигляді духовних вінців. Психологія людських переживань, емоцій передається у виразах облич та жестах писаних фігур. Хтось сприймає цю подію із радістю в очах, в когось - острах і тривога, хтось спокійний і смиренний, а в іншого блаженство і надія. Але в жодного немає розпачу і розчарування у своїй правоті та істинності обраного шляху.

- З якими труднощами ви зустрічаєтеся у роботі та як вирішуєте їх?

- Складність стінопису полягає і в тому, що візуально потрібно вписатися в уже створений «світ» ікон, написаних у храмі в попередні роки. Необхідно витримати стиль, кольорову гаму, манеру письма, щоб новостворені роботи поєднались в інтер'єрі храму.

«Собор преподобних Києво-Печерських» - ікона доволі велика за розмірами і вагома за своїм змістом.

Пишучи її довелося переглянути безліч літератури з історії церкви, вивчити життя і подвижницьку діяльність святих, які поховані у Ближніх і Дальніх Печерах. Сто двадцять вісім ликів преподобних і жоден не повинен повторитись. Адже постаті преподобних Аліпія іконописця, Агапіта лікаря, Нестора літописця, Іллі Муромця - абсолютно різні. У кожного свій характер, вираз обличчя, а головне, в очах - велике смирення і любов до Господа.

На передньому плані, праворуч і ліворуч від князя Володимира, єпископи і митрополити. Лики деяких святих (святителя Філарета Амфітеатрова та священномученика Володимира Богоявленського) писались з їх прижиттєвих портретів. Постаті дітей довелося перенести на самий передній план.

«Різдво Христове» та «Стрітення Господнє», ікони зимового циклу двунадесятих свят, також своєрідні за композицією. Складність у їх написання внесла відведена площа - висота 5, а ширина - 2 метри.

Ікони розділяються поміж собою декоративними вставками, фризом із зображенням ангелів.

- Як стати іконописцем? Потрібен лише талант і бажання, чи ще щось?

- Робота іконописця цікава й тим, що потребує вести «неземний» спосіб життя - абсолютно не вживати алкоголю, постити, часто сповідатися і причащатися, відмовляти собі в багатьох інших «радостях» життя. Особисто в моєму житті й творчості духовність посідає найголовніше місце.

- Ви ж відомі не лише як живописці. У вас є і скульптурні твори. Та й сім'я ваша вся мистецька. Які ваші здобутки у цій сфері?

- Скульптурна постать святого Миколая для Низкиницької обителі, стела із горельєфним зображенням святих Петра і Павла та скульптура ангела для Світязького Петро-Павлівського чоловічого монастиря, багато історичних постатей, чиє життя пов'язане із розвитком та духовністю рідного краю - князь Данило Галицький (у Луцьку), князь Роман (на фасаді Свято-Успенського собору у Володимир-Волинському), князь Володимир- Василькович (Любомль), стела із зображенням святої Покрови у Любомлі, меморіальна дошка Галшці Гулевичівні, великій подвижниці православ'я (у Луцьку).

А скульптури ми творимо разом з братом Іваном Дацюком. Уся наша сім'я, чи то вже родина - доньки Іванна та Ксенія, племінниця Олена пишуть ікони, стараючись наслідувати традиції волинської іконописної школи.

- А про що ви мрієте тепер? Які у вас перспективні плани?

- Уміти творити самому - це добре, навчити творити інших - це прекрасно. Волинь завжди славилася своїми відомими на всю Європу іконописними школами. Відродити цю давню традицію - моя мрія. Тому планую у нас в Луцьку відкрити Інститут сакрального мистецтва, де глибоко вивчатимуться традиції волинського іконопису.

- Дякую, пані Ірино, за розмову. Натхнення вам і Божої допомоги у вашій творчості!