УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 106 відвідувачів

Теги
секти шляхи єднання Мазепа Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат забобони милосердя постать у Церкві Католицька Церква Священний Синод УПЦ Ющенко монастирі та храми України краєзнавство Києво-Печерська Лавра Президент Віктор Ющенко молодь іконопис церква та політика педагогіка церковна журналістика вибори автокефалія церква і суспільство розкол в Україні конфлікти Голодомор УПЦ КП Церква і влада Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і політика Предстоятелі Помісних Церков Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) комуністи та Церква 1020-річчя Хрещення Русі діаспора Доброчинність Церква і медицина УГКЦ українська християнська культура






Рейтинг@Mail.ru






Достойний син Волині – священномученик Анатолій, митрополит Одеський

  06 березня 2007


Ієромонах Стефан (Хільчук)

З життя владики Анатолія бачимо, що Православна Церква у радянські часи чи не найбільше постраждала від богоборців. Його самосвідомість гідно перенесла і випила гірку чашу страждань, приготовлену для нашого народу.

Трагічним виявився минуле століття для нашого багатостраждального народу, для нашої Православної Церкви. Гоніння, котрі випали на долю багатомільйонної Руської Православної Церкви в роки більшовизму, по силі і масштабах, можна порівняти, хіба що, з часами перших століть християнства. На безмежних просторах колишньої могутньої країни, зійшли на свою Голгофу сотні тисяч безневинних страждальців та сповідників. Вони прийняли мученицьку кончину «за Слово Боже і за свідчення, котре вони мали» (Одк. 6.9). Вони, новомученики, не лише засвідчували свою віру кров'ю, але й укріпляли малодушних, молилися за своїх мучителів. Своїм сповідницьким подвигом вони вкотре засвідчили в історії, що «ворота пекла не здолають Церкву Христову» (Мф. 16.18.). Сьогодні вони є нашими предстателями перед Господом, моляться за наш багатостраждальний народ, за нашу Вітчизну.

Таким молитвеником і ходатаєм для нас є священномученик Анатолій (в миру Андрій Григорович Грисюк). З крахом радянської системи, з'явилася можливість більш детально ознайомитися із життям і стражданням нових мучеників за віру. А також із звинуваченнями і допитами, що зберігаються в архівах ДПУ - НКВС - КДБ - ФСБ - СБУ та інших російських та українських державних архівах. Ці документи сьогодні виконують роль мученицьких актів, відомих в перші століття християнства.

Андрій Грисюк (майбутній священномученик Анатолій) народився 20 серпня 1880 року в місті Ковель, в родині чиновника. Закінчивши Кременецьке духовне училище і Волинську Духовну Семінарію 1900 року вступив до Київської Духовної Академії. 1903 року прийняв чернечий постриг з іменем Анатолій. Постриг звершив митрополит Київський і Галицький Флавіан (Городецький). Невдовзі був висвячений в сан ієромонаха.

Після закінчення академії в числі перших її студентів, ієромонах Анатолій залишається для викладацької діяльності, виконуючи обов'язки доцента КДА на кафедрі Загальної церковної історії.

1905 - 1906 роках ієромонах Анатолій відвідує Константинополь (нині Стамбул), займаючись науковими дослідженнями в археологічному інституті. Від природи обдарований великими здібностями, він чудово знав класичні та деякі східні мови. Вирізняючись любов'ю до історії та її першоджерел, невгамовним стремлінням дійти до кожної хронологічної дати, молодий ієромонах нагадував собою знаменитого історика Духовної Академії В.В. Болотова.

Ось, як характеризує Архієпископ Антоній (Храповицький) вчену діяльність отця Анатолія: «Ієромонах Анатолій по церковній історії - талановитий, і хоча ще дуже молодий, але широко освічений викладач. Він повстає господарем не лише в історії подій церковного життя, але й взагалі в богослов'ї, тобто в Святому Писанні і патрології. Дотримуючись строгого православного вчення, отець Анатолій, однак, має сміливу думку і не підкоряється літературним посібникам, але керується ними, як вже сформований вчений».

1911 року ієромонаха Анатолія удостоєно степені магістра богослов'я за твір: «Історичний нарис сирійського чернецтва до половини VІ століття». Щоб зібрати історичні дані про подвижників та іноків Сирії за період майже чотирьох століть, автору довелося докласти великих зусиль на пошук і вивчення документів.

29 серпня 1911 року отець Анатолій був висвячений в сан архімандрита. Цього ж року, восени за свої статті, надруковані в академічному журналі, богослову присудили премію імені митрополита Макарія. Великий труд, любов до Церкви і науки, наполегливість в духовних і наукових пошуках, мудрість, цілеспрямованість - ці якості відрізняли особистість отця Анатолія. Тому й не дивно, що Промисел Божий, вдосконалюючи «від силу в силу, від віри в віру» свого обранця, готував його до найбільшого подвигу і вінця - вінця  мученика-сповідника.

Вже 8 червня 1912 року архімандрита Анатолія було переведено до Московської Духовної Академії на посаду інспектора та екстраординарного професора. Наступного року його призначено ректором Казанської Духовної Академії. А 12 липня 1913 року, в день пам'яті апостолів Петра і Павла, в кафедральному храмі Христа Спасителя в Москві, архімандрит Анатолій був висвячений у єпископа Чистопольського, вікарія Казанської єпархії. Очолював архієреїв, які приймали участь в хіротонії, митрополит московський Макарій (Невський).

Вітчизняна війна 1914 року не оминула своїми стражданнями і Казанську єпархію. 16 серпня того ж року в Казані було  сформовано комітет з потреб війни під керівництвом єпископа Чистопольського Анатолія. Було вирішено відкрити лазарети для військових при академії та монастирях єпархії. Лінія фронту рухалася на схід, і Казань готувалась прийняти до себе Київську Духовну Академію, Києво-Братський монастир і Волинське жіноче училище духовного відомства. В перші місяці війни суспільство ніби прокинулося: люди пішли для молитви у храми.

Та ще більші випробування чекали Церкву і народ. 1917 року до влади прийшли більшовики і почалося жорстоке гоніння на Православну Церкву. Нова влада наказала закрити всі духовні навчальні заклади. Лише єпископу Анатолію вдалося зберегти Казанську Духовну Академію та її викладацький колектив.

Восени 1918 року Вище Церковне Управління при Патріархові Тихоні порадило владиці Анатолію скористатися тим, що радянське правління дозволило «обучаться релігії» приватним чином.

Свою лояльність в цьому відношенні виявив і завідуючий відділом освіти у Казанській губернії Максимов. Єпископу Анатолію було видано офіційний штамп і державну печатку. Оскільки приміщення Академії було відібрано, то лекції читалися на квартирах у професорів. Утримувалася Академія на кошти, які були в запасі від попередніх часів, пізніше - на церковні пожертвування та дотації Вищої Церковної Ради.

Проте 1921 року ВЧК вдалося встановити контроль над листуванням Патріарха Тихона і отримати доступ до адресованих на його ім'я офіційних документів. В березні 1921 року у ЧК потрапили листи єпископа Анатолія, що стосувалися діяльності Казанської Духовної Академії. Ознайомившись з ними, агенти ВЧК направили записку начальнику 8-го відділу наркомюст Красовському наступного змісту: «Из переписки епископа Анатолия на имя патриарха Тихона усматривается, что в Казани до сих пор существует Духовная Академия, подчиняющаяся идейным и служебным директивам патриарха... мы полагаем, что наличность в Казани подобного очага мракобесия, руководимо духовно-администативным центром... не желательна. Просим вас принять меры к пресечению дальнейшей деятельности указанного учреждения».

26 березня єпископа Анатолія було арештовано. Були допитані як сам владика, так і всі професори Академії. Однак, якщо склад професорів ЧК вдалося встановити точно, то імен учнів дізнатися так і не змогли. При всіх обшуках ЧК не знайшла списків студентів, а на допитах Ректор і професори

заявили, що таких списків взагалі не велось, і вони навіть не можуть вказати точну кількість студентів, в будь-якому випадку їх було не менше 15, і не більше 30. Влада взялася повністю знищити Казанську Духовну Академію.

Єпископа Анатолія було засуджений до одного року виправних робіт і визволено через 9 місяців, оскільки йому зарахували строк попереднього ув'язнення.

28 лютого 1922 року єпископа Анатолія призначено на кафедру в Самару. В Самарі архієрея за досить короткий час два рази ув'язнювали за «антирадянську агітацію». Як покарання, архієпископа (патріарх Тихон нагородив перед самим засланням) вислали в Туркменію в Красноводськ на три роки.

1927 року після заслання, архієпископ Анатолій повернувся у Самару і його призначено постійним членом Священного Синоду. Проте вже наступного року Святителя перевели до Одеси. Час служіння архієпископа Анатолія в Одесі припадає на один з найважчих періодів гонінь на Православну Церкву. Це була нова хвиля закриття храмів, арештів священнослужителів, що розпочалася в 1929 році. В його єпархії було закрито майже всі храми (особливо в Молдавії, яка входила тоді до Одеської єпархії). Самого архієрея безперестанку викликали на допити до НКВС. Бували випадки, коли представники влади з'являлися в храм під час святкового богослужіння, вимагаючи термінового приїзду владики в НКВС. Завжди смиренний, тихий і покірний владика вперто, принципово ігнорував вказівки службовців.

1931 року було заарештовано і посаджено до в'язниці більше 20-ти священнослужителів, кращих проповідників Одеси. На очах митрополита закривалися і руйнувалися храмів. Врешті руки каральної машини дійшли і до самого митрополита Анатолія.

В ніч з 9 на 10 серпня митрополита заарештували, 13 серпня перевезли в слідчу в'язницю Києва. Відразу ж почалися допити:

- Слідство має дані про те, що ви проводили антирадянську агітацію серед духовенства і церковників Одеси. Пригадайте факти антирадянської агітації, які ви проводили.

-  Антирадянської агітації я не вів. Однак пам'ятаю випадок, коли в розмові з моїм секретарем... у зв'язку з закриттям церков у єпархії... висловився, що це становище не має порівнянь у Вітчизняній Церковній історії. При цьому я сказав, що в часи татарської навали якщо і руйнувалися храми, то  руйнувалися і міста, тепер же міста розвиваються, прикрашаються, а храми закриваються, а деякі руйнуються. Також був випадок, коли підводячи підсумки закриття храмів, зокрема в Молдові, я... зробив зауваження, що це - розгром церковної організації.

Також владику звинувачували  у тому, що він «проводив роботу, направлену на утворення антирадянського блоку з'єднання Східної і Західної церков на основі унії з підкоренням РПЦ папі Римському, і систематично проводив антирадянську агітацію, використовуючи релігійні забобони в контрреволюційних цілях».

В жовтні слідство закінчилося. Стан здоров'я митрополита був дуже важким: запущена форма виразки шлунку в тюрмі дуже загострилася, стан був критичний.

Близьких і рідних в нього майже не було: батьки померли, залишилася лише сестра Раїса, яка все своє життя присвятила брату, подорожувала з ним, починаючи з Казані.

16 грудня 1936 року Головне Управління Державної Безпеки викликало митрополита Анатолія в Москву і через день він потраив в Бутирську тюрму. Слідчі НКВС і там намагались отримати від митрополита підтвердження своїх надуманих звинувачень, але все було марно.

21 січня 1937 року Особлива Рада при НКВС СРСР приговорила митрополита Анатолія до п'яти років позбавлення волі у табір на Північ.

14 лютого 1937 року етап прибув у Килтовську сільгоспколонію в Комі. Тут Святитель проходив виправні роботи у важких, суворих умовах. В червні митрополит Анатолій захворів крупозним запаленням легенів. Під час хвороби владика писав сестрі: «Молю тебе, вжий усіх заходів, навіть над-можливих, добийся, умоли, випроси, влаштуй нашу зустріч. Жадаю перед смертю побачити рідне обличчя і благословити тебе». Але зустрічі так і не відбулося. Здоров'я владики все погіршувалося: давало про себе знати і запалення легенів, як наслідок хвороби, недоїдання і виснажливий каторжний труд привели до того, що він майже осліп. В листопаді-грудні він вже не міг виконувати норму. Адміністрація табору написала: «Работу выполняет на 62%. По старости работает слабо, но старается».

В січні 1938 року стан здоров'я митрополита погіршився настільки, що він потрапив в лікарню табору. 23 січня 1938 року о 17-й годині 10 хвилин митрополит Анатолій відійшов до Господа. Перед самою смертю від владики вимагали, щоб він віддав своє Євангеліє і натільний хрест, який він

проніс крізь все своє архієрейське служіння, з котрим був у тюрмі і концтаборі, - митрополит відмовився. Євангеліє вирвали з його рук силою, але хрест він не віддав, і захищаючи слабкими руками груди, віддав свою праведну душу  Господу.

З життя владики Анатолія бачимо, що Православна Церква у радянські часи чи не найбільше постраждала від богоборців. Його самосвідомість гідно перенесла і випила гірку чашу страждань, приготовлену для нашого народу.

Кращі представники Церкви - архієреї, священики, богослови, монахи і монахині - прийняли муки, катування і смерть. Українці, росіяни, молдавани, білоруси - у ворога не було різниці.

Нажаль, сьогодні «новітня історія» України і сучасні «науковці» втлумачують нам, що Православна «Російська» Церква була, як і радянська влада - тираном і поневолювачем для свого та інших народів. Тоді як липківців, розкольників, уніатів і обновленців виставляють, як сповідників і героїв, що постраждали від  каральної системи (а не від Православної Церкви).

Проте, життя, страждання митрополита Анатолія і кров багатьох тисяч православних сповідників і мучеників підтверджують нам справжню істину, справжню ціну нашого сьогодення. Їхня пролита кров, як кров праведного Авеля, сьогодні волає до Неба, за нас з вами - чи не залишимося ми байдужими до віри наших предків, віри вистражданої, вимученої. Чи навпаки - байдуже прикриваючись європейською толерантністю та політкоректністю, знехтуємо, приховаємо її?